– Ти не сердися, господарю. Стара чаклунка сама так вирішила… – співчутливо прошелестів жіночий голосок. – І не нам противитися її волі. Видно, настав час Аглаї піти з явного світу…
– Настав, пристав… – сердито обірвав бурмотіння мари Куниця, не надто й прислухаючись до її слів. – Задарма молоко з горшка сьорбати всі готові, а як допомога від вас знадобилася – відразу невинними овечками замекали. Звісно, найпростіше на покійницю сперти… Заперечувати не стане!..
– Постривай лаятись, господарю… – ще один чоловічий голос ламким баском вторив жіночому з-під лежанки. – Це тільки річки завжди течуть з гори та в море, і дощові краплі – зверху вниз падають, а в явному, людському світі багато чого не з нашої волі діється.
– Водиці б піднесли вчасно, може, і пожила б ще бабуся… – не вгавав Тарас.
– Пояснюю ще раз, дитино нерозумна… – у жіночому голосі прорізалися сварливі нотки. – То ж не ще одна старенька померла, а Знаюча з Яви пішла… Сама, за власним хотінням! Значить, так потрібно! Може, місце звільняла… І не нам її затримувати… Збагнув, нарешті?
– Ну-ну… – Тарас однаково нічого не второпав і починав сердитися по-справжньому. – І для кого ж моя бабуся так старалася, що померти поквапилася? Чи не про тебе розмова?
– Замовкни, потвора недолуга! – цитькнув на дружину сусідко. – Бачиш: молодий господар до тями ніяк не прийде. Натяками та недомовками не обійтися. Все як слід розтлумачити треба.
– Чого ж Аглая сама внукові не пояснила? – резонно зауважила мара, не бажаючи поступитися чоловікові.
– Може, не встигла?
– Пробі, рятуйте… Звела доля з недолугим! – зойкнула роздратовано мара. – У тебе голова тільки для носіння шапки годиться! Не встигла… – передражнила чоловіка. – Це ж Знаюча, колода ти дубова! Вона ніколи і нічого даремно не робила. Може, молодий господар ще в силу не ввійшов, а може – від чого іншого шмаркача врятувати хотіла…
– Розумниця… Сама питає, сама і пояснює… – шваґер домовика збентежено засопів і перестав сперечатися. Знаючи з багатолітнього досвіду, що у тім нема сенсу, – останнє слово однаково за жінкою залишиться.
Зате тепер остаточно розлютився Куниця.
– Ну ось що, нежить хатня, – тепер послухайте, що я скажу! Не знаю: хто і від чого шмаркача оберігав, але якщо ви, зараз же, усе докладно не розповісте… так щоб я зрозумів – присяйбі, пошкодуєте! По-перше, сходжу за отцем Василем, нехай він тут кожну щілину свяченою водою заллє. А по-друге, по-друге… – Тарас задумався, чим би ще пострашити нежить, не менш грізним.
– Ага! – відблиски пожежі знову затанцювали перед очима. – Клянуся могилою батька: спалю хату дотла, як і обіцяв. Ще й золу пересію і по вітру розвію! Зрозуміли?!
– Не треба священика кликати, господарю… – благально загув домовик. – Навіщо сміття з хати виносити? Проміж себе домовимося… Не чужі ж… А ну, нишкни! – гримнув на мару, що звично забурчала щось своє. І додав, звертаючись до сусідка: – Брате, вкоськай свою бабу. Господар на те й господар, щоб усе згідно з його волею чинилося! Питає – значить, відповідати належить. Може, стара Знаюча якраз хотіла, щоб онук від нас про все визнав? Не сумнівайся, молодий господарю, все честь по честі розтлумачимо. Нічого не утаїмо… Ось тільки, не гнівайся, але мушу спершу тобі кілька прикрих слів сказати.
– Кажи… – знизав плечима Тарас і єхидно додав: – Чому б і тобі, шмаркача, розуму не повчити?
Домовик так гучно зітхнув, що міг присоромити кого завгодно, але сердитий парубок не звернув на те уваги.
– Ну, чого зволікаєш?! Виховуй.
– Молодий, гарячий… та й не в собі трохи… На перший раз пробачаю… – багатозначно проказав домовик. – Але, зарубай собі на носі, козаче! Якнайміцніше! Ніколи, навіть жартома, не смій погрожувати, що власну хату спалиш! Дурне це діло. Зовсім негодяще… І тим паче, не тривож бездумно прах батька. Особливо, якщо не відаєш, де він похований та й чи похований взагалі. Запам’ятав?
– Твоя правда – погарячкував трохи, – не надто охоче визнав справедливість докору Куниця. – Але священика однаково покликати доведеться. Бабусю відспівувати… От голову заморочили… – парубок глянув на покійницю і важко зітхнув. – Наче жива… Здається, заснула тільки міцно. Навіть не віриться, що немає її більше… – і продовжив, надмірною діловитістю тону, вгамовуючи сльози: – Дні тепер спекотні стоять, довго тіло в хаті тримати не можна. Так що розповідайте хутко: хто і яку таємницю від мене приховував, та й піду похоронами займатися.
Але, як воно зазвичай у житті буває, поговорити не вдалося. На подвір’ї хтось голосно відкашлявся і вимогливо постукав в одвірок. А потім знадвору ввічливо запитали:
– Я дуже перепрошую, але хочу поцікавитися, чи є хто вдома? Чи ви, таки, вже всі пішли геть, і я тут сам до себе балакаю?
* * *
Так своєрідно в Михайлівці розмовляв лише тутешній корчмар Іцхак. Він же – батько Ребекки! А почувши цей трохи гаркавий і немов надтріснутий голос, Тарас одразу пригадав, що дівчина втекла з лісу в чому мати народила. То ж зовсім не складно здогадатися, з чим завітав ранковий гість. І навряд чи розмова буде приємною. Навіть, незважаючи на те, що Іцхак був чоловіком хирлявим і – не стільки з переконання, скільки через згадану тілесну неміч – доволі сумирним. Куниця зніяковів і повів очима по кімнаті, наче шукав місце, де б це заховатися.
Але одразу ж і оговтався. Раптова смерть бабусі і вся ця таємничість, що несподівано об’явилася в хаті Куниць, так усе перевернули з ніг на голову, що прихід шинкаря виявився не стільки неприємним, як недоречним. Парубок зітхнув і стиха вилаявся. Чого раніше ніколи не дозволяв собі з поваги до домашнього вогнища. Вилаявся, ніяково позирнув на покійницю і перехрестився.
– Потім договоримо, – прошепотів до нечисті, наче їх хтось підслуховував і, поспішаючи випередити настирливого гостя, що вже нетерпеливо тупцяв на ґанку, вискочив надвір.
– Доброго здоров’я, дядьку Іцхак… – проказав сумним голосом, кланяючись не так щоб низько, але з усією пошаною. – Знаю, що завинив я перед вами і Ривкою, але давайте поговоримо про це іншим разом. Чесне слово, не до того мені зараз…
– Можна, звичайно і пізніше… – наче пристаючи на прохання парубка, кивнув у відповідь корчмар, тріпнувши пейсами. – Чому не відкласти нікчемну розмову на потім, тим паче, коли йдеться всього лише про мою дівчинку? Нехай собі ще трохи побігає по селу наголяса. Може, ще не всі мешканці в Михайлівці встигли роздивитися які у неї розкішні груди і тонкий стан? Не згадуючи про те, що Ребеці не доведеться червоніти і за решту тіла. Особливо ту частину, що Господь виліпив людині позаду і трохи нижче спини… Пан козак розуміє, про що я?.. Чи не так?
– Не варто мене величати вище честі, дядьку Іцхак, – похнюпився парубок, розуміючи, що без вагомої причини, неприємних пояснень уникнути не вдасться. – Я всього лише новик Війська Низового і права називатися козаком ще не заслужив.
– Ой, я вас прошу, пане Куниця, – з притаманною йому недбалістю відмахнувся жид. – Сьогодні новик, завтра – козак. А якщо післязавтра товариші вас отаманом називати стануть, або сотником наречуть? Змилуйтеся над старим іудеєм. Як моїй бідній голові запам’ятати всі ці військові премудрості? Краще не робіть розумне обличчя і не огинайтеся від простої відповіді…
– Дядьку Іцхак, повірте… От хоч забожитися, – безпорадно зітхнув Тарас. Переговорити шинкаря, не вдаючись до відвертих грубощів, ще не вдавалося нікому. – Нічого такого не було… Ми з Ребеккою всього лише заблукали в лісі, а далі – загубили один одного… Я довго шукав її, але не зміг знайти. Ніч же, темно…
– Хто б сумнівався, пане Куниця… – знову заторохкотів, наче розсипав горох, шинкар. – Я давно підозрював, що як роздягнути пригожу дівицю догола, то в лісі стане значно світліше. Тим паче – вночі. От тільки мені б не хотілося, щоб замість смолоскипа використовували мою простодушну і довірливу дівчинку. Та й майбутньому зятеві така безцеремонність у поведінці Ребекки навряд чи припаде до смаку. А шила в мішку не сховаєш, можете мені повірити, пане козаче. Особливо, якщо, після ваших гулянок, мама Циля буде змушена розшивати сукні нашої доньки. Через стрімко повніючий стан…