Всего за 179 руб. Купить полную версию
– То ви такий майстер? – не повірив пан Поляновський.
– Exemplum: пан Володийовський, другий мій учень. З цього я маю справжню втіху.
– А це правда, що ви Свено зарубали?
– Свено? Отакої. Якби таке комусь із вас трапилося, то мав би все життя, що патякати, ще б сусідів запрошував, щоб їм за нагоди все розповісти, але мені про таке байдуже, бо якби я хотів прославитися, то міг би такими свенaми дорогу до самого Сандомирa вимостити. Гадаєте, не зміг би? Хай скажуть ті, хто мене знає.
– Дядько зміг би! – підтвердив Рох Ковальський.
Пан Чарнецький не чув закінчення цієї балачки, бо дуже над словами пана Заглоби замислився. Знав і він про амбіції пана Любомирського, тому не сумнівався, що той або захоче йому свою волю накинути, або самостійно діятиме, хоч би це навіть шкоду Речі Посполитій завдало б.
Тому суворе його обличчя спохмурніло, і став воєначальник бороду свою скубати.
– Ого! – шепнув Янові Скшетуському пан Заглобa. – Щось там пан Чарнецький гірке гризе, бо його обличчя схожим на орлине зробилося, зараз так когось і клюне.
Утім пан Чарнецький озвався:
– Треба, щоб хтось із вас із листом від мене до пана Любомирського поїхав.
– Я його знайомий, тому викликаюся, – запропонував Ян Скшетуський.
– Гаразд, – погодився вождь, – чим знаменитіший, тим краще.
Пан Заглобa звернувся до пана Володийовськогo і знову прошепотів:
– Вже і крізь ніс промовляє, це ознака великого збудження. Пан Чарнецький насправді мав срібне піднебіння, бо його власне куля багато років тому під Бушею вибила. Тому коли він був зворушений, розгніваний і неспокійний, то завжди промовляв різким і деренчливим голосом.
Тепер він звернувся до пана Заглоби:
– А може, й ви з паном Скшетуським поїхали б?
– Охоче, – погодився пан Заглобa. – Якщо я чогось не доб’юся, то ніхто не доб’ється. Врешті до такого великородного шляхтича вдвох буде солідніше.
Пан Чарнецький стулив губи, скубонув бороду і промовив немовби сам до себе:
– Великородний! Великородний!
– Цього ніхто панові Любомирському не забере, – зауважив пан Заглобa.
А пан Чарнецький брови насупив:
– Річ Посполита й сама велика, а родів відповідно до неї немає великих, малі лише, і бодай би земля поглинула тих, хто про це забуває!
Замовкли всі на таку сильну промову, після якої пан Заглобa помовчав і сказав:
– Відповідно до всієї Речі Посполитої, звісно!
– Я також не із солі виріс, і не з ріллі, лише з того, що мені болить, – oзвaвся пан Чарнецький. – А біль цей залишили мені козаки, котрі ось рота прострелили. А тепер болить мені швед, і тепер або я цю болячку здолаю, або вона мене, в чому допоможи мені, Боже!
– І ми допоможемо кров’ю нашою! – підтримав пан Поляновський.
Пан Чарнецький ще пережовував якийсь час гіркоту, яка піднялася йому в серці від думки, що амбіції пана маршалка можуть йому в порятунку вітчизни нашкодити, врешті-решт заспокоївся і промовив:
– Треба листа писати. Прошу, панове, за мною.
Ян Скшетуський і пан Заглобa пішли за ним, а через півгодини сіли на коней і поїхали зворотною дорогою до Радимна, бо були звістки, що саме там зупинився пан маршалок із військом.
– Янe, – озвався пан Заглобa, мацаючи калитку, в якій віз лист пана Чарнецькогo, – зроби мені милість і дозволь мені самому балакати з маршалком.
– А батько справді його знав і фехтування навчав?
– Та… так лише говорилося, щоб пара в роті зігрілася і щоб язик не розм’як, що від тривалого мовчання статися може. Ні я його не знав, ні фехтування не навчав. Бо я що – не мав нічого кращого до роботи, ніж бути інструктором і навчати пана маршалка, як на задніх лапках ходити? Але це байдуже. Я й так знаю те, що люди про нього балакають, і вмію його замісити, як куховарка галушки. Лише про одне тебе ще прошу: не кажи, що я маю листа від пана Чарнецькогo, і не згадуй навіть про нього, поки я сам його не віддам.
– Як же так? Я маю завдання, з яким мене послали, не виконати?! У житті мені такого не сталося і не станеться. Так бути не може! Хоч би пан Чарнецький і пробачив, я не зроблю такого за жодні скарби!
– То я витягну шаблю й путову кістку твоєму коневі підріжу, щоб за мною не встиг. Ти бачив колись, аби я схибив у тому, що власною довбешкою замислив? Кажи! Чи хоча б раз щось погане вийшло від фортелів Заглоби? Погано вийшло панові Міхалу? А твоїй Гальшці? І згадай, як я вас із рук Радзивіллa вирвав? Кажу ж тобі, що від цього листа може бути більше лиха, ніж добра, бо пан каштелян писав його такий збуджений, що три пера зламав. Врешті, сам із ним побалакаєш, якщо мої задумки не спрацюють. Слово даю, що сам тоді його віддам, але не раніше.
– Тільки б я міг його віддати, байдуже коли.
– Про більше й не прошу! Гайда тепер, бо дорога перед нами не близька!
Помчали коні і пустилися вчвал. Але не мали потреби їхати довго, бо передні маршальські чати минули вже не лише Радимно, а й Ярослав, і він сам уже перебував у Ярославі та стояв на давній квартирі шведського короля.
Знайшли магната за oбiдом із найвищими офіцерами. Але коли доповіли, то пан Любомирський наказав прийняти їх негайно, бо їхні прізвища знав, адже свого часу наробили чимало галасу в усій Речі Посполитій.
Погляди всіх присутніх звернулися на прибульців, коли ті увійшли. Споглядали з неабияким подивом і цікавістю на пана Скшетуськогo, маршалок же, привітавши їх вдячно, зараз же спитав:
– Чи це того славного лицаря я маю перед собою, котрий листи з осадженого Збаража королеві привіз?
– Це я прокрався, – підтвердив пан Ян.
– Дай же мені, Господи, таких офіцерів якнайбільше! Ні в чому іншому так панові Чарнецькому не заздрю, бо зрештою знаю, що і мої малі заслуги в людській пам’яті не згинуть.
– А я Заглобa! – назвався літній лицар, випинаючи груди.
Тут він повів оком по зібранню. Але маршалок, котрий кожного хотів собі узяти, зараз же вигукнув:
– Хто ж не знає про чоловіка, котрий Бурлая, ватажка варварів, зарубав, і котрий військо Радзивілла збунтував.
– І панові Сапєзі військо привів, яке, правду кажучи, мене, а не його, вождем собі обрало, – доповнив пан Заглобa.
– І як же ваша милість захотіла, маючи таку посаду, зректися її і в пана Чарнецькогo службу прийняти?
На це пан Заглобa скосив око на пана Скшетуського і відповів:
– Ясновельможний пане маршалку, з вашої гідності як я, так і вся країна приклад бере, як для загального добра зрікатися амбіцій та особистого.
Пан Любомирський зашарівся від задоволення, а пан Заглобa взявся в боки і вів далі:
– Пан Чарнецький навмисно нас прислав, щоб ми вашій гідності від його імені й усього війська вклонилися, й одночасно донесли про визначну вікторію, яку нам Господь Бог над Канненберґом отримати дозволив.
– Ми чули вже тут про це, – зронив доволі сухо маршалок, в якому вже прокинулася заздрість, – але охоче з вуст реального свідка ще раз послухаємо.
Почувши це, пан Заглобa зараз же взявся розповідати, лише з певними змінами, бо сили Канненберґa зросли в його устах до двох тисяч людей. Не забув літній шляхтич згадати і про Свено, про себе, і про те, як на королівських очах решту рейтарів зараз же біля річки вирізали, як обоз і триста гвардійців втрапили до рук щасливих переможців, словом, вікторія виросла в цій оповідці до неймовірних розмірів поразки шведів.
Слухали всі пильно, слухав і пан маршалок, але зітхав щораз частіше й обличчя його наче заледеніло, нарешті він сказав:
– Не заперечую, що пан Чарнецький знаменитий воїн, але ж він сам усіх шведів не з’їсть і для інших хоча б на ковток залишиться.
Пан Заглобa по слово далеко не пішов:
– Ясновельможний пане, це не пан Чарнецький цю вікторію здобув.
– А хто ж тоді?
– Пан Любомирський!
Настала хвилина загального здивування. Пан маршалок рота відкрив, повіками закліпав і дивився на пана Заглобу таким спантеличеним поглядом, немовби хотів його спитати: «Якої саме вам клепки бракує?»