2 листопада 2006 р. президент В. Ющенко подав на розгляд Верховної Ради проект Закону України «Про Голодомор 1932—1933 років». Проект містив шість пунктів, три з яких встановлювали «історичну правду» і регулювали способи її дотримання: стаття 1 кваліфікувала «Голодомор 1932— 1933 в Україні як геноцид української нації»; стаття 2 забороняла «заперечення факту Голодомору 1932—1933 років в Україні», у статті 6 пропонувалося запровадити «адміністративну відповідальність за публічне заперечення Голодомору 1932—1933 років в Україні»101.
Варто зауважити, що на цей час навіть найбільш твердолобі ліві політики вже не заперечували факт голоду 1932—1933 років102, вже було встановлено загальнонаціональні комеморативні дати і практики, факт голоду 1932—1933 років був складовою шкільних курсів з історії України.
Цілком очікувано законопроект викликав заперечення з боку політичних опонентів президента – йшлося передусім про відповідність терміна «геноцид» критеріям, на які посилався президент, та про доречність встановлення адміністративної відповідальності за заперечення факту голоду 1932—1933 років – захисниками «свободи слова» стали депутати Партії регіонів…
28 листопада 2006 року відбулося драматичне обговорення президентського та альтернативного законопроектів. Цікаво, що за президентський законопроект виступали не лише опозиційні фракції («Наша Україна» і БЮТ), а й соціалісти, які в усіх інших питаннях підтримували єдність коаліції з Партією регіонів. Фактично всі, хто брав участь в обговоренні, змагалися в демагогії і відверто актуалізували голод 1932—1933 років поточною політичною ситуацією. Представники опозиції наголошували на зв’язку трагедії з нинішнім важким станом української нації, їхні опоненти наполягали на тому, що «кампанійщина» з ухваленням закону є відвертим тиском на політичних опонентів.
О. Мороз навіть пов’язав тему голоду 1932—1933 років з начебто спробами встановити диктатуру в сучасній Україні, а представники комуністів заявили про те, що президентський проект «спричиняє в Україні ланцюгову реакцію протистояння у суспільстві» і веде до напруження у стосунках з Росією (незалежно від мотивації цієї заяви варто зазначити, що тут вони мали рацію). Скориставшись нагодою, комуністи також закликали до імпічменту президента. Представники Партії регіонів спочатку відмовлялися від терміна «геноцид», але згодом погодилися на нього, якщо його в законі вживатимуть не в термінології Конвенції 1948 року, а в такій редакції: «геноцид – злодійські дії тоталітарно-репресивного сталінського режиму, спрямовані на масове знищення частини українського та інших народів СРСР у результаті штучного голодомору 1932— 1933 років»103.
Як і слід було очікувати, президентський законопроект було провалено «антикризовою коаліцією» (Партія регіонів, соціалісти і комуністи), альтернативний – опозицією (Народний союз «Наша Україна» – Блок Юлії Тимошенко). Голосування засвідчило, що ідея «консолідації» на прикладі голоду 1932—1933 років, задекларована президентом, насправді в поточному політичному контексті сіє розбрат і провокує скандал.
«Миротворцем» виступив голова Верховної Ради О. Мороз – він запропонував компромісний (узгоджений з президентом) варіант законопроекту, де залишалася стаття, що кваліфікувала голод 1932—1933 років як геноцид, а стаття про відповідальність подавалася у такій редакції: «Публічне заперечення Голодомору 1932—1933 років в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним»104. До цього варіанту увійшов і пункт про спрямованість голоду не лише проти «частини українського», а й «інших народів СРСР». В результаті закон було ухвалено силами опозиційних фракцій та фракції соціалістів. Лише два депутати від Партії регіонів – Г. Герман та Т. Чорновіл, які в піар конструкціях цієї партії виконували важливу роль «національно свідомих українців», проголосували за проект О. Мороза, тобто формально виступили всупереч «лінії партії».
Ухвалення закону було епохальною подією, значення якої не усвідомлювали ні його прихильники, ні його опоненти. Вперше в історії незалежної України спеціальним законом офіційно встановлювалися межі трактування минулого і визнавалося протиправним те, що виходило за ці межі. Закон став фінальною дією у перетворенні Голодомору на суб’єкт політики.
«Україна пам’ятає»
2007—2008 роки позначилися цілою серією турбулентних подій в житті країни: подальше ускладнення відносин з Росією і розгортання меморіальної війни між країнами105, світова фінансова криза 2008 року, гостра політична криза 2007—2008 років. На цьому тлі в Україні і поза її межами було розгорнуто безпрецедентну кампанію під гаслом «Україна пам’ятає, світ визнає»106.
21 травня 2007 р. президент змінив указ Л. Кучми 2004 р. про назву комеморативної дати. Голодомор було відокремлено від політичних репресій. День пам’яті політичних репресій був призначений на третю неділю травня щорічно. Остання субота листопада залишилася за Днем пам’яті жертв голодоморів (саме так, в множині)107.
Бюрократичною віссю кампанії стала «президентська вертикаль». Користуючись можливістю безпосереднього впливу на підлеглих йому голів обласних, міських та районних адміністрацій, В. Ющенко розгорнув акцію справді загальнодержавного масштабу. При обласних і районних адміністраціях було створено координаційні групи з відзначення 75-ї річниці голоду 1932—1933 років.
Там само було створено робочі групи зі складання списків жертв Голодомору та зі збирання свідчень, було запроваджено спеціальні форми звітності – окремо для списків жертв, окремо – для списків постраждалих, окремо – для обліку кількості демонтованих пам’ятників діячам комуністичного режиму, перейменованих населених пунктів, вулиць, скверів, парків тощо, окремо – для обліку кількості пам’ятників і пам’ятних знаків жертвам голоду 1932—1933 років.
Ті ж самі групи і «пошукові загони» готували матеріали для складання регіональних Книг пам’яті (через обласні і міські управління освіти), які, в свою чергу, є підлеглими відповідних адміністрацій, до цієї діяльності залучалися студенти, вчителі і школярі.
У школах створювалися меморіальні місця на зразок «Колоски пам’яті», проводилися конкурси учнівських робіт на тему голоду 1932— 1933 років, уроки пам’яті108. Приклад подавав сам президент, який 20 листопада 2007 р. започаткував практику проведення президентського відкритого уроку про голод в одній із сільських шкіл109. В районних і міських бібліотеках влаштовувалися тематичні виставки літератури, присвяченої голодомору.
Для того щоб зрозуміти масштаби і спосіб організації кампанії, наведемо приклади «місцевого» рівня. За офіційними даними, лише в Полтавській області для роботи з встановлення кількості і жертв постраждалих від голоду 1932—1933 років і збору свідчень було створено 706 пошукових груп загальною кількістю в 5933 особи. Їхніми зусиллями було ідентифіковано 97 487 осіб, постраждалих від голоду 1932— 1933 років, і 48 704 жертви, зібрано 4773 задокументовані свідчення про голод110.
Наскільки ця офіційна статистика відображає реальний стан справ сказати важко, проте масштаби адміністративної мобілізації справді вражають. Утім, не менше вражають і певні цікаві моменти в цифрах, які можна вважати наслідком того, що опоненти В. Ющенка небезпідставно назвали «кампанійщиною».