Згідно з уже наведеним документом, у тій самій Полтавській області загальна кількість зібраних і задокументованих свідчень свідків голоду складала 4773. З цієї загальної кількості 4503 свідчення було зібрано і задокументовано після 1 червня 2007 р. (тобто – впродовж місяця!). Загальна кількість груп для збору цих свідчень складала 706. З них 705 було створено впродовж того ж місяця…111.
Як вже згадувалося, загальна кількість постраждалих від голоду 1932— 1933 років у Полтавській області за станом на липень 2007 р. зазначалася у 97 487 осіб. При цьому укладачі документа зауважували, що ця кількість постійно зменшується, оскільки чисельність неврахованих жертв обраховується вже одиницями, і до дії вступає природний чинник (смертність) – вік жертв складав більше 75 років. Тим не менш, у довідці Секретаріату Президента за квітень 2008 року наводиться цифра в «100 000 постраждалих від Голодомору»… При цьому кількість встановлених жертв голодомору навіть зменшилася – у звіті полтавчан вона складала 48 704 особи, а в звіті Секретаріату Президента – 48 000112.
Огляд офіційних сайтів інших обласних і районних державних адміністрацій засвідчує ту ж саму бюрократичну кампанійщину, породжену адміністративним тиском з центру – ті самі звіти про динаміку цифр до і після певної дати, причому звіти складалися за стандартною формою, яка надто нагадує подібні документи з архівів КПРС. Відхід від стандартної форми звітності також дає чи то кумедні чи то сумні приклади виконання і перевиконання вказівок.
В аналітичній довідці Харківської обласної державної адміністрації повідомлялося: «Районні державні адміністрації проводять опитування громадян щодо ставлення до Голодомору. Результати цих опитувань свідчать про зростання кількості громадян, які називають Голодомор трагедією і визнають його геноцидом українського народу. (Виокремлено мною. – Г. К.) В порівнянні з минулими роками на даний час набагато легше запросити людину, яка пережила Голодомор, на відверту розмову щодо трагічних подій 1932—1933 років. Люди висловлюють бажання описати ті події власноруч, дають згоду на висвітлення свідчень в засобах масової інформації. Автори свідчень, які записані останнім часом, вже відкрито говорять, що голод був штучним і називають винуватців»113.
Варто зауважити, що на формально-бюрократичний і політично-рекламний характер кампанії 2007—2008 рр. дорікали не лише опоненти В. Ющенка. В Інтернет-блозі «Української правди», присвяченому голоду 1932—1933 років, левова частка сторінок припадала на обговорення суперечності між рухом «знизу» щодо вшанування жертв голоду і відзначення річниць, і бюрократичними зусиллями з «організації заходів». Дописувачі з урядових структур скаржилися на те, що їм наказують брати участь у поминальних заходах.
У березні 2008 р. під час круглого столу, присвяченого голоду 1932— 1933 років, у Дніпропетровському університеті молоді викладачі і студенти нарікали на те, що робота щодо увічнення пам’яті загиблих поступово зводиться до «кампанійщини». «У мене, – зауважив один з учасників, – є багато знайомих серед учителів. Вони кажуть, що кампанія з висвітлення Голодомору дедалі більше набуває казенного характеру. Чи не викличе це зворотну реакцію в людей?»114
Кампанія 2007—2008 років, крім критики союзників чи співчуваючих, спричинила й опір в тих регіонах, які були електоральною базою політичних суперників В. Ющенка. Йдеться передусім про схід та південь України. Саме тут президентська вертикаль, представлена обласними, районними та міськими адміністраціями, відзначилася або прихованим саботажем кампанії, або нездатністю подолати опір місцевих «мезоеліт».
Як найпоказовіший приклад можна згадати ситуацію у Харкові115, де питання вшанування жертв голоду потрапили у контекст політичного протистояння між А. Аваковим, якого В. Ющенко призначив Головою обласної адміністрації, та мером М. Добкіним і більшістю у міській і обласній радах, яку складали представники Партії регіонів і комуністи. Представник В. Ющенка вимагав встановлення пам’ятника жертвам Голодомору в центрі міста. Мерія і міськрада, посилаючись на «інтереси міста», наполягали на тому, щоб пам’ятник встановили на окраїні. «Місцеві» перемогли. На додаток обласна рада з ініціативи комуністів відмовилася визнавати Голодомор геноцидом116.
Варто згадати, що саме в Харкові відбувалися публічні події, зокрема й наукові конференції, де меморіальна політика В. Ющенка піддавалася найрадикальнішій критиці. Наприклад, 22 листопада 2008 року в Харкові відбулася міжнародна «науково-практична» конференція, коло організаторів якої безпомилково сигналізує спрямованість заходу117. Учасники конференції, де найактивнішим критиком української влади став депутат Держдуми Росії С. Марков, видали звернення до президентів Росії, України, Білорусі та Казахстану, в якому зокрема містився такий пасаж: «Замість того, щоб сьогодні разом шукати спільні шляхи виходу з найгострішої фінансової кризи, разом розв’язувати проблеми енергозбереження і піднесення ефективності економічного потенціалу, що дістався у спадок від СРСР… влада України по суті оголошує Росію ворожою державою, намагається пересварити наші народи, трагедію голоду 1932—1933 років використовують для обґрунтування політики виведення України зі спільного культурно-духовного, історичного і економічного простору унікальної східнослов’янської цивілізації»118.
У Дніпропетровську (зараз Дніпро) у 2007 році комеморативні заходи до річниці Голодомору збіглися з 75-ю річницею створення Дніпропетровської області. Місцева «мезоеліта», представлена Партією регіонів, хотіла святкувати, тоді як В. Ющенко намагався добитися зменшення масштабу святкових заходів – область було створено саме в рік початку масового голоду (1932). Це додавало особливої гостроти конфліктові119.
Формальне ставлення до кампанії демонстрували й інші регіони. Наприклад, у жовтні 2007 року огляд ходу виконання указу президента засвідчив120, що у більшості районів було порушено терміни ухвалення рішень, які б «запускали» кампанію збирання свідчень, укладання списків померлих і постраждалих, обліку пам’ятників жертвам голоду. В деяких районах така робота навіть не починалася. Зазначалося, що «керівники регіонів області вкрай безвідповідально підійшли до організації виконання усього комплексу заходів до 75-х роковин Голодомору 1932—1933 років в Україні».
В. Ющенко намагався долати опір адміністративно-бюрократичними процедурами. У 2007 році він виголосив догану губернаторам Донецької, Запорізької, Херсонської та Одеської областей, які звично ігнорували розпорядження центру щодо організації комеморативних заходів, очевидно недооцінивши рівень персональної заангажованості президента у справі.
У лютому 2008 р., коли з’ясувалося, що деякі заходи (складання Книги пам’яті, демонтаж пам’ятників винуватцям голоду тощо) фактично не реалізуються, було виголошено догану – цього разу керівникам нижчої ланки «президентської вертикалі» – головам 9 районних державних адміністрацій121 – цікаво, шо і цього разу серед тих, хто не виявляв ентузіазму, були керівники Хмельницької області122.
Свого роду символічним апофеозом бюрократичного формалізму цієї кампанії можна вважати оприлюднення Службою безпеки України списку осіб, причетних до організації «Голодомору-Геноциду та репресій». Список партійних і державних діячів та працівників ДПУ відкривався прізвищами Й. Сталіна, Г. Ягоди та В. Балицького…123.