На рівні уже буденного політичного протистояння з уже буденними публічними формами асоціальної поведінки політиків трапилася свого роду тривіалізація і примітивізація складної і трагічної теми, пониження її духовної, етичної складової. В рамках політичного дискурсу тема стала розмінною монетою політичних торгів, перетворилася на предмет політичних оборудок.
Масована кампанія з відзначення 75-ї річниці голоду 1932—1933 років, очолена В. Ющенком та реалізована силами підпорядкованої йому бюрократичної вертикалі влади та центральних державних відомств (Секретаріат Президента, обласні і районні державні адміністрації, СБУ, Міністерство закордонних справ, Міністерство освіти і науки, архівні управління), з одного боку, засвідчила, що держава й надалі є основним гравцем у сфері історичної політики. З іншого – найбільш виразно продемонструвала слабкість «об’єднавчих» зусиль, здійснюваних адміністративно-бюрократичними методами.
Заклики президента В. Ющенка до єднання нації довкола спільної трагедії не були почуті значною частиною суспільства. З одного боку, вони не були підтримані політичними опонентами і непевними союзниками В. Ющенка. які сприймали їх або як політичний піар президента, або як спосіб тиску на опонентів. З іншого – та обставина, що ініціатором кампанії був украй непопулярний президент, а запроваджувати «політику історії» була покликана (а скоріше змушена) державна бюрократія193, в масі своїй некомпетентна, корумпована, відчужена від громадян і зацікавлена зовсім іншими, вельми далекими від гуманітарних, проблемами, – ця обставина не могла не позначитися на результатах. Голодомор у виконанні держави не об’єднав суспільство.
Інша справа – ставлення до пам’яті про голод на рівні самого суспільства. В принципі, для переважної більшості громадян голод 1932— 1933 років – це факт, який є невід’ємною частиною історії, яку вони знають з підручників. Їм не треба доводити, що голод був. Мало хто заперечує його факт. Але для політиків важливий не голод 1932—1933 років, а Голодомор. Саме тому вони періодично включають його в свої пропагандистські конструкції та політичні маніпуляції. Саме тому для них формула «Голодомор = геноцид» – це не так юридичне, як кон’юнктурно-політичне питання.
У прихильників тези про Голодомор як про об’єднавчу ідею є дуже цікавий аргумент, на який не можна не звернути увагу. Різні соціологічні опитування засвідчують зростання питомої ваги респондентів, які вважають Голодомор геноцидом. Як вже згадувалося, у 2006 році за даними опитування Київського міжнародного інституту соціології ідею визнання Голодомору геноцидом підтримували 60,9% респондентів. У 2007 році – 63,2%. При цьому на Сході України позитивно до такої ідеї ставилися 35%, а негативно – 44%194. За даними соціологічної групи «Рейтинг», яка виявляла до цього питання стійкий інтерес, можна побачити, що в 2010—2013 «передвоєнних» роках частка тих, хто вважав Голодомор геноцидом, зросла з 60% до 66%.
У 2015 р. частка прихильників думки про те, що Голодомор – це геноцид, по Україні сягнула «рекордної» позначки у 80%. У 2016 році вона несподівано знизилася до 72%, а в 2017 знову зросла до 77%. При цьому на підконтрольних Україні прифронтових територіях Сходу ця частка складала у 2017 році 56%, на Півдні – 65%. Питома вага тих, хто не погоджувався визнавати Голодомор геноцидом або вагався з відповіддю, складала на Сході 27% і 17%, на Півдні – 22% і 13%195.
З одного боку, можна констатувати очевидний успіх в просуванні і поширенні «геноцидної» версії події. Водночас не можна не помітити важливих «нюансів». Відмінності у ставленні до офіційної, освяченої законом версії подій 1932—1933 років, й надалі збігаються з певними регіональними особливостями. Не можна не помітити й того, що в опитуванні не брали участі мешканці анексованого Криму та частини Донецької і Луганської областей – саме тих регіонів, які завжди «псували картину».
Що ж до питання: наскільки респонденти, як ті, які підтримують формулу «Голодомор = геноцид», так і ті, що її не підтримують, поінформовані про те, що означає сам термін «геноцид», залишається поза межами нашого обговорення.
Глава 3
Голодомор і міжнародна політика
Перші спроби. – «Західний вектор». – Російський вектор
Перша спроба інтернаціоналізації проблеми голоду 1932—1933 років припадає на середину 1930-х років, коли політичні та громадські організації української еміграції та західноукраїнських земель, окремі діячі і організації Заходу намагалися привернути увагу світу до того, що відбувається в Україні та організувати допомогу голодуючим196. Як вже згадувалося, ці спроби було заблоковано урядовими структурами СРСР, які не визнавали самого факту голоду, державами, не зацікавленими у погіршенні стосунків з Радянським Союзом, та радянофілами з числа громадських, політичних діячів й інтелектуалів Заходу.
«Другий раунд» спроб надати проблемі голоду 1932—1933 років міжнародного розголосу припадає на другу половину 1980-х років. Його перебіг та результати відомі: інтенсивні зусилля української діаспори Північної Америки, злагоджені контрзаходи радянських ідеологічних структур та спецслужб назовні, замовчування всередині країни, початок публічних і наукових дискусій на Заході та експорт цих дискусій в «материкову» Україну. Проблема стала відомою «широкій громадськості» і перетворилася на предмет дослідження авторитетних науковців Заходу. Саме з-поза меж СРСР тема у вигляді готових інтерпретаційних форм і пояснювальних схем перейшла кордон, стала предметом наукових і суспільних дебатів, складовою політико-ідеологічних практик всередині країни.
Третій етап припадає на 1990-ті – початок 2000-х років. Всередині цього проміжку можна виділити приблизно три мало пов’язаних між собою епізоди: досить мляву спробу інтернаціоналізувати проблему на початку 1990-х, зокрема в 60-ту річницю трагедії (1993); більш активну спробу вивести питання на рівень міжнародних організацій та інститутів влади окремих країн світу (ООН, Сенат і Конгрес США) на початку 2000-х (70-та річниця); і, нарешті, наймасштабнішу і найголоснішу міжнародну кампанію 2007—2009 років, коли її очолив особисто президент України В. Ющенко, використовуючи як потенціал держави (Міністерство закордонних справ, Служба безпеки України, архівні інститути, державні адміністрації), так і можливості організацій української діаспори (Світовий конгрес українців). Суттєва відмінність третього етапу – наявність потужного агента просування теми на міжнародному рівні – держави, зокрема її голови, президента В. Ющенка. Саме в цей період визнання Голодомору світом з особливим наголосом на визнання його актом геноциду перетворилося на один з головних пріоритетів міжнародної політики української держави поряд із євроатлантичною інтеграцією.
У 2010—2013 роках спостерігається пауза у цих зусиллях у зв’язку з позицією В. Януковича. Утім, після 2014 року повертається алгоритм, запроваджений В. Ющенком: одним з головних промоутерів ідеї знову стає президент.
Перші спроби
Перша спроба інтернаціоналізації питання про голод 1932—1933 років силами держави, яка припала на 60-ту річницю голоду 1932—1933 років, особливих успіхів не принесла. Українська дипломатія переживала період становлення, перед нею стояли набагато загальніші питання – не так визнання голоду 1932—1933 років, як визнання України як такої. Ідея перетворити трагедію 1932—1933 років на щось подібне до Голокосту як своєрідного національного маркеру ще не дійшла до свідомості можновладців, а внутрішня політична та соціально-економічна ситуація виключала можливість будь-яких серйозних зусиль в галузі політики пам’яті як всередині країни, так і назовні. Президент Л. Кравчук в указі від 19 лютого 1993 р. дав доручення Міністерству закордонних справ України і Комісії України у справах ЮНЕСКО звернутися до ЮНЕСКО «з пропозицією про внесення 60-х роковин голодомору в Україні до Календаря річниць видатних людей та історичних подій у галузі освіти, науки, культури і комунікацій. – Виокремлено мною – Г. К.» Тоді ж в списку заходів щодо вшанування 60-ї річниці голоду 1932—1933 рр., складеному Асоціацією дослідників голоду-геноциду 1932—1933 років в Україні, пропонувалося створення тимчасової слідчої комісії, яка мала довести факт геноциду у 1932—1933 роках та звернутися до міжнародного суду в Гаазі197. Пропозиція не знайшла підтримки у влади.