– Добрий день, сер. Хіба ж сьогодні не чудовий день? – весело вигукнула вона, наближаючись до Того Джентльмена.
Той Джентльмен квапливо озирнувся, а потім невпевнено зупинився.
– Ви до мене звертаєтеся? – різко запитав він.
– Так, сер, – підтвердила Полліанна. – Я кажу, чудовий сьогодні день, правда?
– Га? Кхе! Гм-м… – відкашлявся він і рушив собі далі. Полліанна засміялася. Який кумедний Джентльмен, подумалось їй.
Наступного дня вона знову його зустріла.
– День сьогодні не такий як учора, але все одно гарний! – весело вигукнула дівчинка.
– Га? Кхе! Гм-м… – відгукнувся він так само, як учора, і Полліанна знову радісно засміялася.
Коли ж Полліанна, на третій день, знову поділилася з ним своїми думками про погоду, Той Джентльмен раптом зупинився.
– Хто ви, моя дитино, і чому ви щодня заговорюєте до мене?
– Я Полліанна Вітьєр, а ви мені видалися самотнім. Як славно, що ви зупинилися! Адже тепер, ми з вами познайомилися. Щоправда, я так і не знаю, як вас звати.
– Ну, це вже, знаєте…
Не закінчивши речення, Той Джентльмен рушив геть іще стрімкіше, ніж зазвичай.
Полліанна подивилася йому вслід. Розчарована посмішка застигла на її личку.
– Схоже, він навіть не зрозумів, що познайомилися ми лише наполовину. Я так і не дізналася його імені, – зніяковіло пробурмотіла вона собі під ніс.
Сьогодні Полліанні доручили віднести місіс Сноу телячий холодець. Раз на тиждень, міс Поллі Гаррінґтон неодмінно відправляла місіс Сноу яке-небудь частування. Міс Поллі вважала своїм обов’язком допомагати їй, оскільки місіс Сноу була бідна і хвора, і вони належали до однієї церковної парафії. Власне, допомагати їй було обов’язком усіх парафіян. Міс Поллі, зазвичай, виконувала свій обов’язок по четвергах, пополудні. Але не особисто, а через Ненсі. Сьогодні, як на те, Полліанна виторгувала собі це почесне право. Ненсі, втім, охоче ним поступилася – за попередньою згодою господині, звісно.
– Я залюбки здихаюся на сьогодні цього обов’язку, – зізналася потім Ненсі Полліанні, – хоча не надто й благородно з мого боку зіпхнути справу на тебе, моє славне ягнятко. Далебі, що так.
– Ненсі, я ж таки зі своєї охоти це роблю.
– Ти спочатку сходи до неї раз, а тоді скажеш, чи маєш охоту, – похмуро прорекла Ненсі.
– А в чім річ?
– У тому, що задоволення з того дуже сумнівне. До того ж вона настільки любитьсперечатися, що – якби не з жалю й співчуття – ніхто б до неї взагалі не зазирнув. Проте, кого по-справжньому мені шкода, то це її дочки. Вона, хоч-не-хоч, змушена піклуватися про матір.
– Ненсі, то що з нею не так?
Ненсі стенула плечима.
– На думку місіс Сноу, все у цьому світі не так, усе неправильно. Навіть дні тижня не у тому порядку чергуються. У понеділок вона скаже, їй би хотілося, щоб була неділя. А коли ти їй принесеш телячий холодець, не сумнівайся, вона заявить, що воліла б курятини. Хоча, запропонуй їй курку, то вона захоче супу з баранини.
– Яка кумедна дама! – розреготалася Полліанна. – Мені вже терпцю немає, щоб скоріше її побачити. Вона, мабуть, дуже непередбачувана і не схожа на інших. Мені подобаються люди, які не схожі на решту.
– Гм-м. Місіс Сноу точно ні на кого не схожа. Сподіваюся, у будь-якому разі, що ми на неї не схожі! – підсумувала Ненсі.
Сьогодні, заходячи у хвіртку до старого будиночку, Полліанна згадувала цю свою розмову з Ненсі. Від передчуття зустрічі з дивовижною місіс Сноу в очах її блищав вогник нетерпіння.
Дівчинка постукала, і двері їй відчинила бліда, втомлена на вигляд дівчина.
– Добрий день! – ввічливо почала Полліанна. – Я від міс Поллі Гаррінґтон, і була б рада побачити місіс Сноу, бо я щось для неї маю.
– Коли так, ви перша, хто радий її побачити, – пробурмотіла дівчина, проводжаючи Полліанну коридором до дверей кімнати.
У кімнаті, де лежала хвора, вікна були наглухо зашторені. Тому, коли дівчина впустила гостю, та, деякий час, лише блимала очима, звикаючи до напівтемряви. Нарешті, вона побачила в глибині кімнати жінку, що напівлежала у ліжку. Полліанна відразу попрямувала до неї.
– Добрий день, місіс Сноу, як ся маєте? Міс Поллі сподівається, що ви сьогодні почуваєтесь добре і передає вам телячий холодець.
– От прикрість! – буркнула хвора роздратовано. – Я, звісно, дуже їй вдячна. Проте сьогодні я сподівалася покуштувати супу з баранини.
Полліанна стурбовано насупила брови.
– А я думала, коли вам приносять холодець, вам хочеться курки, – здивовано зазначила вона.
– Що? – різко обернула до неї голову хвора.
– Та ні, нічого такого, – квапливо заспокоїла її Полліанна. – Насправді, це не так важливо. Просто Ненсі сказала, коли вам приносять холодець, вам хочеться курки, а баранячого супу вам хочеться, коли приносять курку. Але, ймовірно, Ненсі трішечки наплутала.
Хвора випростала спину і сіла прямо, що було для неї небаченою справою, про що Полліанна, втім, знати не могла.
– Отже, міс Зухвалість, ви хто така? – запитала місіс Сноу.
– Насправді, мене звати геть інакше, місіс Сноу, – засміялася Полліанна. – Щиро кажучи, я задоволена, що інакше, ніж ви оце сказали. Бо таке ім’ячко давалось би взнаки дужче навіть Гіпзіби! Я Полліанна Вітьєр, племінниця міс Поллі Гаррінґтон. Я тепер переїхала до неї назовсім. Ось чому сьогодні передачу з холодцем принесла вам я.
Місіс Сноу спочатку зацікавилася новинами і ніби підбадьорилася. Однак, почувши знов про холодець, вона безвладно відкинулася на подушки.
– Авжеж. Красно дякую. Ваша тітка дуже добра до мене. Але у мене сьогодні немає апетиту. Я б хотіла хіба що баранячого…
Не договоривши, вона раптом різко змінила тему:
– Я сьогодні геть не спала. За всю ніч ні на мить очей не склепила.
– Щастить вам! Мені б так! – зітхнула Полліанна, ставлячи холодець на тумбочку біля ліжка і зручно влаштовуючись на стільці, що стояв поруч. – Адже скільки часу ми втрачаємо через той сон. Прикро, правда?
Примітки
1
«Жіноча допомога» – одне з численних жіночих благодійних товариств у США.