Вона тішила себе примарною надією, що бодай це вікно забезпечене захисною сіткою. Дарма. Але там, за вікном, панувало диво літньої ночі. Крім того вона знала, там віяв легкий вітерець, який так приємно освіжив би її розпашілі щоки і плечі.
Підійшовши до вікна впритул, Полліанна відкрила також інші цікаві обставини. Трохи нижче, під вікном, вона виявила плаский бляшаний дах заскленої веранди – солярію міс Поллі, зведеного над під’їзною алеєю. Видовище сповнило її пристрасним бажанням вирватися на свіже повітря. От би просто на цей дах!
Полліанна злякано озирнулася. Десь там залишилася її маленька задушлива комірчина з незатишною гарячою постіллю. Туди треба повертатися навпомацки, крізь грізний морок. Натомість, дах солярію – ось де він, перед нею, залитий місячним світлом, овіяний свіжим нічним повітрям.
От якби тут стояло її ліжечко! До речі, деякі люди вважають за краще спати просто неба. А, наприклад, туберкульозник Джоел Гартлі, там, у них, на Заході, той просто змушений був спати надворі.
Раптом Полліанна пригадала, що недалеко від цього вікна вона бачила підвішені на гвіздочках білі мішки. Ненсі згадувала, що в них улітку зберігається запакований зимовий одяг. Так само боязко як уперше, Полліанна навпомацки пробралася до мішків. Вона вибрала на роль перини один з них, найбільший і найм’якіший (у ньому зберігалася котикова шуба міс Поллі). Потім намацала другий, трохи менший і тонший – складений удвічі, він замінить подушку. Іще один, третій мішок, який здавався майже порожнім, Полліанна прихопила собі на ковдру. Екіпірована таким чином, Полліанна вже набагато впевненіше повернулася до вікна, підняла раму і виштовхнула на дах солярію свою ношу. Тоді перебралася на дах сама і ретельно причинила за собою вікно, пам’ятаючи про мух, які так багато всього переносять на своїх дивовижних лапках.
Як же чудово! Пританцьовуючи з радощів, Полліанна з захватом вдихала прохолодне повітря. Злегка прогинаючись під її ногами, бляшаний дах дзвінко крякав, що неабияк розважало Полліанну. Вона навмисне, зо два-три рази, прогулялася туди й сюди балакучим дахом. Після задушливої спекотної кімнатки, особливо приємно було відчувати навколо себе нічну свіжість; а ризику зірватися з широкої, пласкої покрівлі, вона не вбачала. Нарешті дівчинка затишно згорнулася на котиковій перині, підклавши під голову подушку з другого мішка і накрившись третім, і налаштувалася засинати.
– Як добре, що сітки на мої вікна так і не встановили, – блаженно пробелькотала вона, кліпаючи сонними очима на зірки, – інакше, я б ніколи не пізнала всієї цієї краси.
Тим часом унизу, у своїй спальні, поруч з заскленою верандою, бліда від переляку міс Поллі гарячково натягувала на себе халат і взувала пантофлі. Вона вже встигла по телефону викликати Тімоті.
– Мерщій сюди! І розбуди батька, – тремтячим голосом наказала вона. – Візьміть із собою ліхтарі. Хтось виліз на дах солярію. Напевно, видерся по решітці для плетистих троянд або ще якось. Тепер зловмисник може проникнути всередину будинку через слухове віконце. Двері на сходи з горища я замикала, але ви однаково покваптися!
Невдовзі по тому, Полліанну, яка щойно поринула у солодкий сон розбудило різке світло ліхтаря і чиїсь зойки й вигуки. Злякано витріщивши очі, вона побачила перед собою Тімоті, що видерся на дах драбиною, а старий Том, саме пролазив з протилежного боку через вікно горища. У нього з-за спини визирала тітка Поллі.
– Полліанно, як це розуміти? – вигукнула вона.
Полліанна сіла, розгублено кліпаючи очима.
– Містере старий Томе, тітонько Поллі! Чого ви? – промимрила вона сонно. – Ви не лякайтеся! У мене сухот немає. Я сплю просто неба тому, що у моїй кімнаті задуха. Але всі вікна зачинені, тітонько Поллі, ви не думайте – жодні мухи зарази у будинок не принесуть.
Тімоті раптом зник, стрімко спустившись по сходах. Старий Том, віддав ліхтар міс Поллі й теж квапливо пішов за сином. Тітонька закусила губу, чекаючи, поки чоловіки заберуться геть. Потім, вона сказала:
– Полліанно, подай мені оці речі, і негайно в будинок!
– Що за нестерпна дитина! – стискаючи в руці ліхтар, вигукнула вона трохи згодом, коли Полліанна була вже в будинку.
Після перебування на даху, повітря на горищі видалося Полліанні ще важчим, ніж раніше. Однак вона не нарікала, а тільки зітхнула судомно.
Дійшовши до сходів, міс Поллі уривчастим голосом оголосила:
– Полліанно, спатимеш у мене, в моєму ліжку. Завтра повинні доставити сітки. Але доки їх встановлять, я вважаю своїм обов’язком тримати тебе при собі і не спускати з тебе очей.
У Полліанни від захвату перехопило подих.
– У вас, тіточко? У вашому ліжку? – схвильовано вигукнула вона. – Ох, тітонько Поллі! Як це мило з вашого боку! Я так мріяла заснути іноді поряд з ким-небудь рідним! Вже ж не з дамами з «Жіночої допомоги» – вони-то були поряд, але це зовсім не те. Тітонько Поллі, а я тепер знаєте яка щаслива, що сіток на вікнах досі немає!..
Відповіді не було. Міс Поллі рушила вперед. Дивним чином вона відчувала себе геть безпорадною. Вже втретє після переїзду небоги вона намагається покарати її, і втретє наштовхується на сприйняття дівчиськом покарання як заохочення за невідомо які заслуги. Не дивно, що міс Поллі почувалася геть збентеженою.
Розділ 8
Полліанна йде у гості
У маєтку Гаррінґтонів нарешті встановилася подоба порядку, хоча й не цілком такого порядку, який початково задумувала міс Поллі. Щоправда, Полліанна і шила, і вчилася музики, і читала вголос, і вивчала кулінарне мистецтво. Але часу вона приділяла всім цим заняттям набагато менше, ніж передбачалося. А от як раз на «просто життя», як вона, нещодавно, висловилася, часу у Полліанни виявлялося більш ніж достатньо. Вся друга половина дня, з другої пополудні до шостої вечора, належала цілковито їй, і дівчинка могла робити все, що їй заманеться, якби тільки їй не заманулося робити деякі речі, категорично заборонені тітонькою Поллі.
Важко сказати, надавалося таке щедре дозвілля Полліанні для того, щоб вона як слід відпочила від занять, а чи – щоб тітка Поллі відпочила від небоги. Та хоч би там як, а впродовж тих перших липневих днів, у міс Поллі постійно виникали приводи вигукнути: «Що ж це за дитина така!» А з щоденних занять з читання й шиття, тітка, на відміну від племінниці, почувалася геть виснаженою і перебувала у напівпритомному стані.
Ненсі, як викладач кухонного ремесла, справлялася зі своєю роллю набагато ліпше. Себто, не умлівала від уроків, не почувалася знесиленою. Навпаки, середи та суботи стали для неї, свого роду, червоними днями календаря.
Поблизу маєтку Гаррінґтонів Полліанна не зустрічала однолітків чи дітей, з якими б вона могла бавитися. Особняк стояв на околиці і, хоча неподалік виднілися інші будинки, у них, на той час, чомусь мешкали самі дорослі. Полліанну, втім, це не бентежило.
– Та ні, мене це нітрохи не засмучує, – пояснювала вона Ненсі. – Мені подобається прогулюватися, розглядати будинки, спостерігати за людьми. Просто я люблю людей. А ти, Ненсі?
– Я б так не сказала. Принаймні, не всіх, – сухо зауважила Ненсі.
Будь-якого погожого дня Полліанна неодмінно випрошувала для себе якесь «доручення у місті», що давало їй привід для чергової прогулянки – щоразу в нове місце. І дуже часто, хоч би куди вона прямувала, їй зустрічався один і той самий чоловік. Вона, для себе, називала його «Той Джентльмен», незалежно від того, скільки інших джентльменів зустрілися їй того чи іншого дня.
Той Джентльмен зазвичай бував у довгому чорному пальті й шовковому циліндрі, а такі елементи вбрання притаманні лише істинним джентльменам. Той Джентльмен, завжди бездоганно поголений, з благородною сивиною, що виднілася з-під циліндра, відзначався підкреслено стрункою поставою і ходив дуже швидко. І він завжди бував сам, через що Полліанні стало трохи шкода Того Джентльмена. Можливо тому вона, якогось разу, наважилася заговорити з ним.