Чи ж існувала збірка, що передувала першим двом книжкам В. Сосюри («Поезії» і «Червона зима»)? Чи могла вона зникнути безслідно, не потрапивши навіть до бібліографічного покажчика Яшека і Лейтеса «Десять років української літератури» (X., 1928) та інших бібліографічних видань?
У «Ваплітянському збірнику», виданому Канадським інститутом українських студій (Торонто: Мозаїка, 1977), було надруковано два вірші В. Сосюри («Там чорний лотос…» і «Ми любим на словах буть сильними душею…») із архіву українського письменника А. П. Любченка (1899–1945). Публікуючи ці два вірші у збірнику, професор Ю. Луцький подав таку примітку:
«Рукопис збірки віршів В. Сосюри переховується в архіві Любченка. На титульній сторінці зошиту є напис: «Хай жеве (!) вильна Україна», а дальше:
Вірші
В. Сосюри
На добрий вспомин борцю за волю залитої сльозами і кров’ю Неньки О. Шаркому від В. Сосюри».У блокноті є 15 коротких поезій, написаних Сосюрою в період від квітня 1918 р. (Верхнє) до 15 лютого 1919 р. (Проскурів) під час перебування автора в армії УНР.
Розвідка упорядника про цю збірку появилася англійською мовою (Luckyj George S.N. A Luricist’s Record of the Revolution: A Note on an Unpublished Collectionof Versesby Volodymyr Sosyura// Canadian Slavonik Papers. – № 3. – Р. 103–108) і в українському перекладі в журналі «Молода Україна» (березень 1960 р.). (Див. також: Бурляй Ю. Заокеанські фальсифікатори // Літературна Україна. – 1962. – 27 лют.). Тут і друкуються лише дві поезії зі збірки, яка має в собі більше історичної, ніж літературної вартості («Ваплітянський збірник»).
У 1999 р. я звернувся із проханням до професора Ю. Луцького, який перед тим надіслав мені опис архіву А. Любченка, виготовити для архіву В. Сосюри, що зберігається як окремий особовий фонд у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, хоча б копію того зошита. Відповідь не забарилася: професор повідомив, що півроку тому (у 1999 р.) цю копію він уже надіслав професору В. Моренцю, який, до речі, вперше опублікував надану йому нами заяву В. Сосюри до бюро парткому СРПУ. В. Моренець надав і нам копію рукописного зошита В. Сосюри, оригінал якого зберігається разом із архівом А. Любченка в Торонтському університеті в Канаді.
Подаємо опис копії рукопису зошита В. Сосюри, оригінал якого поки що нам недоступний.
[1] На спомин («Збулось уже все те, що слухав я до бою…»). Вірш переписано рукою А. Шаркого, але є правка В. Сосюри у 8-му рядку. Підпис А. Шаркого під віршем перекреслено. Без дати.
[2] Ні, Ні!.. («Чи сонце встало, чи ніч настала…»). Автограф каліграфічним почерком В. Сосюри поміж рядками рукопису початку п’єси невстановленого автора (Дія 1-ша, ява 1). Останнього рядка вірша немає. Без дати.
[3] Зірниці («Зірниці нас кличуть, зірниці нас звуть…»). Травень 1918 р., м. Бахмут. Автограф В. Сосюри поміж рядками рукопису драматичного твору невстановленого автора.
[4] Пісня («Пісня ця родилась в темнім, темнім гаю…»). Червень 1918 р., м. Бахмут. Автограф В. Сосюри поміж рядками рукопису драматичного твору невстановленого автора; впоперек аркуша наявні записи невстановленої особи господарського характеру.
[5] «Я бачив, блідий брат з журливими очами…». Грудень 1918 р., м. Сватово. Автограф В. Сосюри.
[6] Сок кохання («Чого це так ніжно… задумливі сни…»). Січень 1919 р. Автограф Сосюри. Бракує 3-го рядка вірша.
[7] Послідній бій («Горять, горять вогні. Нові палають зорі…»). Січень 1919 р., м. Лозова. Автограф В. Сосюри.
[8] «Там чорний лотос, там чорний лотос…». Січень 1919 р., м. Лозова. Автограф В. Сосюри.
[9] На варті («Стою на варті. Червоний місяць…»). 13 січня 1919 р., м. Лозова. Автограф В. Сосюри.
[10] Що вам?… («Темна ніч нас б’є крилами…»). м. Вапнярка, 8 лютого 1919 р. Автограф В. Сосюри.
[11] «Ліг на лани вже морок ночі…». 29 січня, ст. Павлиш. Автограф В. Сосюри.
[12] «Ми любим на словах буть сильними душею…». Лютий 1919 р., ст. Знам’янка. Автограф В. Сосюри.
[13] «Сум червоний… Ранок ніжний…». Лютий 1919 р., м. Проскурів. Автограф В. Сосюри.
[14] Для… («Не сяють співи ці натхненою красою…»). 24/II/19 р., м. Проскурів. Автограф В. Сосюри.
[15] «До зброї! Як один, хто в грудях серце має!» 14–15 лютого 1919 р., м. Проскурів. Текст вірша підписано О. Шарким, про що свідчить напис В. Сосюри: «Рукою Шаркого».
Усі вірші, крім першого («На спомин»), було надруковано: Сосюра В. Вибрані твори: у 2 т. – К.: Наук. думка, 2000. – (Серія «Бібліотека української літератури»). Там само надруковані вірші «Я знаю: буде час, і сонце ясне стане…» і «То не вітер віє із тьми-домовини…», опубліковані автором свого часу в газеті «Український козак» 27 червня і 1 липня 1919 р., розшукані в газетних архівах Вінницької державної обласної універсальної наукової бібліотеки ім. К. А. Тимірязєва краєзнавцем із міста Бара М. Й. Йолтуховським.
У кількох літературних газетах з’явилися повідомлення про сенсаційну знахідку директора Хмельницького літературного музею В. Горбатюка у «книгосховищах» Кам’янець-Подільського університету. Зокрема, газета «Літературна Україна» у святковому номері, присвяченому Дню незалежності України (23 серпня 2007 р., № 32/5220), у рубриці «Публікації ЛУ» надрукувала статтю В. Горбатюка «Грізна зброя “козака Сосюри”», де опубліковано тексти двох віднайдених віршів – «Останній бій» (3 строфи, а не 8, як повідомлялося в ЗМІ) і «То не вітер віє із тьми-домовини…». В. Горбатюк згадує там і про збірку «Пісні крови», видану у Проскурові – теперішньому Хмельницькому, де він очолює літературний музей.
Багатьох шанувальників творчості В. Сосюри не полишає надія, що, можливо, саме в Хмельницькому – у місті, де видавалася ця збірка, можна її відшукати. Звичайно, місцем її зберігання можуть бути різні населені пункти України чи закордону, адже молодий болгарський поет ще в довоєнний час засвідчив те, що він знав (очевидно, й мав) цю збірку.
А поки що можемо будувати лише версії щодо змісту збірки «Пісні крови». Очевидно, до неї могли увійти в першу чергу опубліковані в періодиці вірші: «Я знаю: буде час, і сонце ясне встане…» (Український козак. – 1919. – 27 черв.), «То не вітер віє із тьми-домовини…» (Український козак. – 1919. – 1 лип.), «Останній бій» (Селянська громада. – 1919. – 3 серп.). А далі – ті, що записані переважно самим В. Сосюрою до зошита, який опинився в архіві А. Любченка. Можливо, не все з цього зошита увійшло до збірки, але інших творів поки що не знайдено. Хочеться вірити, що перша збірка «Пісні крови» врятувалася від нищівних лабет занадто пильних органів – борців з так званим українським буржуазним націоналізмом і десь лежить у колишньому чи й нинішньому сховищі «спецхрану». «Не може ж так буть!» – як писав великий поет,[2] – щоб лишилися тільки сліди в згадках автора та його сучасників…
Архів В. М. Сосюри
Творча спадщина Володимира Сосюри набагато об’ємніша, ніж її досі знав наш читач. Про це свідчать публікації, що почали з’являтися з 1988 р. у періодиці, та окремі видання творів поета, поява яких стала можливою завдяки вивченню його архіву.
Після смерті В. М. Сосюри його літературна спадщина зберігалася в родині поета. Але в 1973 р. за наполяганням відповідних органів, занепокоєних поширенням списків деяких поезій, епіграм, поеми «Мазепа» та інших творів, що не друкувалися у виданнях, архів було передано дружиною поета М. Г. Сосюрою і його сином В. В. Сосюрою на зберігання до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва УРСР, про що уже згадувалося вище. Передача творчої спадщини здійснювалася з одночасним укладанням здавального опису, який був дуже загальним.
Автору цих рядків, як тодішньому співробітникові архіву-музею, доручили підготувати інформацію про таке цікаве надходження до науково-інформаційного бюлетеня «Архіви України», що зумовило необхідність ознайомлення зі ще не описаним доробком В. Сосюри.