Всего за 179 руб. Купить полную версию
– Коня мені негайно!.. Куймо залізо, поки гаряче.
Після чого звернувся до полковників:
– Панове, всі зі мною, щоб супровід був представницький.
– Я також маю їхати? – перепитав пан Заглобa.
– Це ви збудували міст між мною і паном маршалком, тому правильно буде, щоб ви першим по ньому проїхали. Зрештою гадаю, що вас там гарно приймуть. Їдьмо, їдьмо, пане брате, бо інакше скажу, що ви хочете почату справу на половині дороги покинути.
– Нічого не поробиш! Мушу я лише пасок міцніше затягнути, щоб там порожньо не калатало. Бо вже мені і сил не дуже стає, хіба би я чимось підкріпився.
– А чим?
– Багато мені розповідали про каштелянські меди, яких не довелося мені ніколи скуштувати. А я хотів би нарешті знати, чи вони кращі, ніж у маршалка?
– Ну, то стременного по кухлику вип’ємо, а вже після повернення не будемо собі ні в чому відмовляти. Кілька глечиків знайдете також, пане, і в себе на квартирі.
Пообіцявши це, звелів пан каштелян подати кухлі та випили в міру, задля гумору та хорошого настрою, після чого на коней посідали і поїхали.
Маршалок прийняв пана Чарнецькогo з розпростертими обіймами, гостив, поїв і до ранку не відпустив. І того ж ранку об’єдналися обидва війська та йшли далі під командуванням пана Чарнецькогo. Біля Сеняви напали знову на шведів так завзято, що ар’єргард до ноги вирізали і напустили паніки на ряди головної армії. Лише на світанку відігнали нападників гармати. Під Лежайськом ще дужче наліг на ворога пан Чарнецький. Значні шведські сили загрузли в болотах, що утворилися після дощу та повені, вони й втрапили в польські руки. Дорога ставала для шведів щораз нещасливішою. Виснажені, зголоднілі та зморені сном полки ледве волочилися. Все більше жовнірів залишалося на дорозі. Знаходили їх настільки знедолених, що не хотіли вже ні їсти, ні пити, благали лише про смерть. Інші лягали й умирали на купині, ще іншим було вже все одно, і вони байдуже споглядали на польських вершників, які наближалися. Чужоземці, котрих чимало служило у шведському війську, стали вислизати з табору та переходити на бік пана Чарнецькогo. Лише незламний дух Карлa-Ґуставa втримував рештки згасаючих сил в усій армії.
Бо не лише за армією йшов ворог. Розмаїті партії з невідомими ватажками та селянські зграї постійно заступали зайдам дорогу. Ці загони, погано керовані і не дуже численні, не могли, щоправда, вдарити на супостата у відкритому бою, але стомлювали його смертельно. Бажаючи шведів переконати, що це татари прибули вже з допомогою, всі польські війська наслідували татарський клич. «Алла, алла» лунало і вдень, і вночі, навіть на хвилину не змовкаючи. Не міг шведський солдат навіть передихнути, рушниці хоч на мить у козли скласти. Не раз кільканадцятеро людей підіймало на ноги аж цілу армію. Коні падали десятками й їх негайно ж з’їдали, бо довіз провіанту був недоступним. Час від часу польські вершники знаходили люто понівечені шведські тіла, по яких миттєво впізнавали селянську руку. Більша частина сіл у клині між Сяном і Віслою належали панові маршалку та його родичам. Тому всі селяни, як один чоловік, у них повстали, а пан маршалок, не шкодуючи власних статків, оголосив, що той, хто за зброю візьметься, від податків буде звільнений. Як тільки ця звістка поширилася по землях, всі коси засадили сторчма і щодня стали зносити до табору шведські голови, аж пан маршалок був змушений цей звичай, як нехристиянський, заборонити.
Тоді взялися зносити рукавиці та рейтарські шпори. Шведи, доведені до відчаю, винищували всіх, хто їм під руку траплявся, і війна ставала щораз запеклішою. Трохи польського війська ще трималося шведів, але утримував їх лише страх. Дорогою до Лежайськa утекло їх багато, а ті, хто залишилися, таке сум’яття в таборі вчинили, що Карл-Ґустав наказав у самому Лежайську розстріляти кількох із товариства. Було це сигналом до загальної втечі, яку вчинили із шаблями в руках. Ніхто майже не залишився, а посилений пан Чарнецький наступав усе потужніше.
Пан маршалок дуже щиро йому допомагав. Мабуть, шляхетний бік його натури взяв таки гору, хоча б не надовго, над пихою та самозакоханістю, тому він не щадив ні праці, ні навіть життя, й особисто вів не раз хоругви, не давав оговтатися ворогові, а що добрий був із нього жовнір, то значні заслуги були за ним. Вони, долучені до пізніших, добру йому б забезпечили пам’ять у народі, якби не той безчесний заколот, який наприкінці своєї кар’єри підняв, аби реорганізації Речі Посполитої перешкодити.
Але зараз робив усе, щоб славу здобути і вкритися нею, як плащем. Із ним змагався пан Вітовський, каштелян сандомирський, старий і досвідчений жовнір. Він навіть із самим паном Чарнецьким мріяв рівнятися, але не склалося, бо йому Господь Бог у щасті відмовив.
Усі троє гнобили шведів щораз гірше. Аж дійшло до того, що піхотні та рейтарські полки, яким випало йти позаду в резерві, були такі перелякані, що переполох вчинявся серед них із будь-якого приводу. Тоді Карл-Ґустав особисто вирішив очолити ар’єргард, щоб своєю присутністю дух підіймати.
Але через це він мало життям не поплатився. Сталося якось, що маючи при собі полк лейб-гвардії, найбоєздатніший з усіх полків, бо жовнірів до нього з усього скандинавського народу набирали, зупинився король для відпочинку в селі Руднику. Пообідавши там у ксьондза, вирішив трохи перепочити, бо попередньої ночі й повіки не склепив. Лейб-гвардійці оточили будинок, аби за королівською безпекою наглядати. Тим часом юний пахолок священика поміж коней вислизнув крадькома із села і, діставшись до табуна, що пасся на лузі, скочив на лошака і помчав до пана Чарнецькогo.
Той перебував за дві милі від дороги, але авангард, що складався з полку князя Дмитра Вишневецького, йшов із паном поручиком Шандаровським на чолі не далі як за півмилі до шведів. Пан Шандаровський саме балакав із Рохом Ковальським, котрий із наказами від каштеляна приїхав, коли враз обоє побачили підлітка, котрий нісся на коні.
– Що це за дідько так мчить? – задивився пан Шандаровський. – Та ще й на лошаті?
– Сільський хлопець, – пояснив пан Ковальський.
Тим часом пахолок домчав до кавалерійських рядів і зупинився лише тоді, коли лоша, налякане виглядом коней і людей, стало дибки та зарило копитами землю. Пахолок зістрибнув і, тримаючи його за гриву, схилився перед панами лицарями.
– А що скажеш? – спитав, наблизившись, пан Шандаровський.
– Шведи в нас, у садибі священика! Подейкують, що й сам король із ними! – видихнув пахолок із сяючими очима.
– А багато їх?
– Не більше ніж двісті коней.
Тут і панові Шандаровському засвітилися очі. Але він боявся засідки, тому поглянув грізно на хлопця та поцікавився:
– Хто тебе прислав?
– Чи мене хтось має присилати? Я сам на лошака, що пасся на лузі, стрибнув, ледве не скотився і шапку загубив. Добре, що мене, стерво, не побачили!
Правда струменіла зі засмаглого обличчя пахолка й охоту він мав, либонь, велику на шведів, бо його щоки палали і стояв перед офіцерами, тримаючи однією рукою за гриву жеребця, зі скуйовдженим волоссям, розхристаною сорочкою на грудях, дихаючи часто.
– А де решта шведського війська? – спитав хорунжий.
– Ще на світанку їх перекинули стільки, що й полічити не змогли, але вони пішли далі, залишилася лише кавалерія. А один спить у добродія, кажуть, що король.
На це пан Шандаровський зауважив:
– Чоловіче, якщо брешеш, голова твоя впаде, але якщо правду кажеш, тоді проси, що хочеш.
Пахолок схилився йому до стремена.
– Щоб ви здорові були! Не хочу ніякої винагороди, лише щоб мені вельможний пан офіцер шаблю дати наказав.
– А подайте йому якусь шабельку! – крикнув своїй челяді вже повністю переконаний пан Шандаровський.