Але час минав, і мені захотілося встигнути випити каву. Шляхетна думка; тому, хто не палить, нема рації викурювати останню сигарету, але для завсідника кавярень остання подвійна половинка кави це святе!
Мене обігнав трамвай, розливаючи похмурою Брацькою вулицею рідкий жовтий колір, що відразу всмоктувався в асфальт. Він повернув до Дніпра, і знову запала темінь. Лише самотні запалені вікна будинків виставляли недолуге світло на вулицю.
Залишалося ще один квартал і півгодини часу.
Я уповільнив крок. На каву мені знадобиться щонайбільше десять хвилин.
Але квартали на Подолі майже іграшкові: як не уповільнюй крок, а за кілька кроків квартал закінчується.
Я ввійшов до кавярні. Там тихо співав Шуфутинський. Тихо, бо звук був максимально прикручений. Моє місце було вільне. У маленькій першій залі сидів гурт дядьків і кружляв горілку. Одна паронька пригорнулася одне до одного у кутку за столиком. А з другої зали долинав якийсь шум. Я узяв свою половинку й сів на давно обране місце. Зняв з руки годинник і поклав поперед себе. Пив каву, гарну міцну каву.
Ніби «кавниця» знала, що це моя остання чашка, і постаралася зварити каву найкраще.
Залишалося пятнадцять хвилин життя.
Я відчув, що в мене тремтять руки.
До кавярні завітали два дівчиська, замовили по пятдесят грамів лікеру.
Тільки швидко, попередила їх «кавниця». Я сьогодні раніше зачиняю в сина день народження.
Я знов поглянув на годинник: за дванадцять шоста.
Допив каву і взяв ще одну половинку.
Чого це в тебе руки тремтять? запитала «кавниця». Перебрав учора?
Я кивнув, не бажаючи брати участь у її співчутті.
Тобі не кава потрібна, а щось міцніше, порадила вона. Візьми «Кеглевича»!
Грошей нема.
Тобі в кредит дам, сказала вона і налила мені сто грамів.
Дякую, я взяв каву і сто грамів та повернувся до столика.
Було за пять шоста, коли «кавниця» занервувала й почала усіх квапити та вигетькувати. Дядьки допили горілку і без сперечань гуртом посунули на вулицю. З другої зали теж вийшли різні люди напідпитку.
Я дивився примерзлим поглядом на відкриті двері, крізь які усі виходили, але ніхто не заходив.
Ну ж бо, не затримуй! «Кавниця» стояла поруч, наді мною.
Я озирнувся: крім мене й неї, в кавярні більше нікого не було.
Я до тебе по-людськи, і ти теж, будь ласка, будь людиною, приязно зверталася вона. У мене Васі сьогодні вісімнадцять. Треба встигнути салати поробити
Я кивнув, гольгнув «Кеглевича», запив останнім ковтком кави й подався до виходу.
Уже «випливши» обличчям на вулицю, я зіштовхнувся з парубком у короткій шкуратянці. Він хотів увійти.
Годі! крикнула йому «кавниця». Зачинено.
Пропустивши його на поріг кавярні, я відійшов убік і з вулиці слухав їхню розмову.
Ну, хоча б сто грамів! просив він.
Годинник я стискав у долоні. Було темно, і я навряд чи побачив би розташування стрілок, але чомусь була в мене певність, що саме в ці секунди настає шоста вечора. І дійсно, звідкілясь ізгори долинули удари настінного дзиґаря.
Я поволі подибав назад, на Контрактову. Я йшов і чув кроки людини поза мною. Може, це саме він? Може, саме з ним я зіштовхнувся віч-на-віч на виході з кавярні?
Мій стан можна було порівняти тільки з пронизливою німотою. Не було ні смутку, ні полегші. Тільки страх при кожному відлунні ходи людини поза мною посилювався. Я хотів, але боявся озирнутись.
Допіру на освітленому повороті трамвайної колії я озирнувся, але позаду анікого.
Страх пропав, але пропали разом із ним і всі почуття. Знову запанувала, розлилася по всьому моєму тілі німота.
Я присів на вільну лавку під памятником Сковороді. Сидів і ні про що не думав. Просто дихав.
Може, до шостої години душа покинула мене, залишивши без почуттів і думок. Їй, мабуть, не подобався мій план. Душа живе в людині й не любить утрачати своє місце проживання.
Кумедна думка зявилась у змерзлому мозку: якщо душа прописана в моєму тілі, а тіло прописане за певною адресою, то у душі подвійна прописка, що заборонено всіма нашими досі радянськими законодавствами.
Я навіть посміхнувся.
І подумав про самотність Сковороди.
Дехто народжується, щоб і по смерті залишатися самотнім.
Годинник показував двадцять хвилин на сьому.
Минуло перші двадцять хвилин мого незапланованого життя.
Посидівши ще з півгодини, я піднявся пішки на Хрещатик, знайшов повію-початківку напідпитку і, пообіцявши їй заплатити вранці, повіз до себе.