– Ну, і найголовніше, – Сергій потер долоні, немов у мене було зимно. – Гонорар – тисяча баксів. Вирішуй зараз – справа для мене пильна.
Я ковтнув слину. Моє замовне убивство коштувало удвічі менше.
– Навіть якщо не доведеться виступати – гроші твої, – додав Сергій.
Я кивнув.
– Якщо згоден, тоді збирайся.
– Куди? – здивувався я.
– Поїдемо – я покажу, де ти з нею «спав». Розповім, коли це було. Потім привезу тебе назад.
Ми поїхали на його «опелі» на Печерськ. Він мені показав своє помешкання – там було де розгулятися.
– Це спальня, – він розчахнув двостулкові двері з вітражним склом. – Осьде ти м’яв мою дружину. Коїлося це в серпні – я їздив у Штати. Запам’ятовуй. Оно на стіні її портрет… Так, її звуть Аліна. Не забудь!
Над ліжком у гарній рамці висіла кольорова фотографія симпатичної, але дуже нафарбованої білявки.
– Оце й по всьому, мабуть, – сказав він і зітхнув. – Суд наступного понеділка, о десятій ранку. По тебе приїде мій приятель. Сиди вдома й чекай.
Потім він відвіз мене додому, і я довго сидів на кухні. За вікном було темно, можна було б уже і спати лягти, але почував я себе занадто бадьоро й збуджено. Тому вечір тривав довго, може – до другої чи третьої ночі.
13
Дні після моєї смерті, що не відбулася, тяглися неймовірно довго. Важко було повірити, що лишень два дні тому мене мали вбити: кожний день був безрозмірний і не піддавався опису. Вечір у Дмитровому кіоску і зустріч з його шефом скидалися на заповнені чимось секунди в широкому й марному плині часу. Ще й раніше я полюбляв відраховувати час, орієнтуючись на якусь очікувану подію. Чийсь приїзд, побачення, просто лист, про який я знав. Звичайно, я дуже любив і несподівані листи, але вони відносилися до розряду випадків, які гарні тим, що незаплановані. Зараз мені треба було чекати на понеділок, аби вперше у житті бути свідком. Точніше, лжесвідком; цікаво виконувати вперше у житті не саму роль, а її протилежність. У цьому було щось майже природне для мене, немов так мені й роковано – виконувати протилежні нормальним ролі. Коли ж вирішив зіграти повноцінну роль – роль жертви замовного вбивства – випадок, чи Хтось інший, розпорядився інакше, не давши мені виконати задум. Що це було? Чому? Може, є якась цензура Долі, що дає чи не дає нам дозвіл на вчинок?
У понеділок я прокинувся з полегшенням – нарешті настав день, коли щось мало статися. Я сів на кухні – не було ще й восьмої ранку. Запарив чай і сидів, чекав на машину, що її Сергій обіцяв по мене надіслати.
Голосно цокав дзиґар на стіні.
За вікном мжичило.
Тривав мій найнелюбіший місяць – жовтень. Революція тут ні до чого. Я не любив вогкість.
Біля дев’ятої внизу просигналила машина. Я визирнув у вікно і побачив біля свого парадного «дев’ятку». Зрозумів, що це за мною. Швидко одягся й вийшов.
Мовчазний водій років п’ятдесятьох привіз мене до суду. Там уже підійшов Сергій. Сказав: «Стій тут і чекай. Коли усі зайдуть, стоятимеш за дверима, поки не покличуть».
Я кивнув.
Двері суду відкрилися хвилин за тридцять, і звідти висипала під мжичку юрба з неусміхненими обличчями. Одна жінка була підкреслено в чорному. Після цього хтось з’явився у відкритих дверях, зробив жест, і Сергій, а слідом за ним і інші, зайшли. Я зайшов останнім. Зупинився перед дверима до зали засідань.
– Проходьте! – сказала мені дівчина, вбрана під літню секретарку в усе довге й картате сірого кольору.
– Я свідок, – пояснив я. – Мені сказали чекати тут. Вона раптом посміхнулася.
– То якби кримінальна справа, а тут можете заходити – просто сядьте ближче.
Я зайшов і сів на другу лаву біля дверей.
Засідання минуло швидко і для мене безболісно. Щоправда, я встиг збагнути, що дружина Сергія розлучатися не хотіла. Але Сергій на самому початку заявив, що людина, з якою вона його зраджувала, знаходиться в залі і в разі потреби засвідчить. Я довго потім спостерігав, як його дружина нервово бігає очима по рядах присутніх.
Після засідання Сергій підійшов до мене і передав конверт. Вигляд у нього був утомлений, але вдоволений.
– Легко заробив, – сказав він і посміхнувся. Потім, не попрощавшись, відійшов.
Я повернувся додому і перелічив гроші – такої суми в мене досі не було. Тисяча доларів у купюрах по п’ятдесят і по двадцять. Я кілька разів перелічував, розкладав їх по сотнях на столі в кухні, потім знову складав в одну пачку. Тремтіли руки, але, напевно, тремтіли вони з радості. Тепер я був із грошима і міг віддати борги. Щоправда, борги мої були дріб’язкові: за «Кеглевича» у кав’ярні на Брацькій, потім треба чимось потішити Олену-Віку з Хрещатика. І ніби все.
Я витяг з пачки двадцятку, а решту грошей загорнув у кульок, потім у газету і сховав під ванною – адже в моєї дружини, що пішла, є ключі, й залишати такий «сюрприз» для неї я не хотів.
Увечері я вже їхав на Хрещатик. Насамперед просто в метро розміняв долари, потім подався шукати Олену-Віку. Минулого разу я знайшов її на лавці біля кінотеатру «Орбіта». Я двічі пройшов до «Орбіти» й назад, але так і не побачив її. Пачка купонів гріла в кишені долоню правої руки, і я теж зайшов погрітися до кав’ярні-ґриль по той бік від метро. З’їв півкурки, щедро политої кетчупом. Випив сто грамів горілки. Відчув себе достатньо уповільненим і спокійним. І знову пішов гуляти по Хрещатику в пошуках дівчини, з якою було легко в усьому.
Знайшов я її лише біля одинадцятої. Вона виглядала трохи втомленою, але, помітивши мене, зраділа. Ми взяли дві пляшки «Амаретто», кілька шоколадок, шмат салямі й поїхали до мене.
Пили, їли, балакали відверто й легко, кожнен про своє. Я розповів про дружину, що пішла, і про кавове минуле. Вона – про свою любов до волі й про ненависть до батьків і брата. Нам було гарно й уночі, і вранці. Довго не хотілося вставати. Потім я все-таки підвівся й приніс їй каву та шоколад. Ми обоє нікуди не поспішали, але в якусь мить виникла павза-втома, і вона, як молода, але все-таки жінка, відчула її й почала збиратися.
– Якщо хочеш, я тобі дзвонитиму, – сказала вона, погладивши рурку, що мирно лежала на старому чорному апараті.
Я радо погодився й написав їй на папірці свій номер.
– Я б на твоєму місці поміняла замок у дверях, – сказала вона, уже виходячи з помешкання.
Знову бралося на ранній осінній вечір. Але тепер у житті з’явився приємний момент чекання – чекання на її дзвінки.
14
Телефон задзвонив уранці. Але телефонувала не Олена. Це був Дмитро з настійною пропозицією завітати до нього ввечері. Знехотя я пообіцяв.
За вікном світило кволе сонце. Було сухо й, мабуть, прохолодно.
Порахувавши купони, що залишилися від двадцятки, я поліз під ванну й витяг наступну двадцятку.
Життя тривало. На сніданок у мене був чай із шоколадкою. Правда, хотілося м’яса. Я знайшов стару господарчу сумку, витрусив її в коридорі на підлогу – востаннє носив у ній картоплю з базару понад місяць тому – потім підмів пісок віником у куток біля дверей.
У найближчому гастрономі я легко витратив решту купонів. Цієї решти вистачило на кіло яловичини, буханець свіжого хліба й пачку кефіру. Уже вдома, додавши до яловичої кісточки знайдені на кухні двійко картоплин і три цибулини, я зварив свій найлегший суп. Зварив і пішов до кімнати. Переглядав старі часописи, чекаючи на появу апетиту. Він з’явився біля третьої, й тоді я із задоволенням з’їв дві тарілки супу, заїдаючи товстим свіжим окрайцем. Знову практично з нічого, з нескладного супу зі шматком хрусткого хліба виникло відчуття щастя.
І настав ранній жовтневий вечір. Прийшов не так, як приходив раніше. Без палаючих вуличних ліхтарів. Тривала чергова кампанія заощадження електрики.
Я їхав на Поділ, до кав’ярні на Брацькій. Просто на Контрактовій площі поміняв долари і знову з теплою пачкою купонів у кишені куртки прямував уздовж трамвайної колії.