На шістдесяту річницю трагедії заявами, де голод 1932—1933 років називався геноцидом, відгукнулися парламент Естонії та сенат Австралії. Скоріш за все, певну роль в цьому відіграли українські громади цих країн. Сполучені Штати, де ще не так давно було опубліковано доповідь комісії Конгресу, ніяк не відреагували на річницю – їхні дипломатичні зусилля в цей час спрямовувалися передусім на витиснення з території України ядерної зброї та на забезпечення стабільності в регіоні в світлі загострення відносин між Україною та Росією через проблему Чорноморського флоту.
Значно більший сплеск інтересу до голоду 1932—1933 років спостерігався на наступну – 70-ту річницю трагедії, у 2003 р. Українське вище керівництво, передусім президент Л. Кучма та його прибічники в парламенті, звернулися до теми голоду 1932—1933 років як до засобу посилення міжнародного престижу України і покращення власного іміджу всередині країни. Фактично саме цього року було зроблено першу потужну спробу добитися визнання голоду 1932—1933 років актом геноциду на міжнародному рівні і саме тоді для цього було підключено дипломатичні канали.
У червні 2003 року сенат Канади спеціальною резолюцією закликав уряд своєї країни визнати Голодомор актом геноциду. У жовтні 2003 р. сенат Австралії ухвалив спеціальну резолюцію, в якій події 1932—1933 років названо одним з найжахливіших проявів геноциду. Цього ж місяця Сенат Конгресу США оприлюднив резолюцію стосовно «геноцидного Голоду в Україні». Подібну резолюцію ухвалила і Палата представників: у преамбулі слово «геноцид» вживалося, у резолютивній частині його не було198. Цікавим можна вважати й той факт, що цього року, трохи раніше, у травні, у доповіді судового комітету Конгресу США, присвяченій 15-й річниці ратифікації США Конвенції ООН 1948 р. та проекті відповідної резолюції в переліку найвідоміших актів геноциду голод 1932—1933 років не згадувався.
У листопаді 2003 року до американських колег долучилися угорські парламентарі, які засудили геноцид «групи народів» у 1932—1933 роки та висловили співчуття рідним і близьким жертв голоду.
Утім, найбільш важливою спробою інтернаціоналізації Голодомору у 2003 р. стало звернення до 1932—1933 років Організації Об’єднаних Націй. В постанові Верховної Ради від 28 листопада 2002 року «Про 70-ті роковини голодомору» містилося завдання для МЗС України «ініціювати визнання міжнародним співтовариством голодомору 1932—1933 рр. в Україні актом геноциду проти українського народу». Там само пропонувалося створити музей голодомору «під егідою ООН» та організувати хвилину мовчання на одному із засідань Генеральної Асамблеї ООН199. Доручення урядові України «порушити у встановленому порядку питання перед Організацією Об’єднаних Націй про визнання голодомору 1932— 1933 років геноцидом Українського народу» містилося і в рекомендаціях парламентських слухань від 6 березня 2003 р.200 24 серпня 2003 року, виступаючи на Генеральній Асамблеї ООН, Л. Кучма наприкінці промови згадав «руйнівний голод в Україні» і запропонував ООН щорічно відзначати дату трагедії201.
Попри зусилля українських дипломатів добитися ухвалення окремого рішення (резолюції) про голод 1932—1933 років в Україні, вдалося дійти згоди лише щодо спільної заяви – статус цього документа був незрівнянно нижчий, хоча на загал і оприлюднення останньої можна було вважати серйозним успіхом.
Заяву було надіслано до Комітету з прав людини ООН 7 листопада 2003 р. Вона не містила слова «геноцид», проте вперше в міжнародному документі такого рівня пролунало слово «голодомор»202. За твердженнями українських політиків, головним противником вживання терміна «геноцид» в тексті заяви і головним ініціатором пониження статусу документа була російська сторона. Утім, заяву підписали чи оголосили про приєднання до неї 36 держав – членів ООН, в тому числі Росія (згодом кількість держав, що приєдналися до цього документа, зросла до 64).
У 2004 р. був оприлюднений офіційний документ Святого Престолу «Компендіум соціальної доктрини Церкви». У ньому згадується про геноцид українців, який мав місце у ХХ ст. – очевидно йшлося не лише про голод 1932—1933 років, а й про репресії.
«Західний вектор»
У 2005 р. розпочався новий етап інтернаціоналізації Голодомору, пов’язаний з безпрецедентно інтенсивними зусиллями президента України В. Ющенка і безпосередньо підлеглих йому структур, зокрема Міністерства закордонних справ України, у здобутті міжнародного визнання Голодомору саме як геноциду.
Наголос на необхідності саме такої кваліфікації трагедії можна пояснити багатьма причинами – від бажання добитися особливого міжнародного статусу для України до знов таки безпрецедентного впливу української діаспори на президента В. Ющенка203. Початок кампанії припадає на початок президентського терміну В. Ющенка – як згадувалося раніше, вже інаугураційна промова містила згадку про «голодомори» – спочатку на це ніхто не звернув уваги, очевидно вважаючи це стандартною ритуальною практикою. Проте, і в перших, найбільш розрекламованих офіційних міжнародних виступах першої половини 2005 р. президент В. Ющенко, який на той час сприймався Заходом чи не як месія демократії в пострадянському просторі, знову звернувся до теми. Дві перших найважливіших «програмових» промови – в Європарламенті (23 лютого 2005 року) та на спільному засіданні двох палат у Конгресі США (6 квітня 2005 року), містили в першому разі поточну згадку про «голодомори», в другому – просторіший фрагмент про Голодомор.
У жовтні 2006 р. в Указі «Про відзначення у 2006 р. Дня пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій» президент наказав Міністерству закордонних справ «активізувати роботу щодо визнання міжнародною спільнотою Голодомору 1932—1933 років в Україні як геноциду Українського народу та однієї з найбільших трагедій в історії людства»204 – раніше це питання в подібних указах не акцентувалося.
У березні 2007 р. президент створив під своїм персональним головуванням «Координаційну раду з підготовки заходів у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932—1933 років в Україні». До цього органу увійшли виконуючий обов’язки міністра закордонних справ В. Огризко, якому судилося очолити дипломатичну кампанію з міжнародного визнання Голодомору, представник України в комісії ООН з прав людини В. Василенко, чотири представники Світового конгресу українців, один з них – громадянин Австралії С. Романів, очолив Міжнародний комітет Голодомору, створений СКУ205, який став головним організатором і координатором зусиль української діаспори з інтернаціоналізації Голодомору, інший – громадянин США М. Вільямс, був координатором комітету СКУ з питань інформаційної підтримки кампанії та організації виставок.
Уже на першому засіданні Координаційної ради В. Ющенко заявив, говорячи про міжнародний аспект її діяльності, що «…нашою метою я бачу світове визнання Голодомору геноцидом. Передусім йдеться про схвалення відповідних резолюцій або рішень ООН, Європейського Парламенту, Європейського Союзу, ОБСЄ»206. 28 березня 2007 р. в указі «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932—1933 років в Україні» В. Ющенко зажадав «здійснення додаткових заходів щодо визнання міжнародною спільнотою, зокрема Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй та Європейським Парламентом, Голодомору 1932—1933 років в Україні геноцидом Українського народу»207. У серпні 2007 р. заступник міністра закордонних справ України В. Огризко надіслав керівникам закордонних дипломатичних установ України листа, в якому пропонувалося координувати дії цих установ з Міжнародним координаційним комітетом (МКК) СКУ в проведенні міжнародної піар і лобістській кампанії з відзначення 75-ї річниці Голодомору. Пропонувалося підтримувати для цього робочі контакти з представниками МКК СКУ та залучати на постійній основі українські громади країн перебування208. В МЗС було створено спеціальну робочу групу з організації заходів щодо міжнародного визнання Голодомору. Зрозуміло, що до співпраці з діаспорою долучився і Секретаріат Президента – МКК СКУ підтримував постійний зв’язок з заступником голови Секретаріату президента І. Васюником. Тоді ж до команди приєднався «Фонд 3000», створений дружиною президента, Катериною Ющенко.