Полліанна раптом розсміялася.
– Вони заповзялися навчити мене саме цього літа, однак ми не далеко просунулися. Дами у цій справі розійшлися ще більше, ніж у питаннях шиття. Вони хотіли найперше навчити мене пекти хліб, але кожна мала свій геть відмінний рецепт, отож, на одному з засідань, вони постановили, що вчитимуть мене по черзі – кожна раз на тиждень, пополудні, на своїй кухні. Я встигла навчитися готувати тільки шоколадну помадку та пиріг з інжиром, доки… доки мусила скінчити… – голос Полліанні урвався.
– Шоколадна помадка і пиріг з інжиром, оце так! – скривилася міс Поллі. – Що ж цю прогалину ми швидко виправимо.
Вона на мить замислилася, а тоді поважно оголосила:
– Щоранку о дев’ятій ти мені читатимеш уголос упродовж півгодини. До цього часу ти маєш поприбирати у своїй кімнаті. По середах та суботах – з пів на десяту і до обіду – Ненсі, на кухні, навчатиме тебе куховарити. Решту ранків я вчитиму тебе шити. Пополудні ти матимеш час на музику. Я негайно знайду тобі викладача, – рішуче завершила вона і підвелася зі стільця.
– Але ж, тітонько, тітонько Поллі! – перелякано вигукнула Полліанна. – Ви не залишили мені часу на… на просто жити!
– Жити? Дитино, що ти маєш на увазі? Наче ти не живеш весь цей час!
– Так, безперечно, під час усіх цих занять я дихатиму, але, тітонько Поллі, це ще не означає, що я житиму. Людина дихає також, коли спить, але це не життя. Під життям я розумію – робити, що тобі хочеться: бавитися надворі, читати книжки (про себе, звісно), видиратися на гори, розмовляти з містером Томом у садку і з Ненсі, дізнаватися про людей та їхні домівки, і про всі-всі дивовижні речі на цих мальовничих вулицях, якими я вчора проїжджала. Оце я називаю життям, тітонько Поллі. А просто дихати – це ще не означає жити.
Міс Поллі роздратовано піднесла голову.
– Полліанно, ти просто неймовірна дитина! Звісно, ти матимеш достатній час для розваг. Але, на мою думку, якщо я ладна виконати свій обов’язок і дати тобі відповідну освіту та виховання, ти, своєю чергою, маєш бути готова докласти зусиль до того, щоб не змарнувати мої зусилля.
Полліанна здавалась ошелешеною.
– Тітонько Поллі, чи ж я посміла б виявити таку до вас невдячність! Я вас люблю. Ви ж навіть не дама з «Жіночої допомоги», ви моя тітонька!
– Дуже добре. То подбай, щоб не поводитися невдячно, – повчальним тоном промовила міс Поллі і повернулася до дверей.
Вона вже спустилася на половину маршу, коли у неї за спиною пролунав несміливий голос Полліанни:
– Тітонько Поллі, вибачте… ви не сказали, які з моїх речей ви хочете… комусь віддати.
Міс Поллі втомлено зітхнула, і Полліанна виразно почула її зітхання.
– Так, Полліанно, я забула тобі сказати. Тімоті сьогодні о пів на другу відвезе нас у місто. Серед твого одягу немає нічого, що личило б носити моїй племінниці. Я забула б свій обов’язок, якби дозволила тобі з’явитися на людях у чомусь настільки недоречному.
Цього разу не стримала зітхання Полліанна. Вона починала майже ненавидіти слово, «обов’язок».
– Тітонько Поллі, прошу вас, – озвалася дівчинка благально, – чи ж немає іншого способу радіти, крім, як з виконання обов’язку?
– Що? – ошелешено глянула вгору міс Поллі.
Щоки їй почервоніли і вона сердито рушила сходами вниз.
– Не грубіянь, Полліанно!
У розпеченій кімнатці на горищі Полліанна опустилася на один із жорстких стільців. Подальше існування уявлялося безперервним виконанням обов’язку.
– Які я грубощі сказала, не розумію? – зітхнула вона. – Я тільки запитала, чи можна з чого-небудь іще радіти, коли виконуєш свій обов’язок.
Кілька хвилин Полліанна сиділа мовчки, сумно споглядаючи полишену на ліжку купу одягу. Тоді поволі підвелася і почала складати речі.
– Не бачу, з чого тут радіти, – міркувала вона вголос. – Хіба що… можна порадіти, коли обов’язок виконано.
І засміялася на цю думку.
Розділ 7
Полліанна і покарання
О пів на другу Тімоті повіз міс Поллі та її небогу по найбільших крамницях за півмилі від обійстя Гаррінґтонів.
Добирання нового гардеробу для дівчинки позначилося на всіх учасниках приємним збудженням. Міс Поллі відчувала незвичайну полегкість і водночас упевненість, як людина, що ступила на твердий ґрунт після небезпечної прогулянки по краю вулканічного кратера. А персонал у крамницях дівчинка з тіткою залишали з розпашілими від метушні обличчями і запасом кумедних історій від Полліанни – продавцям буде чим розважати друзів до кінця тижня. Сама ж Полліанна, усміхнена й задоволена, променилася щастям, бо, як вона звірилася одній з продавчинь: «Тому, хто раніше не знав нічого ліпшого за уживаний одяг з благочинних пожертв, приємно отак узяти й накупити новенького вбрання, яке не треба ні підшивати, ні чимсь доточувати».
Похід по крамницях забрав більшу частину дня. Далі була тільки вечеря, приємна розмова зі старим Томом у саду і з Ненсі на ґанку, коли та вже перемила посуд, а тітка Поллі пішла з візитом до сусідки.
Дівчинка була по-справжньому щаслива, бо старий Том розповів їй багато цікавого про її маму; натомість Ненсі розповідала про маленьку ферму за шість миль звідси, у Корнері, де мешкала її люба мати й не менш любісінькі братик і сестрички. Вона також пообіцяла Полліанні, що, з дозволу міс Поллі, коли-небудь повезе дівчинку до своїх на гостину.
– У них усіх такі гарні імена, тобі сподобаються, – зітхнула Ненсі. – Їх звати Алджернон, Флорабель і Естель. А я… терпіти не можу своє «Ненсі»!
– Ой, Ненсі, що ти таке кажеш? – здивувалася Полліанна. – Чому?
– Бо моє не таке гарне, як у решти. Розумієш, я була первістком, а мама тоді ще не почала читати романи, де у персонажів такі розкішні імена.
– А мені подобається «Ненсі», бо це ти, – проголосила Полліанна.
– Гм. Я думаю, ти могла б мене полюбити так само, якби я звалася Кларісою-Мейбл, – відказала Ненсі, – а мені було б набагато приємніше, оскільки таке ім’я мені дуже до вподоби.
Полліанна розреготалася:
– Принаймні можеш радіти, що ти не Гіпзіба.
– Гіпзіба?
– Еге ж. Таке ім’я у місіс Вайт. Чоловік пестливо її називає Гіп, а їй це страшенно не подобається. Місіс Вайт каже, що коли він її кличе, «Гіп, Гіп!», у неї таке відчуття, наче він зараз докине «ура!». А на її думку, непристойно, щоб до жінки зверталися «Гіп-гіп ура!».
Понуре обличчя Ненсі раптом розпливлося в усмішці.
– Полліанно, ти перевершила мудрістю царя Соломона! Я, відтепер, щоразу порівнюватиму своє ім’я з «Гіп-гіп-ура!» і навряд чи втримаюся від сміху. Так, мені либонь варто радіти з того, що…
Урвавши на півслові, Ненсі здивовано витріщилась на співрозмовницю:
– Стривайте лишень, місіс Полліанно… То ми зараз грали у ту гру? Тому ти розповіла мені про Гіпсібу?
Полліанна замислилася – аж брови насупила, однак тут-таки розсміялася.
– Мабуть, так, Ненсі. Напевне, ми зараз грали. Насправді, часто-густо трапляється так, що граєш, не думаючи про гру. Бо, коли звикаєш в усьому знаходити приводи для радощів, вони починають тут і там виникати самі собою. Майже завжди і майже в усьому можна відшукати що-небудь приємне – варто лише придивитися, як слід.
– Що ж, може, воно й так… – неохоче погодилася Ненсі. О пів на дев’яту Полліанна пішла вкладатися спати. Сітки на її вікнах досі не встановили. У тісній кімнатці було гаряче, мов у духовці. Полліанна тужливо глянула на щільно замкнені вікна, але відчиняти їх не посміла. Вона скинула і акуратно повісила на стільціуодяг, прочитала молитви і, загасивши свічку, лягла у ліжко.
Скільки часу вона потім крутилася без сну з боку на бік у незручному ліжку, Полліана не знала. Але їй видавалося, що минуло чимало виснажливих годин, перше ніж вона підвелася і, навпомацки пробравшись до дверей, відчинила їх.
Усе горище було оповито оксамитом нічного мороку. Лише від східного вікна пролягла по підлозі місячна доріжка. Переборовши страх, крізь темряву, що нависала з обох боків, Полліанна рушила тією сріблястою стежкою до єдиного освітленого вікна.