Всего за 179 руб. Купить полную версию
Тут махнув рукою пан Заглобa.
– Їхав людську вдячність шукати! І так, і так треба вмирати, але ще треба вітчизні любо послужити. Найкраща нагорода – добра компанія. Як людина раз на коня сяде, то з такими компанійцями, як ти і пан Міхал, на край світу їхати готовий. Така вже наша польська натура. Тільки б раз на коня сісти. Німець, француз, англієць або смаглявий іспанець відразу до очей скочить, а поляк вроджене терпіння маючи, багато стерпить, довго навіть такому шведові себе утискати дозволить, але коли куті меду переберуть, як лясне в писок, то такий шведик тричі ногами накриється. Бо завзяття ще є, а поки воно не загине, доти і Річ Посполита жити буде. Запам’ятай це собі, Янe.
І так довго ще просторікував пан Заглобa, бо дуже був собою задоволений, а коли таке траплялося, то бував дідуган велемовний над звичайну міру і мудрими сентенціями переповнений.
Розділ VI
Пан Чарнецький і справді навіть думати не мріяв про те, щоб пан коронний маршалок пішов під його командування. Хотів лише, щоб діяли разом, і побоювався, щоб через надмірні амбіції маршалка це не призвело до лихих наслідків, бо гордий магнат неодноразово хизувався перед своїми офіцерами, що має намір самостійно шведів бити й сам упорається. А якщо разом із паном Чарнецьким доб’ються перемоги, тоді всю славу припишуть останньому.
Мабуть, так і було б. Пан Чарнецький розумів поведінку маршалка і журився цим. Пославши в Пшеворськ листа, перечитував тепер удесяте його копію, бажаючи впевнитись, чи не написав чогось, що б такого дратівливого чоловіка образити могло.
Шкодував за деякі фрази, врешті-решт узагалі став картати себе, що цього листа написав. Тому сидів понурий у своїй штаб-квартирі, раз по раз до вікна підходив і споглядав на дорогу, чи часом його посланці не повертаються. Бачили його через вікно офіцери і губилися в здогадах, що з ним відбувається, бо глибоку зажуру бачили на чолі свого командувача.
– Погляньте, – звернувся пан Поляновський до пана Володийовськогo. – Нічого путнього не буде, бо в каштеляна обличчя плямами пішло, а це недобрий знак.
На обличчі пана Чарнецькогo залишилися численні сліди від віспи і в миті великого зворушення або неспокою воно вкривалося білими та темними цятками. Риси обличчя полководця і так були гострі, мав дуже високе чоло, на ньому похмурі брови Юпітера, орлиний ніс і погляд, який пронизував наскрізь. А коли до цього додавалися ще й ці відмітини, то ставав узагалі страшним. Козаки прозвали його свого часу рябим собакою, але заради справедливості варто зауважити, що більше був чоловік на рябого шуліку схожий, а коли, бувало, вів військо в атаку, а в нього за плечима розвівалася бурка, що нагадувала велетенські крила, то така схожість вражала і своїх, і ворогів.
Він викликав страх і в одних, і в других. У часи козацьких воєн навіть ватажки великих загонів втрачали голови, коли доводилося їм панові Чарнецькому протистояти. Сам Хмельницький його боявся, а особливо порад полководця королеві. Це вони спричинилися до жахливої поразки козаків під Берестечком. А слава його виросла головним чином після тієї битви, коли спільно з татарами пан Чарнецький промчав, як полум’я, степом, вщент винищував бунтівні ватаги, брав приступом міста, шанці, налітаючи зі швидкістю вихору з одного кінця України в інший.
З такою ж запеклою впертістю винищував він тепер шведів. «Чарнецький не розіб’є, а вкраде мені військо», – бідкався Карл-Ґустав. Однак самому панові Чарнецькому вже було нецікаво викрадати. Він вважав, що прийшов час для битви, але ще бракувало йому гармат і піхоти, без чого неможливо було чогось вагомішого домогтися. Тому воєначальник і прагнув об’єднатися з паном Любомирським, котрий, щоправда, також гармат малу кількість мав, зате вів із собою піхоту, що складалася з горян. Вони хоча й не достатньо навчені, проте не раз уже побували у борні й від біди їх можна було використати проти незрівнянних піхотних полків Карлa-Ґуставa.
Тепер пан Чарнецький почувався, як у лихоманці. Не зміг врешті-решт витримати в приміщенні, вийшов у сіни і помітивши панів Володийовськогo з Поляновським, спитав:
– Ще не видно делегатів?
– Мабуть, їм там рaдi, – припустив пан Міхал.
– Їм рaдi, але мені не раді, бо інакше пан маршалок своїх би з відповіддю прислав.
– Пане каштеляне, – зауважив пан Поляновський, котрий мав велику довіру у вождя, – немає чим журитися. Прийде пан маршалок – добре! Ні, то будемо по-старому чинити. Все одно тече кров із шведського горщика, а відомо, що коли горщик почне протікати, то все з нього витече.
Пан Чарнецький скривився:
– І з Речі Посполитої тече. Якщо тепер утечуть, то зміцніють, прийде їм підмога з Пруссії, і нагода буде втрачена!
Сказавши це, ударив рукою об полу від нетерплячки, аж тут почувся стукіт копит і басовитий спів пана Заглоби:
– Хороший знак! Веселими повертаються! – озвався пан Поляновський.
Тим часом прибульці, побачивши каштеляна, позістрибували з кульбак, доручили коней пахолкoвi і жваво подалися на ґанок. Раптом пан Заглобa підкинув шапку вгору і, наслідуючи голос маршалка так влучно, що хто б його не бачив, міг би й помилитися, загукав:
– Хай живе пан Чарнецький, наш вождь! Каштелян спохмурнів і похапцем спитав:
– Є лист для мене?
– Немає, – відповів пан Заглобa, – але є щось краще. Маршалок із усім військом добровільно переходить під команду вашої гідності!
Пан Чарнецький пронизав його поглядом, відтак звернувся до пана Скшетуськогo, немовби хотів йому сказати: «Кажіть ви, бо той п’яний, як чіп!» Пан Заглобa справді був трохи напідпитку, але пан Скшетуський підтвердив його слова, тож здивування відбилося на обличчі каштеляна.
– Ходімо зі мною! – звелів він прибульцям. – Пане Поляновський, пане Володийовський, вас прошу також!
І всі зайшли до світлиці. Не встигли вони присісти, як пан Чарнецький поцікавився:
– Як він відреагував на мій лист?
– Ніяк, – відповів Заглобa. – А чому, це наприкінці моєї оповіді з’ясується, а тепер я incipiam8.
Тут він узявся розповідати, як усе відбулося, як маршалка до рішення, такого сприятливого, схилив. Пан Чарнецький глипав на нього здивовано щораз більше, пан Поляновський за голову хапався, а пан Міхал вусами ворушив.
– І чому я вас не знав раніше, як мені Бог милий? – не втримався каштелян. – Я власним вухам не вірю!
– Мене здавна Уліссом називають! – скромно зронив пан Заглобa.
– А де мій лист?
– Ось він!
– Вже вам мушу подарувати, що його не віддали. Бо це пройдисвіт, підкований на чотири ноги! Підканцлерові у вас навчитися б, як перемови провадити! Господи, та якби я був королем, то до Царгорода вас би послав.
– Тоді б тут сто тисяч турків стояло! – підтримав пан Міхал.
А пан Заглобa всміхнувся:
– Двісті, а не сто, щоб я так здоровий був!
– І нічого пан маршалок не помітив? – спитав знову Чарнецький.
– Він? Ковтав усе, що я йому до рота вкладав, як годований гусак галушки, лише йому слина текла й очі пеленою затягнуло. Я думав, що вибухне на радощах, як шведська граната. Цього чоловіка навіть до пекла лестощами можна завести.
– Тільки б це на шведах відбилося, тільки б відбилося, а маю надію, що так і буде! – зрадів пан Чарнецький. – А ви вмієте викручуватися, як лисиця, але вже з пана маршалка так не насміхайтеся, бо інший і цього не зробив би. Багато від нього залежить. Адже аж до самого Сандомирa ми підемо маєтками Любомирських і маршалок одним словом може всю околицю підняти, селянству наказати переправи руйнувати, мости палити, а харчі по лісах ховати. Будете мати заслугу, яку я до смерті вам не забуду, але і панові маршалкові мушу дякувати, бо вважаю, що не з одного марнославства так вчинив.
Тут він у долоні ляснув і гукнув пахолкові: