Сторожко поглядаючи на непроглядну темряву, що важко клубилася поміж дерев, парубок поволі, крок за кроком став наближатися до примарного вогника. Про всяк випадок ретельно пихкаючи на всі боки люлькою і грізно штрикаючи поперед себе вістрям шаблі. Однак чудернацьке сяйво не тікало і не нападало. Тільки розгоралося яскравіше.
І як залишилося пройти ще лише декілька кроків, пітьма розступилася, немов хто розсунув щільні фіранки на вікні, і звідти, навперейми Тарасові вийшов здоровенний, страховидний чолов’яга. Весь скуйовджений, кошлатий, закутаний в обшарпані звірині шкури, – недбало погойдуючи в руці важкою палюгою.
– Гей ти, не смій чіпати мою чічку! – прогарчав загрозливо лісовик, зупиняючись в декількох кроках від юнака і спираючись на свою зброю, немов на звичайну дорожню патерицю. – Глухий чи що?! Кому кажу?! Дибай далі! Не для тебе я зілля папороті сіяв!
Взагалі-то і без підказки лісовика Тарас уже збагнув, що бачить перед собою не що інше, як цвіт папороті. Диво дивне, котре жило лишень у легендах і бабусиних казках! Полум’яна квітка, що розпускає пелюстки на кілька хвилин, та й то лише один раз у рік, опівніч на Івана Купали. І тому, хто знайде її, обіцяє неймовірне багатство. Бо може вказати на прихований у землі скарб…
У це було так складно повірити, що Тарас навіть перехрестився. А потім, щоб остаточно впевнитися, ще й подвійну дулю примарному вогнику тицьнув. Але квітка не розвіялася і не щезла з очей, як недавній морок. До речі – як і лісовик, що сердито переминався з ноги на ногу, стиха гарчав і люто скалив ведмежі ікла. А далі загрозливо заніс над головою палицю і ступнув уперед, твердо налаштований захищати чаклунську квітку від людських зазіхань. І бачачи таку рішучість, небагато знайшлося б сміливців, здатних не дременути подалі від галявини, папороті і розлюченої нечисті.
Тарасу теж зробилося моторошно. Все ж, незважаючи на батьківську виучку, битися зі справжнім ворогом не на життя, а на смерть – йому, запорізькому новику, ще не доводилося. Але, відступати і робити з себе страшка не заведено в роду Куниць. Тим паче, коли винагорода така велика! Не те щоб Тарас був надто ласий до грошей, але після загибелі батька, нужда заїдала гірше вошей…
– Ну, ну… не дуже! – гримнув хлопець, хапаючись за ефес шаблі. – Досить мене лякати! Не на того натрапив! І не ставай поперек дороги – гірше буде!
– Го-го-го!.. – зареготав кошлатий відлюдько, як пугач у дуплі загукав. – Кого ти своєю залізякою лякаєш, людський недомірку? Та я тебе, як комара, приплесну. На одну долоню покладу, другою накрию, – і навіть мокрого сліду не залишиться…
– Не так швидко, опудало замшіле… – потягнув хлопець булатну сталь з піхов. – Бачиш, яка в мене шабелька? По долу молитва витравлена! Якраз для того, щоб усіляку нечисть спідручніше у пекло відправляти було! Геть з дороги, ідолище погане, поки я з тебе трісок не настругав!
– Схоже, твоя взяла, козаче… Знатна зброя, – вмить оцінив заговорений клинок лісовий господар і, важко зітхнувши, опустив палюгу. – Дорогого коштує… Либонь цілу пригорщу золота відсипав?
– Не з ринку зброя… Спадок… – пояснив з гордістю і сумом Куниця. – Шабля, люлька та стара кульбака[3]… Батько в бою загинув, а то – все, що його товариші додому привезли… Тому й зберіг до сьогодні, хоч яка скрута не притискала. Ну, та нічого, – у голосі хлопця побільшало втіхи, – тепер-то ми з бабусею по-людськи заживемо. Якщо легенди не брешуть, квітка папороті заритий у землі скарб вказати може? Вірно кажу, нечисть кудлата?
– Того не відаю, – байдуже знизав здоровенними плечищами лісовик. – Мені, як і сам розумієш, усі ваші цяцьки-брязкальця без потреби. Але краще б ти її не чіпав, хлопче. Добром прошу. А як тебе й справді так злидні обсіли – то завітай у гості іншим разом. Помізкуємо, чим допомогти… Може, службу яку для лісу візьмеш, а я за неї оплату пристойну дам. Для людських рук і розуму завжди робота знайдеться.
І було в його голосі стільки непідробного смутку, що хлопець, уже потягнувшись до заповітного вогнику, навіть руку відсмикнув і ступив крок назад.
– Та що тобі, квітів у лісі мало, що на цій світ клином зійшовся? – промовив Тарас здивовано. – Одною чічкою більше, одною менше. Сам же казав: вам скарбів не треба. А мені – господарство з нужди піднімати. Зовсім захиріло…
Куниця подумав і додав, наче саме ця причина могла усе пояснити якнайкраще:
– Я одружитися хочу, розумієш?.. А дядько Іцхак швидше власними руками приб’є Ривку, ніж видасть свою дочку за такого бідняка… Зате, як розбагатію – інша справа. Відразу завидним нареченим стану. Так що, вибач, лісовий господарю, але не можу я від свого щастя відцуратися. Особливо тепер, коли такий трафунок підвернувся. Іншого разу може й не бути? Батько завше приповідав: доля легковажна, як повітруля… Зрештою, в цьому є і ваша провина! – Тарас зрадів вдалій думці. – Я сюди не з власної волі приперся, самі заманили… А що до твоєї пропозиції на службу пристати, то мудрі люди вчили – з нечистю не укладати жодних угод. Собі дорожче стане!
– Правду кажеш… Зле вийшло, – шумно почухрав густі зарості моху на обличчі лісовик. – Хто ж міг знати, що ти з любовним шалом впораєшся? Червоні чобітки повітруль не одному голову заморочили. Попадалися на їх принади чоловіки і старші за тебе, і міцніші духом. А ти молодець – встояв. Іншим разом нам наука буде – щоб із закоханими не зачіпатися.
– Тим паче, я нагороду заслужив, – посміхнувся Тарас, роблячи ще один крок уперед, ближче до квітки.
– Постривай, козаче, послухай, що скажу… – знову зупинив його настирливий лісовик. – Ну, от що ви за плем’я таке? Де не оселитеся, обов’язково все загидити маєте… Ліс вирубують і палять, як заманеться, ніби сухого хмизу мало… Річку і ту греблями та гатями перегородили… І всі, як один – дармового щастя шукаєте. Притому, що не нами – вашими ж священиками не раз говорено, що кожному воздасться по діянням його. Хіба не так?
– Занадто мудрі твої слова, лісовий господарю, – з досадою відбуркнув Куниця. – Може і є в них резон, та тільки ж неспроста ти мені зуби заговорюєш, вірно? Думаєш: захоплюся розумною бесідою і забуду, що цвіт папороті вчасно зірвати треба, – поки він не закрився? А північ от-от настане. О-хо-хо… Знову хитруєш, нежить лісова, обдурити намагаєшся, а про правду і справедливість пасталакаєш. Негоже… Нема в тому честі!
– Але й безчестя теж немає, – похмуро пробурмотів лісовик, незадоволений тим, що хитрість не вдалася. – Ти, козаче, лише про власну вигоду та про багатство дбаєш, а я намагаюся від твоєї жадібності чарівну красу врятувати. Адже без Іванового чар-зілля тутешні місця захиріють. Всю свою силу втратять… І доведеться моїм донькам на нові місця перебиратися.
– Ліс великий…
– І що з того? Можна подумати, якби в тебе було кілька хат, ти би не став противитися, якби хтось надумав одну зруйнувати?
– Зрозуміти я тебе, лісовий господарю, можу, – кивнув розважливо Куниця, – і зовсім не засуджую. Але, вам – нечисті лісовій, що про хліб насущний турботи не знає – легко про красу міркувати. А мені – бабусю стареньку годувати треба. Та й про свою майбутню сім’ю, про спадкоємців роду Куниць, подбати. І щодо хати теж вірно підмітив – було б у мене їх кілька, може, й інакше розмова склалася би. Але вона у мене одна, та й та невдовзі розвалиться. Ось так… Тому, нічого воду в ступі товкти. Нам з тобою повік не порозумітися. Сказано ж: голодний ситого не зрозуміє, а гусак свині не товариш… – парубок рішуче потягнувся до квітки, що особливо яскраво спалахнула саме в цю мить.
– Востаннє попереджаю, нерозумна людино… – якось дуже гірко промовив лісовик. – Схаменися, поки не пізно.
Величезна страхолюдина просто на очах перетворилася в малесенького, довгобородого та сивоголового дідуся. І голос його тепер звучав не погрозливо, а майже благально.