Всего за 179 руб. Купить полную версию
Але пан Заглобa не дав збити себе з пантелику, а лише губу закопилив (цей жест він перейняв від пана Замойськогo) і промовив:
– Я чув, як пан Чарнецький особисто перед усім військом оголосив: «Не наші то шаблі б’ють, але, каже він, ім’я пана Любомирського б’є, бо, каже він, шведи як дізналися, що він наближається, то духом так занепали, що в кожному жовнірові маршалка бачать і, як барани, під ніж голови віддають».
Якби всі сонячні промені впали відразу на обличчя пана маршалка, то й тоді обличчя не посвітліло б більше.
– Тобто? – вигукнув він. – Сам пан Чарнецький таке сказав?
– Так і є, і багато інших речей, але не знаю, чи мені годиться повторювати, бо він це конфіденційно казав.
– Можете сказати! Кожне слово пана Чарнецькогo варте того, щоб його сто разів повторити. Непересічна це людина, я здавна це казав!
Пан Заглобa глипнув на маршалка, примружив одне око і пробурчав собі у вуса:
– Проковтнув гачок, зараз я тебе витягну.
– Що ви там бурмочете? – спитав маршалок.
– Я кажу, що військо так на честь вашої гідності салютувало, що й самого короля краще не вітало б, а в Пшеворську, коли ми всю ніч шарпали шведа, яка хоругва не наступала, то кричали: «Любомирський! Любомирський!» І кращий це мало вплив, ніж усі «алла» і «бий, убий». Є тут і свідок, пан Скшетуський, жовнір також неабиякий, котрий жодного разу в житті не збрехав.
Маршалок мимоволі зиркнув на пана Скшетуськогo, а той розчервонівся, як буряк, і щось собі бурмотів під носом.
Тим часом офіцери маршалка стали вихваляти вголос делегатів.
– Ось як дипломатично вчинив пан Чарнецький, таких ввічливих кавалерів посилаючи! Обоє славетні лицарі, а одному мед просто з рота тече!
– Завжди я міг порозумітися з паном Чарнецьким, котрий до мене такий доброзичливий, але тепер немає такої речі, якої я для нього не зробив би! – вигукнув маршалок, очі котрого аж затуманились від насолоди.
Пана Заглобу вже було не спинити:
– Ясновельможний пане! Хто б вас не обожнював, хто б вас не шанував, взірця всіх громадянських чеснот, котрий Аристидa справедливістю, а Сципіона мужністю нагадує! Купу книжок я в житті прочитав, багато що бачив, чимало зважував, і роздиралася мені душа від болю, від того, що я в нашій Речі Посполитій побачив! Ось пани Опалинський, Радзейовський, Радзивілл, котрі власну пиху, власні амбіції понад усе цінують, вітчизну були готові задля особистої користі продати. То я собі подумав: загинула наша Річ Посполита через негідників власних синів! І хто ж мене втішив, хто мене в смутку підбадьорив? Пан Чарнецький! «Та ні, – заспокоював він, – не загинула, адже в неї ще є пан Любомирський. Ті лише про себе, каже, думають, а цей тільки й дивиться, тільки й шукає, де б пожертву з особистого на загальному вівтарі міг би скласти. Ті висовуються, а цей усувається, бо прикладом хоче надихнути. Ось і зараз, каже, підходить із потужним і переможним військом, а вже, каже, я чую, що хоче й мені команду над ним здавати, щоб навчити інших, як амбіції, хоч і справедливі, необхідно вітчизні жертвувати. Їдьте, отже, каже, до нього, сповістіть йому, що я такої жертви не хочу, її не прийму, бо він завжди кращим за мене був вождем, тому, врешті, його не лише вождем, а, дай, Боже, нашому Казимирoвi довге життя, і королем готові обрати!.. І ми оберемо!»
Тут пан Заглобa сам трохи налякався, що, можливо, міру перебрав, і не дарма, бо після вигуку «оберемо» настала тиша. Але перед магнатом наче небо розступилося. Правда, він зблід трохи, потім став пекти раків, потім знову зблід і часто дихаючи грудьми, зронив після хвилини мовчання:
– Річ Посполита є і завжди буде в своїй волі, бо на цьому стародавній фундамент наших свобод спочиває. Але я лише слуга її, слуга, і Бог свідок, що не підіймаю очей на висоти, на які громадянин дивитися не повинен. Щодо командування військом, то пан Чарнецький прийняти його мусить. Бо я саме прагну дати приклад тим, кому старовинність роду підказує не визнавати жодної зверхності й як рrо publico bono потрібно про старовинність свого роду забути. Отже, хоч і так непоганим вождем мене не вважають, однак я, Любомирський, добровільно віддаюся під командування пана Чарнецькогo, лише Всевишнього просячи, щоб нам вікторію над ворогом отримати допоміг!
– Римлянин! Батько вітчизни! – закричав пан Заглобa, хапаючи за руку маршалка та притискаючи до неї губи.
Але тут одночасно стріляний горобець глянув на пана Скшетуськогo і підморгнув йому раз, і ще раз.
Пролунали гучні вигуки офіцерів і товариства. Гамір у приміщенні наростав із кожною хвилиною.
– Вина! – зарепетував пан маршалок.
А коли принесли келихи, зараз же підняв тост за здоров’я короля, потім за пана Чарнецькогo, котрого «нашим вождем» назвав, і нарешті делегатів. Пан Заглобa не відставав із тостами і так усіх за серця вхопив, що сам маршалок за поріг їх провів, а лицарство – аж до міських застав Ярослава.
Нарешті посланці залишилися самі. Тоді пан Заглобa загородив дорогу панові Скшетуському, зупинив коня і, узявшись у боки, спитав:
– І що, Янe?
– Далебі! – відповів пан Скшетуський. – Якби на власні очі не бачив і на власні вуха не чув, повірити не зміг би, хоч би мені про це сам янгол розповів.
А пан Заглобa не вгавав:
– А що? Можу присягнутися, що сам пан Чарнецький такого б не добився, бо просив пана Любомирського, щоб той ішов із ним у парі. І знаєте, чого б добився? Що пан Любомирський пішов би окремо, бо якщо в листі був заклик його до любові до батьківщини та про особисте згадки (а я впевнений, що були), то зараз же пан маршалок набундючився б і промовив: «То він хоче мною командувати і навчати, як вітчизні служити?» Знаю я їх!.. На щастя, старий Заглобa взяв справу в свої руки, поїхав і заледве рота відкрив, як уже Любомирський не лише хоче йти разом, але навіть коритися погодився. Нудиться там тривогою пан Чарнецький, але я його втішу. А що, Янe, вміє собі Заглобa з магнатами раду давати?
– Можу лише сказати, що від подиву навіть слова промовити не можу.
– Знаю я їх! Покажи йому корону і ріг горностаєвого плаща, то можеш його по шерсті гладити, як щеня хорта, ще й тобі вклониться і сам спину підставить. Жоден кіт так не облизуватиметься, навіть якщо йому самі шкварки покажеш. Навіть найпоряднішому очі від жадібності на лоба полізуть, а попадеться шельма, як князь віленський воєвода, то й вітчизну зрадити готовий. Що за людське марнославство! Ісусе Христе! Якби ти дав мені стільки тисяч, скільки кандидатів на цю корону створив, то і я сам би балотувався. Бо якщо хтось із них думає, що я гірший за нього, то нехай від власної пихи лусне. Такий же добрий Заглобa, як і Любомирський, тільки у маєтках різниця. Так, так, Янe. Чи ви думаєте, що я його справді в руку поцілував? Та я свій великий палець поцілував, а його лише носом торкнувся. Мабуть, його, відколи живе, ніхто так у поле не виводив. Я розмазав його, як масло на грінці для пана Чарнецькогo. Дай Боже нашому королеві довгі роки життя, але на випадок обрання я собі бажав би віддати риску, ніж йому. Рох Ковальський дав би мені другу, а пан Міхал усіх інших претендентів порубав би. Тоді б я тебе великим гетьманом коронним зробив, пана Міхалa – литовським гетьманом замість Сапєги, а пана Рендзянa – підскарбієм. Той би лише євреїв податками душив!.. Менше врешті з цим. Головне, що пана Любомирського на гачок упіймав, а вудку засуну панові Чарнецькому в руки. На кому збереться, на шведах змелеться, а заслуга чия? Що? Про когось іншого хроніки б писали, але я не маю щастя. Добре ще, якщо пан Чарнецький на старого не загнівається, що листа не віддав. Така це вже людська вдячність. Га! Не вперше мені це, ой не вперше. Інші на староствах сидять і салом, як кнури, обросли, а ти, старий, по-давньому тряси черевом на шкапі.