Уже звично Голокост використовувався як додатковий аргумент для просування ідеї про криміналізацію «заперечення факту Голодомору»183. Використання теми Голокосту депутатами партії, керівництво якої відоме своїм антисемітизмом, виглядало як поганий анекдот. Депутати-націоналісти запропонували карати «заперечення факту» позбавленням волі на строк від 6 місяців до 3 років, або на термін до 5 років (при повторному порушенні закону). Законопроект був поданий до Дня пам’яті жертв голодоморів (в 2014 році він відзначався 22 листопада), проте був знятий з розгляду внаслідок закінчення терміну повноважень Верховної Ради.
Після парламентських виборів 2014 року тема «криміналізації заперечення» виринула знову. Наприкінці квітня 2015 року відповідний законопроект був поданий «позафракційним» депутатом із Харкова, мільйонером і відомим єврейським громадським діячем Олександром Фельдманом.
Щоправда, цього разу вже Голодомор використовувався «у парі» як додатковий аргумент у «криміналізації заперечення» Голокосту. О. Фельдман вказував на те, що встановлення великого штрафу або тюремне ув’язнення від двох до чотирьох років за «заперечення Голокосту або Голодомору… сприятиме захисту репутації та прав осіб, постраждалих від Голодомору 1932—1933 років в Україні та від Голокосту, а також підвищенню авторитету України на міжнародній арені»184.
Фактично, законопроект опосередковано спрямовувався проти націоналістичних партій та організацій, які розгорнули в рамках «декомунізації» кампанію ґлоріфікації ОУН та її діячів, члени якої брали участь в Голокості. Законопроект було подано негайно після ухвалення Верховною Радою «меморіальних законів» 2015 року185, які створювали сприятливий ґрунт для уславлення тих організацій, які мали відношення до екстермінації євреїв під час Другої світової війни. У 2016 році законопроект знято з розгляду його автором.
Зауважимо, що в одному з меморіальних законів квітня 2015 року, названих «декомунізаційними»186, Голодомор фігурував як один із злочинів «комуністичного режиму».
В лютому 2016 року «колектив авторів»-парламентарів запропонував запровадити кримінальну відповідальність – цього разу за «Публічне заперечення Голодомору 1932—1933 років в Україні, як геноциду українського народу, Голокосту, як геноциду єврейського народу, геноциду кримськотатарського народу при департації (так в тексті. – Г. К.) кримських татар у 1944 році, а так само виготовлення і розповсюдження матеріалів з таким запереченням»187.
Передбачалося покарання у вигляді штрафу від трьох до десяти тисяч188 неоподаткованих мінімумів або через позбавлення волі на термін до п’яти років. Додавання геноциду кримськотатарського народу було актуалізовано анексією Криму і переслідуваннями кримськотатарських активістів на півострові. Варто пам’ятати і про те, що у 2015 році український парламент нарешті офіційно визнав депортацію кримських татар 1944 року геноцидом, на це знадобилося лише чверть століття.
Ці пропозиції було також відтворено у законопроекті щодо змін до згаданого «декомунізаційного» закону, розроблених ще в 2016 році – мабуть ініціатори, не розраховуючи на те, що вдасться ухвалити окремий закон про криміналізацію, вирішили упакувати його в інший, який до того ж формально був реалізацією критичних зауважень Венеціанської комісії189.
У 2017 році тему підхопив президент П. Порошенко, В день пам’яті жертв голодомору (25 листопада) він заявив, що треба ухвалити закон про відповідальність (він не уточнив яку саме) за заперечення Голодомору і Голокосту190. На допомогу президенту прийшли депутати-націоналісти. 28 листопада 2017 року парламентарі від ВО «Свобода» (які пройшли до Верховної Ради за мажоритарними округами) зареєстрували законопроект, в якому пропонувалися ті ж самі санкції, як і в проекті їхніх колег. Щоправда, «свободівці» не переймалися трактуванням Голокосту та депортації кримских татар, їх проект стосувався лише «заперечення Голодомору як геноциду»191.
Як бачимо, політична суб’єктність Голодомору сягнула такого рівня, що його намагаються використовувати з метою запровадження практик, які покликані регулювати способи трактування і тлумачення минулого за допомогою адміністративних та кримінальних покарань. Такий рівень суб’єктності, фактичне перетворення Голодомору на інструмент регулювання, примусу і насильства у разі практичної реалізації може серйозно ускладнити суспільне сприйняття репрезентацій голоду 1932—1933 років, яке і далі залишається неоднозначним.
Суспільні виміри
За роки існування України як суверенної держави встановився певний алгоритм звернення влади і політиків до теми голоду 1932—1933 рр. і використання Голодомору.
Можна виокремити принаймні три суспільних ситуації, які актуалізували тему ідеологічно і політично: це річниці трагедії, виборні кампанії (передусім парламентські), державні політичні акції, пов’язані з ідеологічною та політичною легітимацією влади шляхом звернення до історичного досвіду та трансляції в суспільство певних комеморативних практик.
Спільним в усіх згаданих ситуаціях було те, що звернення до теми завжди пов’язувалося з конкретними поточними політичними завданнями – незалежно від того, як вона подавалася: чи то як «відновлення історичної справедливості», чи як дискредитація тих чи інших політичних сил, чи «вшанування пам’яті невинно загиблих», чи «засудження злочинів комуністичного режиму» – в усіх випадках неможливо заперечити наявність явного чи прихованого політичного інтересу ініціаторів. Це стосується як прихильників і промоутерів Голодомору, так і опонентів.
Це не заперечує того факту, що, наприклад, відзначення річниць поступово перетворювалося на сталі, повторювані комеморативні практики, освячені державою, і підтримані значною частиною суспільства, на складову процесу «винайдення традиції». Фактично Голодомор справді перетворювався на основу спільного ідеологічно гомогенного «національного простору», в якому пропоновані цінності мали об’єднувати населення відновленою чи винайденою спільною пам’яттю про спільну трагедію.
Згадування голоду 1932—1933 рр. в контексті політичних дискусій (зокрема, виборних дебатів або ж у зв’язку з тими ж самими річницями) мало і зворотний ефект – політичні сили та частина суспільства, які сповідували ліві ідеї або належали до радянсько-ностальгійної частини суспільства, опинялися поза офіційним «національним проектом», оскільки прямо чи опосередковано знаходилися або серед «винуватців» трагедії (чи принаймні ставали їхніми спадкоємцями), або серед тих, хто ніс моральну відповідальність за заперечення самого факту голоду 1932—1933 рр. чи за «неправильне» його трактування. Ліві, в свою чергу, періодично використовували згадки про голод у своїй пропаганді, скерованій проти «олігархічної» влади192 і в цьому сенсі вони мало відрізнялися від правих.
Використання теми голоду 1932—1933 років в контексті ідеологічного чи політичного протистояння призводило до того, що ті чи інші погляди та твердження (часто цілком слушні) ототожнювалися з певними політичними позиціями і, відповідно, втрачали легітимність і вагомість для тих, хто перебував в іншому політичному таборі. В результаті рівень обговорення проблеми, яка, по суті, є гуманітарною і справді містить великий морально-етичний і виховний потенціал, применшувався до рівня з’ясування політичних стосунків – незалежно від показово чи реально благих намірів ініціаторів тих чи інших дій.