Всего за 179 руб. Купить полную версию
Шведи сторопіли на якусь мить, особливо що значна їхня кількість упала під першим натиском, але скоро оговтавшись, насіли потужно на супротивників. Фланги їхні перемішалися між собою, а що поляки і без того перли вперед, маючи намір пройти «штосом», то їх хутко оточили. Середина шведів прогиналася, натомість фланги напирали щораз дужче, однак не спромоглися розірвати ряди атакувальників, бо ті захищалися відчайдушно і з усією тією незрівнянною елегантністю, яка робила польську кавалерію такою страшною в рукопашній. Працювали шаблі проти рапір, трупи падали густо, але перевага вже стала схилятися на шведський бік, як тут з-під темної стіни бору викотилася ще одна хоругва і помчала з лементом на ворогів.
Праве крило шведів під командуванням Свено моментально розвернулося до нового ворога, в якому досвідчені шведські жовніри впізнали гусарів.
Вів її чоловік, котрий сидів на баскому тарантовому7 коні, одягнений у бурку та рисячу шапку з чаплиним пером. Видно його було чудово, бо їхав збоку, за кільканадцять кроків від жовнірів.
– Чарнецький! Чарнецький! – залунало у шведських рядах.
Свено поглянув із розпачем на небо, потім стиснув колінами коня і рушив лавою.
Пан Чарнецький підвів гусарів на кільканадцять кроків, і коли добряче розігналися, сам завернув.
Раптом із бору вигулькнула третя хоругва, командувач зараз же поскакав до неї й повів. Коли ж з’явилася четверта, булавою вказав, куди має вдарити. Хтось сказав би, що це господар веде женців і розподіляє між ними роботу.
А вже коли з’явилася п’ята, то пан Чарнецький особисто став на її чолі і повів вояків в атаку.
Однак гусари вже відкинули назад праве крило і за мить розірвали його повністю, три наступні хоругви оточили за татарською модою шведів і, здійнявши галас, стали рубати переляканих залізом, колоти списами, розбивати, топтати, а відтак гнати ворога з верещанням і різаниною.
Канненберґ второпав, що потрапив у засідку і наче під ніж завів свій загін. Тут уже не йшлося йому про перемогу, хотів принаймні якнайбільше людей врятувати, тому наказав сурмити відступ. Стали відступати шведи усією гурбою до тієї ж дороги, якою з Великих Очей приїхали, вояки ж пана Чернецького їх переслідували так стрімко, що подих польських коней зігрівав шведам спини.
У таких умовах і перед жахом, який охопив рейтарів, відступ цей не міг уже відбуватися в бойовому порядку, кращі коні вирвалися вперед і незабаром чудовий загін Канненберґа перетворився на безладну купу втікачів, котрі майже не чинили опору.
Чим довше тривала погоня, тим ставала вона безладнішою, бо і поляки не дотримувалися ладу, а кожен відпускав коня, скільки пари в ніздрях, діставав, кого хотів, і вбивав, кого бажав.
Перемішалися, отже, одні з іншими. Декотрі польські жовніри обганяли останні шведські ряди і траплялося, що один із товаришів підіймався у стременах, щоб посилити удар в утікаючого перед собою рейтара, натомість сам гинув, уражений рапірою ззаду. Встелилася густим шведським трупом дорога до Великих Очей, але це ще не був кінець гонитви. І одні, і другі на всьому смаку влилися в ліс, там зморені шведські коні почали зупинятися і різанина стала ще кривавішою.
Декотрі рейтари зістрибували з коней і втікали в ліс, але заледве кільканадцятеро на таке відважилися, бо знали з досвіду шведи, що в лісах чигають селяни, тому вважали за краще загинути від шабель, ніж у жахливих муках, яких розлючений люд їм не жалів.
Декотрі благали про пощаду, переважно надаремно, бо кожен волів убити ворога та гнатися далі, ніж узявши його за бранця, стежити за ним і дальшої гонитви занехаяти. Тому рубали немилосердно, щоб ніхто зі звісткою про поразку не повернувся. Пан Володийовський мчав попереду з ляуданською хоругвою. Він був саме тим вершником, котрий першим явився шведам на звабу, він першим ударив, а тепер, сидячи на коні, як вихор мчав, віддався інстинктам, прагнучи кров’ю насититись і за поразку під Ґоломб’єм поквитатися. Щоразу як наздоганяв рейтара, то гасив його так спритно, як свічку. Часом проїхався на потилицях двох, трьох чи навіть чотирьох водночас, блискавично, бо за мить уже самі коні без вершників мчали перед ним. Даремно котрийсь шведисько брав власну рапіру за вістря й обертаючи ефесом до лицаря, повідомляючи, що здається, голосом та очима вимолював жалість. Пан Володийовський навіть не зупинявся біля нього, встромляв лезо шаблі туди, де шия грудей торкається, завдавав легкий удар, незначний, а той руки розкидав, блідими вустами одне чи два слова промовляв, після чого остаточно занурювався в сутінки смерті. Пан Володийовський же, не озираючись, мчав далі і нові жертви на землю, як снопи, скидав.
Зауважив страшного женця відважний Свено і, скликавши кільканадцятьох найкращих рейтарів, вирішив жертвою власного життя припинити хоча б на хвилину погоню, щоб інших урятувати. Розвернули вони коней і, виставивши перед себе рапіри, чекали на тих, хто їх наздоганяв. Пан Володийовський, помітивши це, навіть на мить не завагався, здибив коня і навалився на них у саму середину. І ще до того, як хтось устиг оком моргнути, вже два шоломи звалилися під ноги коней. Більше десяти лез цілилися тепер у груди пана Володийовськогo, аж тут йому на підмогу прийшли пани Скшетуські, Юзва Бутрим-Безногий, пан Заглобa і Рох Ковальський, про котрого старий шляхтич казав, що той, навіть ідучи в атаку, очі заплющує і дрімає, а прокидається лише, коли грудьми об груди ворога вдариться.
Пан Володийовський пірнув під кульбаку так стрімко, що рапіри порожнє повітря прошили. Цього він навчився від аккерманських татарів, і ще малим, водночас неймовірно пластичним будучи, до такої досконалості цей прийом довів, що зникав, коли хотів, з очей, чи то за шиєю, а чи під кінським животом. Так зник і цього разу, а поки зачудовані рейтари намагалися допетрати, куди той подівся, знову несподівано на кульбаці опинився, страшний, як дикий лісовий кіт, коли в гущу гончаків із високих гілок стрибне.
Тим часом і товариші йому допомогли, сіючи смерть і паніку. Один із рейтарів приклав панові Заглобi до самих грудей пістоля, але Рох Ковальський, котрий опинився по лівий від нього бік, не маючи змоги рубати шаблею, стиснув п’ястук і в голову з розмаху шведові зацідив, аж той звалився вмент під коня, так, наче у нього блискавка влучила. Пан Заглобa видав радісний вигук і рубонув у скроню самого Свено, котрий руки опустив і чолом вперся в шию коня. Побачивши це, кинулися навтьоки інші рейтари. Пан Володийовський, Юзвa Безногий і двійко Скшетуських кинулися за ними і вирізали всіх, перш ніж ті проскакати сто кроків зуміли.
Погоня тривала. Шведським коням усе більше дихання в грудях запирало. Із тисячі вишколених рейтарів, котрі з Канненберґом вийшли, залишилося якихось сто кількадесят вершників, решта лежали довгою смугою на лісовій дорозі. Але і та остання купа меншала щомиті, бо польські руки не припиняли над нею працювати.
Вороги все ж зуміли вискочити з лісу. Вежі Ярослава вималювалися виразно у блакиті. Надія наповнила серця втікачів, бо знали вони, що в Ярославі стоїть сам король і його основні сили, і що будь-якої миті може прийти їм на допомогу.
Та забули вони про те, що зараз же після їхнього відходу прибрали поміст на останньому прогоні моста, щоб посилити його балками для гармат.
А пан Чарнецький чи то знав про це від своїх шпигунів, чи навмисно хотів себе шведському королеві показати і на його очах дорізати залишки цих нещасних, тому не лише не припинив погоні, але сам із хоругвою Шемберка вперед вирвався, особисто рубав, своєю власною рукою різав, переслідував супротивників так, немовби цим своїм наскоком хотів на Ярослав ударити.