Ніхто й ніколи не зміг примусити В. Сосюру мовчати.
Ці рядки кінця двадцятих років (вони збереглися лише в пам’яті незабутньої дружини поета – Марії Гаврилівни), коли для багатьох стало зрозумілим, що подальший поступ у бездержавній країні Україні – це намагання летіти з поламаними крилами до зірок:
Історія цього вірша – «Навколо радости так мало» – вельми цікава і характерна для епохи, в якій жив поет (про це буде сказано нижче). Вірш (пізніше його визнано як вступ до поеми «Мазепа») написано влітку 1927 р. в Одесі. Оригінал автографа (можливо, авторську копію) було подаровано білоруському поетові і критику Алесю Дударю, якого вперше репресували в 1927 p., вилучивши в нього в Мінську і рукопис В. Сосюри. Після третього арешту 1937 р. Дударя розстріляли, а вірш українського поета пролежав в архівах КДБ Білорусі до 1996 p., коли напередодні 5-ї річниці проголошення Незалежності України керівник спецслужби Білорусі передав його Надзвичайному і Повноважному Послові України. Аж восени 1996 p. MЗC України передало цей раритет до Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, де вже зібрано у відділі рукописів найцінніші архівні матеріали В. Сосюри.
Драматичною була доля багатьох наших національних скарбів, шляхи до пошуків яких часто перекривалися чавунними дверима сховищ колишніх спецхранів, які ще й досі залишаються за сімома печатками. Ми докладаємо багато зусиль, щоб повернути на Батьківщину наші культурні цінності, але не маємо можливостей витягти на світ божий того, що лежить у наших сховищах. Можливо, колись-таки повністю розкриються і «сумні архіви ГПУ», де за свідченнями і самого В. Сосюри, і його сучасників опинилося те, чого не могла сприйняти тодішня тоталітарна система.
Перша збірка «Пісні крови» (1918). Реальність чи авторська легенда?
До 90-х роковин від дня народження Володимира Сосюри у 1988 р. нами було розпочато публікацію невідомої спадщини поета. Саме ця її частина (поеми «Мазепа», «Розстріляне безсмертя», автобіографічний роман «Третя Рота» та інші твори) зберігалася у спецфонді Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України і була практично недоступна для дослідників, не кажучи вже про її оприлюднення. Опинилася вона там іще в 1973 р. після передачі до державного сховища родиною поета всього архіву, де його ретельно «проревізували» спеціальні служби. Після такої «ревізії» з’явилися два описи особового фонду В. Сосюри: один (№ 44) – загальнодоступний для всіх дослідників, і другий – із літерою «С», тобто секретний, що означало на практиці – відкритий лише для тих, хто має допуск, наданий спеціальними службами для роботи з таємними матеріалами. Здається, такі допуски мали одиниці з-поміж особливо довірених літературознавців, критиків. Як співробітник архіву-музею, допуск найнижчої категорії для роботи з таємними документами мав і я, але жодного разу як дослідник ним так і не скористався: кожну зроблену мною виписку із «секретних матеріалів» переглядав працівник спецчастини і давав чи не давав дозвіл на її «винос», тобто на використання у своїй праці.
1973 р. у процесі передачі архіву В. Сосюри родиною поета – дружиною Марією Гаврилівною і сином Володимиром Володимировичем – до державного архівосховища мені пощастило, ще до його ревізії спецслужбами, переглянути цей унікальний комплекс творчих матеріалів і прочитати, а дещо навіть переписати з того, що майже на двадцять років буде заховане в недоступному місці. Що ж крамольного із творчої спадщини В. Сосюри зберігалося за масивними чавунними дверима «спецхрану» архіву-музею? Там опинилися рукописи переважно недрукованих творів – уже згадувані поеми «Мазепа», «Розстріляне безсмертя», роман «Третя Рота» та чимало поем («Каїн», «Христос», «Мойсей») і віршів, листів поета і листів до нього, про які можна сказати таке: у них В. Сосюра порушував заборонені на той час національні проблеми, що офіційна влада трактувала як прояви націоналізму.
Про публікацію таких творів до початку так званої перебудови й гласності годі було і мріяти, але й з їх настанням це зробити було нелегко, адже «спецхрани» не випускали зі своїх сховищ накопичених матеріалів. У 1985–1987 рр. вже можна було дещо друкувати із шухляд приватних, але доступ до державних «спецхранів» залишався обмеженим.
Упродовж багатьох років я підтримував дружні стосунки із родиною В. Сосюри, це, очевидно, і стало причиною того, що в 1987 р. Марія Гаврилівна вирішила передати для публікації саме мені три рукописи («Третя Рота», «Мазепа» і «Розстріляне безсмертя»), які вона ще з 1973 р. (з часу повної, здавалось би, передачі архіву поета до архіву-музею літератури і мистецтва України) переховувала у своїй квартирі.
– Де ж ви зберігали ці небезпечні рукописи? – вражено спитав я.
– Та он там, зашитими в матраці, – показала Марія Гаврилівна, – у своїй кімнаті.
Колишня ув’язнена сталінських концтаборів не була наївною людиною і, очевидно, знала, що сховати такі товсті рукописи у власній квартирі вкрай важко. Напевно, вона покладалася на те, що акт передачі в 1973 р. архіву поета до державного спецсховища приспав недремне око КДБ…
Передача до Інституту літератури рукописів згаданих трьох творів В. Сосюри уможливила їх публікацію, що й було зроблено нами з нагоди 90-річчя поета, яке відзначалося у січні 1988 р. У перших двох номерах журналу «Київ» з’явився роман «Третя Рота», надрукований того ж року видавництвом «Радянський письменник». Журнал «Вітчизна» опублікував уривки з поеми «Розстріляне безсмертя». Тривалою й незрозумілою донині була боротьба редакції журналу «Київ» за публікацію поеми «Мазепа» (1988. – № 12), доки московський критик Юрій Барабаш не написав ґрунтовної статті «Ще одна літературна версія “Мазепи”».
Вихід у світ неопублікованих творів В. Сосюри спричинив поповнення фондів відділу рукописів Інституту літератури. Варіанти поем «Мазепа» і «Вітчизна» передали І. М. Дзюба і П. П. Ребро, а найуважніший читач моїх сосюринських публікацій М. Є. Сиваченко подарував ось таку заяву:
До Бюро парткому СРПУ члена ВКП(б)
Володимира Сосюри
З А Я В А
В зв’язку не тільки з перевіркою партдокументів, але з морально-політичних міркувань я хочу, щоб Ви мене звільнили від гніту, що душить мене вже багато-багато років.
Я приховав від партії кілька фактів з моєї біографії.
Я це робив з моральних міркувань, але я вже більше не можу і прошу Вас покарати мене за мій злочин. Я вважаю, що я не достоїн бути в святих комуністичних лавах.
Я приховав:
1. Що одного мого вірша «Пісня ця родилась в темнім, темнім гаї…» – було надруковано в одній з Харківських газет в 1918 р. за німецької окупації.
2. Деякі мої вірші друкувалися в військових газетах петлюрівської армії і одній з газет громадських (здається, в лівоесерівській) в Кам’янці на Поділлі.
3. Що в 1918 р. <…> на гроші Волоха (ком. полку) було надруковано й видано першу збірку моїх поезій «Пісні крови», де на обкладинці було моє справжнє прізвище – Сюсюра.
Правда, прізвище моє Сосюра, бо так підписувався мій батько, а дід – навіть «Соссюр». Отже, теперішнє моє прізвище «Сосюра» не є маскування.
Ще до війни в будинку творчості, в Одесі, один молодий болгарський поет спитав мене, чи то моя збірка «Пісні крови». Я спочатку сказав, що ні. А потім довго мучився, підійшов до нього і сказав: «Пісні крови» – моя збірка. Він мені нічого не сказав. <…>
3.1 – 49.Спинимося на третьому цитованому пункті заяви (два інші не беремо до уваги), де мовиться про збірку «Пісні крови», тривалі пошуки якої поки що не увінчалися успіхом. Цієї книжки досі не виявлено ні в бібліотеках України, ні в зарубіжних книгосховищах. Немає її і в Книжковій палаті України. Отже, що це – авторський міф, витворений у хвилини розпачу чи в стані депресії, що іноді бувало саме тоді, коли над головою поета згущувалися хмари? Вивченням історій хвороб В. Сосюри годилося б зайнятися медикам, але, як з’ясували філологи, у жодній із психіатричних лікарень, де перебував поет (здебільшого на примусових лікуваннях), не знайдено жодних записів про перебіг захворювань та лікування. У нашому розпорядженні лише історія хвороби і смерті В. Сосюри, що сталася 8 січня 1965 р. у санаторії в Кончі-Заспі під Києвом. Цю фатальну історію зберіг, а точніше – приховав від «архіву» відомий терапевт і літератор М. Д. Фененко, про що мовитиметься нижче.