2008 рік став піком кампанії. Було проведено акції «Запали свічку», «Незгасима свічка» тощо124. У більшості регіонів України у листопаді 2008 року проводилися жалобні мітинги і концерти, конкурси художніх і літературних робіт, конкурси учнівських творів, покладалися вінки і снопи, проводилися уроки пам’яті в школах; створювалися місця пам’яті (виставки в музеях, школах та бібліотеках, встановлювалися хрести, пам’ятні знаки та кургани скорботи, створювалися меморіальні комплекси)125.
До середини 2008 року самих лише пам’ятних знаків і пам’ятників Голодомору 1932—1933 років було встановлено близько чотирьох з половиною тисяч126. Там само у листопаді 2008 року був відкритий меморіальний комплекс, центральним елементом якого є каплиця-свічка заввишки в 26 метрів та музей.
27 лютого 2008 р. було видано розпорядження Кабінету Міністрів України № 364-р «Про схвалення Концепції Загальнодержавної національно-культурної програми дослідження Голодомору 1932—1933 років в Україні та увічнення пам’яті його жертв на період до 2012 року»127.
У концепції, текст якої було долучено до розпорядження, пропонувалося досліджувати Голодомор та увічнювати пам’ять його жертв «програмним методом»: фактично йшлося про те, щоб об’єднати зусилля науковців, державних установ, громадських організацій в рамках однієї загаль-нонаціональної стратегії.
Утім, нічого нового з погляду діяльності концепція не пропонувала – всі заходи, перелічені в ній, вже здійснювалися чи то відповідно до президентських указів, якщо йдеться про державні структури, чи то силами активістів та ентузіастів теми, якщо йдеться про науковців і неурядові організації.
Можливо, розпорядження було потрібно, щоб перетворити нещодавно створений Український інститут національної пам’яті на головного координатора усіх заходів з дослідження і популяризації Голодомору та розпорядника усіх фінансових ресурсів за програмою – головним замовником програми визначався саме він.
Про те, наскільки наміри уряду Ю. Тимошенко належали до сфери реальної політики, можна дізнатися з того факту, що цю програму так і не було розпочато.
Восени 2008 р. в Україні розпочалася масштабна фінансова, економічна і соціальна криза, супроводжувана загостренням політичної ситуації і черговим паралічем роботи парламенту – питання історичної політики були відкладені до «кращих» часів.
Якщо говорити про Голодомор як суб’єкт історичної політики, то варто звернути увагу також на те, що після ухвалення закону 2006 року саме Голодомор було використано як інструмент «декомунізації».
У березні 2007 року В. Ющенко доручив обласним державним адміністраціям, уряду АР Крим та міським адміністраціям Києва і Севастополя «вжити в установленому порядку заходів щодо демонтажу пам’ятників та пам’ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932—1933 років в Україні та політичних репресій, а також щодо перейменування в установленому порядку вулиць, площ, провулків, проспектів, парків та скверів у населених пунктах України, назви яких пов’язані з такими особами»128.
Через два роки президент видав указ про «додаткові заходи» з вшанування пам’яті жертв Голодомору, де знову йшлося про ліквідацію пам’ятників і топонімів, пов’язаних з організаторами голоду 1932—1933 років. Ці положення було відтворено у відповідному розпорядженні уряду у листопаді 2009 року129.
Президент був дуже незадоволений «декомунізаційною» складовою меморіалізації голоду 1932—1933 років. Її реалізація, як вже згадувалося, наштовхнулася на відвертий чи прихований опір місцевої влади, особливо у східних і південних регіонах країни, де в органах місцевого самоврядування домінували «регіонали» і комуністи. Про ситуацію з меморіалом жертв Голодомору у Харкові вже йшлося. У Дніпропетровську депутати обласної ради у січні 2008 року оприлюднили заяву «Зупинимо фальсифікацію історії»: йшлося про героїзацію ОУН та УПА і знищення «пам’ятників радянського періоду»130. У Донецькій обласній раді у вересні 2008 року було відхилено проект постанови про заходи щодо ліквідації символів тоталітаризму на території області131. В усіх випадках відвертого спротиву йшлося про те, що радянський період – це теж частина української історії.
В. Ющенко категорично заперечував це. У травні 2009 р., виступаючи на День пам’яті жертв політичних репресій у Биківні, він сказав таке: «Це – не частина нашої історії, як дехто цинічно хоче сказати. Це – частина комуністичної системи. Це – символи вбивства, збереження яких є блюзнірством перед полеглими»132. Закликаючи «очиститись» від цих символів, президент повідомив про попередні результати цього процесу: за 2007—2008 роки було демонтовано понад 400 пам’ятників діячам «комуністичного режиму» й перейменовано понад три тисячі топографічних об’єктів133 – результат мізерний, враховуючи ту обставину, що лише зареєстрованих пам’ятників В. Леніну на той час в Україні було близько двох тисяч, а топографічних об’єктів з «комуністичними» назвами – понад п’ятдесят тисяч. Улітку 2009 р. відбувся новий акт символічно-юридичної підтримки Голодомору. СБУ вирушила в новий похід на підтримку президентської історичної політики – 3 червня на брифінгу для іноземних журналістів голова служби В. Наливайченко повідомив, що його відомство у травні відкрило кримінальну справу за «фактом вчинення геноциду 1932—1933 років» і заявив, що у цієї справи «є серйозна судова перспектива»134. СБУ створило слідчі групи у 17 областях, що постраждали від голоду.
Судячи з коментарів правника, що відстоював кваліфікацію голоду 1932—1933 років в Україні як геноциду, подальшими кроками мав бути судовий розгляд справи і винесення формального вироку судовою інстанцією – аж до Верховного суду України135. Коментарі тут зайві – Генеральна прокуратура, яка могла б опікуватися подібними справами, дотримувалася мовчанки – вона була підконтрольна Партії регіонів.
Політичні опоненти президента розцінили дії підконтрольної йому СБУ як політичний піар. Можна було б уже і не згадувати, що ініціатива вкотре збіглася в часі із загостренням внутрішньополітичної боротьби – цього разу у зв’язку з наближенням президентських виборів, суперечками щодо їх дати та перспективою залаштункової угоди між Партією регіонів та Блоком Юлії Тимошенко, спрямованої на зміну конституційного ладу136.
12 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва почав судове слухання у справі, порушеної Службою безпеки України «за фактом скоєння геноциду» представниками вищої державної влади УРСР та СРСР проти «частини української національної групи». Слідство за вказаним фактом СБУ провадило майже два роки.
13 січня 2010 року суд закінчив розгляд матеріалів слідства (понад півтора десятки томів) і ухвалив рішення, згідно з яким Й. Сталін (Джугашвілі), В. Молотов (Скрябін), Л. Каганович, П. Постишев, С. Косіор, В. Чубар і М. Хатаєвич були визнані такими, що вчинили злочин геноциду, передбачений ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України (геноцид). Суддя закрив кримінальну справу 13 січня 2010 року у зв`язку зі смертю обвинувачуваних137.
Можливо, це було останньою втіхою для В. Ющенка. На президентських виборах 2010 року він зазнав принизливої поразки вже в першому турі, отримавши трохи більше 5% голосів виборців. «Історичний» президент став історією.
Голодомор і Янукович
Після цілком очікуваної поразки В. Ющенка і реваншу його давніх опонентів не менш очікуваними були радикальні зміни в історичній політиці138. Від В. Януковича очікували радикального заперечення історичної політики його попередника.