На вулиці вечоріло. Мені кортіло поїхати на Хрещатик, знайти Олену й привезти її додому. Але більше хотілося жити, і я просто сів у крісло біля телефону й почав чекати на її дзвінок.
Вона й справді подзвонила приблизно за півгодини. І навіть погодилася приїхати, тільки попросила зустріти її біля виходу з метро. Я пообіцяв, і лише потім, коли вже рурка лежала на апараті й до зустрічі залишалося півгодини, подумав, як легко я дав цю обіцянку. Мабуть, діяла ще інерція відчуття безпеки життя. Ще й була вона така сильна, що, навіть одягаючись, я не відчував страху перед виходом на вечірню вулицю, де мене за будь-яким деревом чи рогом міг чекати парубок у чорній шкірянці.
Але, вже йдучи до автобусної зупинки, я цей страх відчував шкірою. І вуха вловлювали найзвичайнісінькі вечірні шуми з якоюсь підкресленою підозрою до них. Якісь двісті метрів від парадного до автобусної зупинки позбавили мене енергії, й чоло зросило потом, ніби я не пройшов цю відстань, а насилу пробіг. В автобусі я відсапнув. До метро було десять хвилин їзди.
Повертаючи підруч з Оленою з автобусної зупинки додому, я почувався впевненіше. Іти вдвох було не так страшно.
Усю ніч ми кохалися з перервами на розмови в темряві. У цій темряві мені було дуже затишно, навіть коли ми обоє мовчки лежали, пригорнувшись одне до одного.
– А ти зі мною побрався б? – запитала раптом Олена з іронією в голосі.
– Ні, – відповів я. – Я б тебе краще удочерив.
– Тоді б тебе посадили, – засміялась Олена.
І її дзвінкий сміх, ледве приглушений темрявою, звучав солодко й заспокійливо.
Я довго думав уже проти ранку, коли вона дитинно скрутилася калачиком і мирно спала, – думав про причину повернення до мене самовпевненості в ті миті, коли Олена була поруч. Напевно, я сприймав її як своєрідного янгола-оборонця або суміш цього янгола з охоронцем. Її добре почуття боронило мене, створювало навколо мене якийсь захисний невидимий шар. Ніби вона була моєю біосферою. Видко, вона почувала те саме щодо мене.
– Янгол-оборонець… – прошепотів я і всміхнувся. Це сполучення мені сподобалося, воно поєднувало в собі добро і захист, добро й силу.
Я простягнув до неї руки, попри її сонні протести пригорнув до себе й обійняв. І заснув, почуваючись у повній безпеці.
16
Удень, залишившись на самоті, я знову й цілком поважно замислився про свою безпеку. Щоб думки працювали конкретніше, вийшов і купив у кіоску в гастрономі свіжу газету об’яв. Знайшов розділ «Послуги». Там, серед десятків сантехніків і укладачів паркету, я знайшов дві охоронні фірми. Рука потяглася до слухавки. Я набрав перший номер.
– Алло, фірма «Топсан», – проспівав приємний жіночий голос.
– Перепрошую, – плутано почав я. – Мені може знадобитися охоронець… Що для цього треба?
– Ви можете під’їхати до нас, і ми з вами укладемо договір.
– А скільки це буде коштувати?
– У нас різні розцінки: залежно від конкретних охоронних послуг. Починаючи від п’ятдесяти доларів.
– На місяць?
– На день, – поправила мене жінка.
Я подякував їй і поклав рурку на місце. Не було рації платити п’ятдесят доларів на день за власну охорону – вистачило б днів на сім, а потім?
Я зітхнув. Сів у кріслі зручніше і просто взявся переглядати газетні об’яви. Об’яви виявилися гарним заспокійливим засобом: коли я їх читав, виникало відчуття зовсім нормального життя – хтось будував будинки й дачі, інший розводив нутрій, третій розводив рідкісні троянди і пропонував їхнє насіння поштою всім бажаючим. І навіть у розділі «Самотні серця» усі були гарні, непитущі й некурящі та шукали собі таких же. Світ вимальовувався настільки ідеальним, що праглося бути його вічним жителем.
Познайомившись з бажаннями людей купити те, чого в них немає, або продати те, що є, я раптом надибав об’яву зовсім іншого характеру, що виламувалася із загального бюрґерського контексту.
«За велику винагороду готовий виконувати доручення, пов’язані з ризиком для життя». Замість телефону була подана тільки адреса: Ірпінь, вулиця Радянська, 87.
Уже наступного ранку в стоячому брудному вагоні електрички я приїхав до Ірпеня. Швидко знайшов Радянську вулицю і пішов по ній, позираючи на номери будинків.
Хвилин за десять я зупинився перед хвірткою, на якій висів потрібний мені номер. Будинок виявися глибоко у дворі, за старим недоглянутим садком. Будинок теж був старий і недоглянутий. Обійшовши його, знайшов вхідні бляховані двері. Постукав.
За хвилину в будинку зчинивсь якийсь шум. Щось скляне впало й покотилося по дерев’яній підлозі. За дверима залунали кроки.
– Хто? – запитав хрипкий чоловічий голос.
– За об’явою.
Двері відкрилися, й з прорізу визирнуло набрякле неголене обличчя дядька років сорока з гаком. Він вдихнув свіжого вуличного повітря і якось підбадьорився.
– Заходь! – сказав. А сам повернувся й пішов у будинок.
Я зачинив за собою двері на засувку і пішов слідом за ним.
У кімнаті стояв затхлий запах. Усі поверхні були вкриті мереживами. На стінці висів парний фотопортрет старих.
– Ну? – запитав мене хазяїн, що вже вмостився за вкритий такою ж мережаною білою скатертиною стіл.
Я підійшов, простягнув йому руку. Сказав: «Толя».
– Іван, – відказав він. – Ну?
Його нукання починало мене дратувати. Але я вирішив стримуватися й відразу перейти до справи.
– Мене хочуть убити, – сказав я.
Він гмукнув.
Мені здалося, що в дурнішій ситуації, за винятком, мабуть, тільки теперішньої, я ще не бував. Я підвівся з-за столу, щоб розвернутися й піти.
– Ти чого? – здивовано прохрипів Іван. – Я ж тебе слухаю…
– Давай-но краще я тебе послухаю, – запропонував я; добре, що настрій погіршився, і в такому настрої легко бути брутальним.
– А що тобі розповісти?
– Розкажи про себе, що ти можеш робити.
– Я усе можу… Я в армії прапором був, в Афгані… Я вже вантажі супроводжував, машини з Німеччини переганяв, у порахунках бував…
Цікаво, що його хрипкий голос дуже пасував його зовнішності і навіть одягу, якого, щоправда, на ньому майже не було – лише тільняшка й динамівські спортивні штани з двома білими лампасинами.
– А ти втямив, що я сказав?
– Так, – вираз Іванового обличчя був уже поважним і діловим. – Утямив. Можу взятися.
– За скільки?
Іван пожував губи, зміряв поглядом мене, мій одяг – видно, рахував, скільки з мене можна заправити.
– Ну, якщо без підстрахування… п’ятсот зелених.
– Багато, – сказав я.
– Ну, чотириста… – прохрипів він, дивлячись мені просто в очі.
– Можу триста п’ятдесят, – запропонував я голосом украй втомленої людини.
Торгуватися я навчився на приватниках, що підвозили мене від метро до будинку.
– Гаразд, – погодився Іван. – Розповідай.
Я не втомлював його всією передісторією. Навпаки, сказав йому, що то давні порахунки, які вирішив зі мною звести один колишній партнер по справах. Описав його зі слів барменші.
– То що, він у кав’ярні на тебе чекав, виходить? – задумливо закивав Іван. – Авжеж. Добре. Аванс буде?
Я заперечно крутнув головою.
Це його не вельми засмутило.
Він сидів, погладжував рукою свою неголену праву щоку і думав.
Хвилин за п’ять його худе обличчя ще дужче витяглося, він задумливо зсунув брови, подивився на стелю. Поліз рукою під тільник, почухав ліву ключицю.
– Усе ясно, – прохрипів він.
– Що? – запитав його я.
– На живця треба.
– На якого?
– Ну, ти йому потрібний? Виходить, на тебе його й брати треба…
Логіка в його словах була, але зміст мені не подобався.
– Розумієш, якщо він десь сидить і причаївся, то на мене він не вийде; я для нього – аніщо. А на тебе він вийде. Ти йому потрібний.
– А якщо він устигне?
– Це моя турбота, – урвав мене Іван. – План готовий. Завтра покажеш цю кав’ярню, й на місці усе вирішимо.
Ми домовилися зустрітися на Подолі об одинадцятій ранку й на цьому розсталися.
17
Іван, попри свою зовнішність і місце проживання, виявився пунктуальним. Рівно об одинадцятій він підійшов до мене. Сам я міг його й не впізнати: одягнений вів був у джинси й зелену пухову куртку, що робила його грубшим. Навіть його обличчя виглядало свіжим, може, через поголеність.