З дверей і вікон кав’ярні виливалося на вулицю тьмяне осіннє світло. Разом із світлом долинав із закритих дверей сміх і гомін відвідувачів.
Черги не було, хоча в першій залі всі столики були зайняті. Я зазирнув до другої – там було де примоститися.
Підійшов до стійки, замовив подвійну каву – повну чашку. І нагадав про сто грамів «Кеглевича», відпущених мені в кредит.
– Тебе тут один хлопець розшукував. Начебто твій однокласник… – між іншим сказала «кавниця».
Я кивнув. Потім подумав про те, що «кавниця» не знає мого імені.
– А відкіля ви знаєте, що мене? – запитав я після хвилинної паузи.
– А в нього твоє фото було. Він тепер не в Києві живе, проїздом тут; тож хотів знайти…
Сівши в другій залі з чашкою кави, я збагнув – хто мене шукав. Знайоме почуття німоти нагадало про себе. Затремтіли руки. Я вже забув про все, хоча пройшло лише кілька днів. Відсунувши чашку, я залишив на столі шарф і повернувся до стійки.
– Сто грамів «Кеглевича», – замовив я.
– Сподобалося? – посміхнулася «кавниця». – Тобі цитринового чи динячого? Бери краще динячий – смачніше.
– Гаразд, динячий, – я кивнув. – А який він був з себе, цей однокласник?
– Звичайний, – вона стенула плечима. – Невисокий, у темній шкуратянці. Ти не турбуйся, він тебе знайде. Йому хтось чи адресу твою дав, чи сказав, де тебе шукати…
– А він що, фотографію усім показував?
– А скільки тут «усіх» буває? – знову стенула плечима барменша. – Три душі було, він їм і показав. Він і сьогодні заходив, але так просто, кави попити. Сьогодні про тебе не запитував.
Я повернувся до свого столика. Випив динячого «Кеглевича». Сто грамів здалося обмаль, і взяв ще двісті.
Досидівши до закриття, я біля години тинявся Подолом, потім зайшов до Дмитрового кіоску.
– Ну, як ведеться? – запитав він.
– Нормально, – видихнув я.
– Ти ніби штуку впорав, ге? – сказав він, посміхаючись на кутні.
– Так, – я кивнув.
– Клас! На дармовицю! Тож тепер заживеш!
– Угу, – мугикнув я.
– Стривай, ти вже хильнув?
– Небагато.
– А зі мною смикнеш?
Я знову кивнув.
Він дістав горілку. Зачинив двері й запнув вітрини. Налив.
– Тепер ти можеш борг віддати. Я б почекав, але якщо у тебе є бабки, то краще віддай зараз…
Я спробував зосередитися, але в голові висів п’яний туман.
Мабуть, і в очах моїх було нерозуміння. Дмитро гмукнув, випив горілки.
– Ти, видно, чимало втнув сьогодні! Я про бакси, що Кості віддав за твого клієнта, який дружину у тебе умкнув. А взагалі, якщо по-чесному й по-діловому, – ти мені ще десять відсотків із штуки винен. Це ж я тобі улаштував…
Поступово я зрозумів, про що йшлося. Я теж випив горілки і рішуче кивнув.
– Усе віддам, – сказав я. – Завтра. Бабки вдома.
– Мені що, – миролюбно стенув плечима Дмитро. – Можеш завтра, можеш післязавтра. Як тобі зручно буде.
Було ще не пізно, коли мені стало погано, і Дмитро знайшов якогось приватника, котрий згодився відвезти мене додому і навіть допомогти ввійти у власну квартиру. Язик мій уже не провертався, але в очах час від часу з’являлася різкість, і в один із таких моментів я побачив зелену десятку, простягнуту Дмитром водієві.
15
Біля полудня мене збудив телефонний дзвоник.
– Це Костя, – сказав мені молодий голос. – Усе буде гаразд. Я його знайшов.
Я кивнув. Насилу починав розуміти зміст слів крізь туман учорашнього пияцтва, що густо висів у голові.
Уже звучали в рурці короткі гудки, коли я збагнув, що Костя знайшов мене, адже гра, як виявилося, не скінчилася, і навіть коли я не думав про неї, вона тривала.
Після двох чашок кави й холодної ванни я відчув себе краще. Власне, я вже міг спокійно думати про те, що діється. Думав я на кухні. Кілька разів визирав у вікно і розглядав із висоти помешкання фігурки перехожих, вишукуючи серед них молодика в чорній шкуратянці. Але люди внизу йшли в своїх справах, і ніхто не викликав у мене підозри.
Навряд чи, я думав, він з’явиться при денному світлі. І, далебі, не вбиватиме мене на очах юрби. Швидше за все, це буде вечір або ніч; тож удень можна почуватися в безпеці.
Мені вже не хотілося вмирати. Життя тривало, в ньому з’явився маленький і нікому, крім мене, не видимий зміст. З’явилася свобода вибору дій, і те, що я вибрав два тижні тому, мене вже не влаштовувало. Я хотів жити далі.
Заспокоївшись і трохи отямившись, я витяг з-під ванни бакси. Відрахував п’ятсот п’ятдесят для Дмитра – мій борг плюс десять відсотків. Тепер я набагато збіднів, але й на ці гроші можна було якийсь час жити, не замислюючись про майбутнє.
На вулиці знову було сонячно й прохолодно. Дорогою на автобусну зупинку я помітив, що на деревах не залишилося зеленого листя.
У Дмитровому кіоску біля прилавка стояла бабуся в довгому сірому пальті з облізлим коміром. Він їй показував китайський водяний пістолет.
Побачивши мене, Дмитро кивнув.
– В онучка день народження… – бурмотала бабуся. – А що на пенсію купиш…
– Ну, бери за двісті п’ятдесят тисяч, – сказав нетерпляче Дмитро. – П’ятдесят тисяч я тобі вже скинув!
– Спасибі, спасибі, синку.
Бабуся дістала з кишені пальта носовичок, розгорнула його і, виклавши на скло прилавка пачку десятитисячних, стала повільно їх перекладати й рахувати.
Дмитро закотив очі до стелі, потім глянув на мене.
– Двісті тридцять… – сказала бабуся і відразу похопилася. – У мене ще по тисячі є, тут, десь в іншій кишені…
– Не треба! – майже крикнув Дмитро. – Бери за двісті тридцять!
І він вручив їй водяний пістолет, як колись вручали радянський паспорт тим, хто досяг повноліття.
– Спасибі, спасибі, синку, – бурмотіла бабуся, задкуючи з кіоску.
– Ну, дістала! – зітхнув Дмитро. – Що в тебе?
Я витяг пачку доларів і простягнув йому майже так, як він простягав бабусі водяний пістолет.
– Тут п’ятсот п’ятдесят. З відсотками… – сказав я.
Дмитро знову зітхнув. Йому, видно, не сподобався мій тон.
– Слухай-но, – сказав він. – Ти ще не при тямі, чи що, після вчорашнього? Похмелитися тобі треба. Та й винен ти мені менше.
– Як менше?
Дмитро похитав головою і нормально, по-людськи посміхнувся – мені через цю посмішку відразу стало незручно, хоча я й не розумів, де я схибив.
– Дивись! – сказав Дмитро. – Чотириста п’ятдесят – це борг.
Я кивнув.
– Після цього в тебе залишається п’ятсот п’ятдесят. От із цих грошей десять відсотків, розумієш?
Я стенув плечима.
Дмитро гмукнув.
– Я завжди був проти подвійного оподаткування, – сказав він.
Потім витяг з-під прилавка почату пляшку угорської «Палинки» і дві кришталеві чарки. Розлив.
– Ти що, ображаєшся на мене? – запитав він, дивлячись мені просто в очі.
– Ні. Зі мною щось коїться останнім часом. Вибач.
– Ну, будьмо, – він підняв чарку. – Щоб усе в тебе було гаразд.
Ми випили, і я відчув, як усередині в мене щось почало упорядковуватися, приходити до ладу. Я ніколи ще так виразно не відчував внутрішні зміни, як у цей день.
– Хочеш пораду? – запитав Дмитро. – У тебе тепер є бакси. Треба їх розкручувати. Ти ж не збираєшся завтра вмирати, а щоб жити – завжди потрібні бабки. Розумієш? Є кілька варіантів. Найледачіший з них – віддавати бакси під місячні відсотки. Тільки не в усякі там трасти й фонди – ці дременуть із твоїми баксами через місяць. Є люди, я тебе познайомлю, нормальні люди. Вони беруть у тебе бакси під десять відсотків на місяць, а самі віддають лохам під заставу нерухомості під п’ятнадцять відсотків. Розумієш? Якщо лох платить відсотки, то тобі – десять, а їм – п’ять. Якщо лох не платить, то його хату чи гараж забирають і продають. І тоді тобі однаково десять, а їм двісті. Але – це їхня робота, а ти ні біса не робиш. Сидиш тільки й книжки читаєш. Га?
Я кивнув і пообіцяв подумати.
– Коли ти вже почнеш жити по-людськи? – цілком миролюбно зауважив Дмитро і налив по другій чарці.
Ще до вечора я повернувся додому. Витяг із кишені баксову «решту», отриману від Дмитра, і залишив на кухонному столі. Потім уже роздягся.
Мені тепер треба було боятися темряви. Це я вже розумів. У ситуації, котру я сам же й створив, був якийсь прикрий гумор. Через випадковість я продовжую жити, але за мною триває мною самим організоване полювання. І я не знаю, як його скасувати. Та й чи можна скасувати? Чи можна розповісти Дмитрові про все? Тоді, може, він сам доплатить Кості чи комусь, щоб довели справу до кінця, бо виходить, що я його дурив з коханцем дружини, дурив Костю, грав із ними, як із шаховими фігурами. Ні, треба знаходити інший вихід чи просто затягувати гру та в такий спосіб продовжувати день у день своє життя. Але й це мені не подобалося. Хоча тепер я дорожив кожним днем свого життя.