Всего за 179 руб. Купить полную версию
Тут уже дісталися на відстань стаї до моста. Зойки з поля долетіли до шведського табору. Безліч жовнірів та офіцерів вибігли з міста подивитися, що там відбувається. Як тільки поглянули, тут же помітили й упізнали рейтарів, котрі вранці з табору вийшли.
– Загін Канненберґa! Загін Канненберґa! – репетували тисячі горлянок.
– До ноги майже їх вирізали! Заледве сто людей біжить! Цієї миті прибув і сам король, а з ним Віттемберґ, Форґель, Міллер та інші генерали. Король зблід.
– Канненберґ! – видихнув він.
– Заради Христа та його ран! Міст розібраний! – залементував Віттемберґ. – Їх усіх переб’ють!
Король глянув на річку, що піднялася. Весняна вода шуміла жовтою хвилею, про переправу допомоги вплав годі було й думати.
Гонитва наближалася все більше. Тут знову закричали:
– Королівський обоз і гвардія підходить! Загинуть і вони! Якось так сталося, що частина підвод і сотня людей і пішої гвардії виринули в цей момент іншим шляхом із прилеглих лісів. Помітивши, що діється, люди з ескорту, переконані, що міст цілий, щодуху побігли до моста.
Але їх помітили з поля і негайно триста коней погналося за новими втікачами, а на чолі всіх летів із шаблею, піднятою над головою, і вогнем в очах пан Рендзян. Невелику він мав можливість досі свою мужність проявити, але вбачивши вози, в яких могла лежати рясна здобич, відвага так заповнила його серце, що орендар із Вонсоші вирвався на кількадесят кроків уперед. Піхотинці біля фір, збагнувши, що не втечуть, зімкнулися в каре і сто мушкетів спрямували в груди пана Рендзянa. Гуркіт струсив повітрям, хмара диму вкрила стіни каре, а коли розсіялася, пан орендар перед стіною здибив коня так, що передні копита зависли на якусь мить над головами рейтарів, і навалився, як грім, на захисників.
Лавина вершників хлинула за ним.
Як і тоді, коли вовки валять коня, він ще живе і лежачи на хребті захищається відчайдушно копитами, а хижаки вкривають його цілком і обдирають із нього живі шматки м’яса, так і ті підводи та піхотинці неслися масою коней і вершників, і все заклубочилося. Лише страшні зойки виривалися з цього виру та долітали до вух шведів, котрі стояли на тому березі.
А тим часом ближче берега дорізали залишки рейтарів Канненберґа. Уся шведська армія вивалилася натовпом, як одна людина, на високий берег Сяну. Піхота, кавалерія, артилерія перемішалися між собою. І дивилися всі, наче в давньому римському цирку на видовище, лише споглядали, зціпивши зуби, з розпачем у грудях, нажахані, побиваючись від безпомічності. Часом із грудей цих мимовільних глядачів виривався страшний зойк. Часом лунав загальний плач, і знову западала тиша і чути було лише тяжке дихання осатанілих жовнірів. Бо ця тисяча людей, котрих вивів Канненберґ, була окрасою та гордістю всієї шведської армії. Це були самі ветерани, вкриті славою в бозна-яких землях і в бозна-скількох битвах! А тепер вони бігли, як напуджена отара овець по обширу протилежної оболоні, гинучи, як барани під ножем різника. Це вже не була битва, а лише бійня. Страшні польські вершники носилися, як завірюха, по бойовиську, верещали на різні голоси і переслідували рейтарів. Часом за одним мчало кілька або й кільканадцятеро, часом один за одним. Інколи наздогнаний швед схилявся в сідлі, щоб удар ворогові полегшити, інколи приймав битву, але все одно гинув, бо холодною зброєю шведські жовніри не могли мірятися з вишколеною у різних битвах польською шляхтою.
Але найбільше лютував серед поляків низькорослий лицар, котрий сидів на своєму буланому коні, що кружляв як сокіл. Зауважило його врешті-решт усе військо, бо за ким він погнався, кого перестрів, гинув хтозна-як і хтозна-коли, такими малими, такими незначними рухами меча скидав він найкремезніших рейтарів на землю. Аж тут спостеріг він самого Канненберґa, котрого кільканадцятеро товаришів переслідували. Пан Міхал гукнув до них, наказом погоню зупинив і сам на полковника вдарив.
Шведи з іншого берега затамували подих у грудях. Сам король, до берега підсунувшись, споглядав із тривогою і надією в серці, бо Канненберґ як великий воїн і королівський родич, із дитинства був тренований до фехтувальних вивертів італійськими майстрами, у володінні холодною зброєю не мав собі рівних у шведській армії. Тому очі тепер на нього всі звернули і ледве сміли дихнути, не те що рота розтулити. Полковник, побачивши, що масова погоня відстала, і жадаючи після поразки війська хоча б славу свою на очах королівських врятувати, промовив до своєї понурої душі: «Горе мені, якщо військо спершу втративши, власною кров’ю тепер ганьби не змию або життя не збережу, якщо цього страшного чоловіка не скину. Інакше, хоч би мене рука Бога на той бік перенесла, жодному шведові у вічі поглянути не посмію!» Зронивши це, повернув коня й атакував жовтого лицаря.
А що ті вершники, котрі його переслідували від ріки, тепер відстали, тому мав Канненберґ надію, що коли здолає суперника, домчить до берега й у воду стрибне, а далі – що буде, те й буде. Якщо не зможе розбурхані хвилі переплисти, то принаймні течія його разом із конем далеко понесе, а там уже якийсь порятунок брати для нього вигадають.
Тому наскочив, як блискавиця, на субтильного лицаря, а той на нього. Хотів швед на льоту встромити свою рапіру аж по гарду під пахву супротивника, але тут же второпав, що сам майстром будучи, на ще більшого майстра натрапив, бо шпага лише зісковзнула уздовж вістря польської шаблі та захиталася якось дивно в його руці, немовби йому раптом плече стерпло. Заледве спромігся відбити удар, який йому польський лицар завдав. На щастя, цієї миті рознесли їх коні у два протилежні боки.
Описавши тоді коло, обидва розвернулися одночасно, але повільніше їхали вже один на одного, прагнучи більше для сутички мати часу і хоч кілька разів крицю схрестити. Канненберґ зібрався тепер із силами, так що став схожим на птаха, який лише дзьоба виставив міцного з настовбурченого пір’я. Знав він один безвідмовний випад, якого його один флорентієць навчив, страшний, бо оманливий, який відбити майже неможливо. Він полягав у тому, що вістря було спрямоване наче в груди, минаючи боком корпус, прошивало горло і виходило позаду потилиці. Цей прийом вирішив полковник використати тепер.
І, впевнений у собі, наближався, пригальмовуючи щораз більше коня, а пан Володийовський під’їжджав до нього дрібними стрибками. Цілу хвилину він міркував, чи аккерманівським робом не зникнути враз під конем, але що з лише одним чоловіком, причому на очах обох військ мав здибатися, то хоч і розумів, що чекає його якийсь несподіваний удар, сором йому було по-татарськи, а не по-лицарськи захищатися.
«Ти хочеш мене, як чапля сокола, лезом прохромити, – подумав собі пан Міхал, – але я тебе таким вітрячком зустріну, який ще в Лубнах натренував».
Ця думка здалася йому поки що найкращою, тому молодик випростався в сідлі, підняв шаблю і став нею махати, подібно до руху по колу вітряка, але так швидко, що повітря засвистіло вражаюче.
А що призахідне сонце вигравало на його шаблі, то оточив себе, наче променистим щитом мерехтливим. Тоді вдарив острогами бахмата і кинувся на Канненберґa.
Той згрупувався ще більше і майже притиснувся до коня, в одну мить схрестив рапіру з шаблею, раптово висунув голову, як вуж, і завдав свого жахливого удару.
Але в цю мить зашумів жахливий млинок, рапіра затряслася шведові в руці, вістря поцілило в порожнечу, натомість вигнутий кінець шаблі малого лицаря з блискавичною швидкістю встромився в обличчя Канненберґa, розтяв йому частину носа, рот, підборіддя, досягнув ключиці, розтрощив її і зупинився лише на перев’язі, що висіла через плече.