Всего за 179 руб. Купить полную версию
Рапіра випала з рук нещасного і ніч заполонила його голову, але перш ніж той упав із коня, пан Володийовський відпустив шаблю на ремінь і вхопив опонента за плечі.
Заверещали в унісон з того берега шведи, а пан Заглобa підскакав до невисокого лицаря і зрадів:
– Пане Міхале, я знав, що так буде, але був готовий за вас помститися!
– Це був майстер, – відповів пан Володийовський. – Беріть коня за вуздечку, бо він хороший!
– Га! Якби не ріка, можна було б і тих полоскотати! Я б першим…
Подальші його слова зупинив свист куль, тому, не закінчивши думку, пан Заглоба вигукнув:
– Утікаймо, пане Міхале, бо ці зрадники підстрелити нас готові!
– Не мають ці кулі достатньої стрімкості, – зауважив пан Володийовський, – бо вони задалеко.
Тим часом оточили їх інші польські вершники, вітаючи пана Міхала і дивлячись на нього із захопленням, а той тільки вусами раз по раз ворушив, бо також був задоволений собою.
А на іншому березі, між шведами, кипіло, як у вулику. Артилеристи викочували зі зусиллям гармати, тому у ближніх польських лавах озвалися сурми до відступу. На їхній відголос кожен подався до своєї хоругви, і вмить усі вишикувалися справно. Відступили під ліс і зупинилися, немовби місце ворогові залишаючи та запрошуючи його за річку. Тут до лави людей і коней під’їхав на тарантовому скакуні чоловік, одягнений у бурку і шапку з чаплиним пером, із позолоченим буздиганом у руці.
Видно його було чудово, бо спадали на нього червоні промені сонця, що заходило, і вершник їхав перед полками, немов на параді. Впізнали його відразу ж усі шведи і стали кричати:
– Чарнецький! Чарнецький!
А той балакав щось із полковниками. Бачили, як на довше зупинився біля лицаря, котрий Канненберґa здолав, і руку поклав на його плече, після чого підняв буздиган і хоругви взялися повільно, одна за одною, завертати до борів.
А тут і сонце зайшло. В Ярославі дзвони oзвaлися по костелах, то й усі полки, від’їжджаючи, заспівали одним голосом «Янгол Господній благовістив Пречистій Діві Марії». І з цією молитвою зникли шведам з очей.
Розділ V
Того дня полягали шведи спати, й ріски в роті не маючи і без надії, що завтра буде чим поживитися. Тому в голодних муках спати не могли. Ще до того, як другі півні проспівали, потомлені солдати взялися вислизати з табору поодинці та зграями на розбій у прилеглі до Ярослава села. Йшли вони, на нічних грабіжників схожі, в Радимно, Каньчугу, Тичин – куди могли і де сподівалися знайти хоча б щось їстівне. Сміливості додавало їм те, що пан Чарнецький був на тому боці річки, а хоч би він навіть переправитися встиг, воліли смерть, ніж голод. Либонь, великий уже запанував розлад у таборі, бо по околицях розповзлися десь із півтори тисячі люду, всупереч найсуворішим королівським наказам.
Почали вони нишпорити по закутках, палити, грабувати, різати, але майже нікому з них уже не судилося повернутися до табору. Пан Чарнецький був, щоправда, по той бік Сяну, але й по цей нишпорили різні шляхетські та селянські загони. Найпотужніший, пана Стшалковського, складався з хоробрих шляхетських горян і тої ночі втрапив, як на нещастя, у Прухнік. Побачивши заграву й учувши постріли, пішов пан Стшалковський, наче хто серпом кинув, прямо на гомін і напав на грабіжників. Ті захищалися запекло за тинами, але пан Стшалковський їх звідти повитягав, порубав, нікого в живих не залишив. По інших селах інші партії робили те саме, після чого в гонитві за втікачами підсунулися аж під сам шведський табір, навіюючи тривогу та метушню, лементуючи по-татарськи, по-волоськи, по-угорськи та по-польськи, так що шведи вирішили, що якісь потужні допоміжні війська на них наступають, може, навіть і хан із цілою ордою.
Розпочався безлад і – небувала річ досі – паніка, яку з надзвичайними зусиллями вдалося офіцерам загасити. Але король, котрий до ранку просидів на коні, бачив, що діється, второпав, що з цього може виникнути, і зараз же вранці скликав військову раду.
Понура ця нарада недовго тривала, бо не було двох шляхів на вибір. Дух війська впав, солдат не мав що їсти, а ворог тільки міцнів.
Шведський Александр, котрий обіцяв по всьому світу гнатися, хоч би й до татарських степів, за польським Дарієм, не про подальшу гонитву, а вже про власний порятунок був змушений тепер думати.
– Сяном можна повернутися до Сандомирa, звідтіля Віслою до Варшави та до Пруссії, – радив Віттемберґ. – Таким чином знищення уникнемо.
Дуґлас аж за голову схопився:
– Стільки перемог, стільки зусиль, така велетенська підкорена країна, і повертатися з порожніми руками нам доводиться!
Віттемберґ на це зауважив:
– Має ваша гідність якусь пораду?
– Не маю! – розвів руками Дуґлас.
Король, котрий до того часу мовчав, підвівся, даючи зрозуміти, що засідання закінчилося, і промовив:
– Наказую відступати!
Більше того дня від нього не почули жодного слова.
Барабани загуркотіли і сурми заграли у шведському таборі. Звістка, що наказано відступати, поширилася в одну мить із кінця в кінець. Сприйняли її вигуками радощів. Адже замки та фортеці ще були в руках шведів, у них чекали на воїнів відпочинок, їжа та безпека.
Генерали та жовніри взялися настільки ретельно готувати відступ, що така старанність, як зауважив Дуґлас, із ганьбою межувала.
Самого Дуґласa послав король в авангарді, щоб важкі переправи лагодив та ліси проріджував. Незабаром за ним рушило й усе військо, вишикуване, як до бою. Фронт гармати заслоняли, всередині підводи обозу, по флангах ішла піхота. Військова амуніція та намети пливли рікою на човнах.
Усі ці заходи не були зайвими, бо як тільки табір вирушив, в ар’єргарді побачили, що переслідують їх польські вершники і з того часу майже ніколи не втрачали їх із своїх очей. Пан Чарнецький постягав усі хоругви, всі навколишні партії, попросив підмогу в короля і йшов назирці. Перший нічліг у Пшеворську був водночас і першою тривогою. Польські загони підійшли настільки близько, що кілька тисяч піхоти разом із гарматами були змушені проти них повернути. Спочатку король навіть подумав, що пан Чарнецький справді наступає, але той, за своїм звичаєм, посилав лише загони за загонами. Ті ж нападали, вчиняли рейвах і негайно відступали. Аж до ранку відбувалися такі вибрики, галас збурював ніч, для шведів безсонну.
І весь похід, усі наступні ночі та дні були на неї схожі.
Тим часом пану Чарнецькому прислав король дві кавалерійські хоругви, повністю споряджені, і водночас листа, що незабаром гетьмани з основним військом прибудуть, а він сам із рештою піхоти й ордою швидко за ними поквапиться. Бо затримали його лише перемови з ханом, Ракочі й імператором. Пан Чарнецький втішився незмірно цією звісткою, і коли вранці наступного дня шведи вирушили далі, в клин між Віслою та Сяном, промовив пан каштелян до полковника Поляновськогo:
– Розставлені сіті, риба в матню йде.
– А ми вчинимо, як той рибалка, – запропонував пан Заглобa, – котрий їм на сопілці грав, аби танцювали, якщо не хочуть працювати, і витягнув вершу на берег. Ті лише скакали, а він узявся їх києм періщити і примовляти: «Ось так, донечки! Треба було танцювати, поки я просив».
На це пан Чарнецький зауважив:
– Будуть вони танцювати, хай лише пан маршалок Любомирський підійде зі своїм військом, яке п’ять тисяч налічує.
– Та щось його не видно, – зронив пан Володийовський.
– Приїхало сьогодні трохи підгірської шляхти, – озвався пан Заглобa. – Вони запевняють, що великими та швидкими дорогами він іде, але чи захоче з нами з’єднатися, чи на свою руку воювати, то вже інша річ!
– А це чому ж? – поцікавився пан Чарнецький, кидаючи на пана Заглобу швидкий погляд.
– Бо це чоловік надзвичайно амбіційний і слави спраглий. Я знаю його багато років і був його довіреною особою. Познайомився з ним, коли ще був молодим паничем, при дворі краківського каштеляна Станіслава. Фехтування у французів та італійців навчався і дуже вже на мене розсердився, коли я йому сказав, що це телепні і жоден із них мені не рівня. Ми заклались, і я їх сімох одного за одним розбив. Надалі він у мене вчився не лише фехтування, а й воєнного мистецтва. Почуття гумору йому від природи бракує, він тупуватий трохи, але все, що вміє, то це від мене.