«Потелефонувати Ніні», написав я на аркушику і надпив ще кави.
Аркушик дратував мене своєю білістю, своєю незаповненістю. Усі мої бажання, уся раптова ощадливість до решти часу в моєму житті втратила зміст. Які зустрічі? Які дзвінки? Я нікому не був потрібний і мені теж ніхто не потрібний. Це стало раптом настільки очевидним, що мурашки пробігли по спині. Ця очевидність моєї нікчемності й непотрібності в цьому світі привела мене й до більш позитивних думок: про те, що моє рішення про власне убивство було єдино вірним. Я взяв ще каву і вже холоднокровніше дивився на ситуацію. І викреслив з аркушика цей непотрібний Ніні дзвоник. Тепер я був цілком вільний і міг присвятити час, що залишився, тільки собі й нікому більше.
Хлопець, що сидів у протилежному кутку, підвівся й вийшов, і я залишився в кавярні сам. Барменша пішла в підсобку. Через темний інтерєр у кавярні панувала стума. А на вулиці сяяло сонце, що не приносило користі в цю пору року.
Хоча, звичайно, мільйони громадян раділи йому. Громадяни звикли радіти марним речам. Я теж.
Увечері в четвер я сяду ближче до виходу. Так буде зручніше.
8. Середа
У середу вранці за вікном кімнати хлюпав туман. Я підвівся й відразу ж підійшов до вікна. Потім озирнувся, збагнув, що дружина знову не ночувала вдома. Це пояснило моє бадьоре самопочуття. Треба якось заповнити цей останній повний день мого життя. Тинятись у тумані не хотілось, хоча туман, мабуть, лише ранковий клопіт. На кухні я поставив чайник на плитку й сів до столу.
«Ось і життя добігає кінця», подумав я і відчув у внутрішній інтонації якусь підробну старість. Ніби з кожним днем, що наближав мене до обраного четверга, я дедалі більше ставав невиліковно хворим.
Пити чай з туманом за вікном у цьому було щось від дорогої скандинавської лікарні для невиліковно хворих чи це якось Берґман зринув у асоціаціях.
Сніг цього року випаде без мене.
А раптом саме прийдешня зима буде безсніжна, а я цього не побачу? Втім, невелика втрата. Це лише заощадить місту кошти, що звичайно, витрачаються на збирання снігу.
Дрібязкові думки клубочились у голові. Нічого високого, нічого справді філософського. Ніби й сам я завжди був дрібною, неглибокою людиною. І тепер, дійсно, єдине, що могло мене вивищити якщо не у власних очах, то в чужих, це насильницька смерть. Якась бридня Либонь, гарний сон і мирне пробудження з подальшим спогляданням первісно незайманого туману розбуркують дурість або принаймні викликають уперті думки.
Непогано би в останній день понаписувати листи давно забутим знайомим. Щось про плани на майбутнє. Це відверне від думок про четвер і додасть трагізму пятниці.
Не допивши чай, я сходив до кімнати по ручку й папір.
«Люба Тетяно, писав я в Москву до розлученої молодиці, що відпочивала колись у нашій компанії в Криму, після чого ми зо два рази обмінялися теплими листами. Вибач, що довго не писав. Життя в останні два роки помалу розвалювалось і ось, нарешті, розвалилось остаточно. Тепер у мене ні роботи, ні родини. Я вийшов на стартовий «нуль» і переді мною знову всі шляхи відкриті. Молодим усюди в нас дорога. Про майбутнє почну думати днів за два, а поки сумую за минулим. Але сумую нещиро, а радше через глибинні православні традиції в генах. Навіть не сумую, а журюсь. Це слово більше підходить. Думаю, що як туга, журба і сльози минуть, тобто за девять ще й сорок днів (чи годин), почну лаштуватися до Москви. Радо побачився б, згадав про минуле, про друзів-товаришів. Буде час і бажання пиши. Адреса на конверті. Цілую».
Лист злагодився напрочуд легко, на одному подиху. Гадав ще з десяток набазграти, доки туман і так легко пишеться, але вчасно схаменувся.
Телефон задзвонив. Довелося повернутися до кімнати. Телефонувала дружина. Сухим голосом попередила, що заїде на машині з колегою, щоб забрати свої речі.
А машина в колеги червоного кольору? запитав її я. Вона повісила рурку.
Не бажаючи у свій останній день зустрічатися з дружиною і її «колегою», я мерщій одягнувся й вийшов на вулицю.
Туман ще й досі заміняв повітря. Дорогою поволі минали обережні машини, намацуючи шлях жовтими фарами. Люди йшли мимохідь якось дивно, виринаючи наче з нічого і відразу ж розчиняючись у тумані-молоці. Середа починалась містично, ніби з цього туману ось-ось мав постати інший, новий світ, у якому всім буде добре, і куди зможуть піти всі ті, хто не прижився і не влаштувався в старому світі.