Я навіть посміхнувся.
І подумав про самотність Сковороди.
Дехто народжується, щоб і по смерті залишатися самотнім.
Годинник показував двадцять хвилин на сьому.
Минуло перші двадцять хвилин мого незапланованого життя.
Посидівши ще з півгодини, я піднявся пішки на Хрещатик, знайшов повію-початківку напідпитку і, пообіцявши їй заплатити вранці, повіз до себе.
10. П’ятниця
Уночі мені то снилися кошмари, то раптом вигулькували якісь ідилічні малюнки, й залежно від цього я то обіймав уві сні дівчину, ім’я якої, один раз почувши, відразу забув, то відсувався від неї на край. Уранці прокинувся з головним болем. Підвівся, а гостя далі міцно спала. Сів на кухні й пив розчинну каву. Кілька разів зазирав до кімнати й дивувався такому міцному сну. Нарешті вже зазирнув, щоб уважніше роздивитися гостю, бо познайомилися ми в півмороці, а якщо ще врахувати, в якому я був стані попереднього вечора, можна було подивуватися сміливості цієї дівчини. Мені самому раптом стало страшно за неї: а якби за п’ять хвилин до нашого знайомства її відвіз до себе якийсь маніяк-садист?
Думки логічно підійшли до того, що я зробив гарний учинок і, ймовірно, врятував її від побиття чи чогось страшнішого. Але тут я пригадав, що вранці обіцяв із нею розплатитися, і при тім навіть не прислухався, яку суму я повинен буду їй віддати…
Стало якось моторошно. І я навіть зрадів її міцному сну. Однак треба було щось робити. Може, варто десь позичити гроші, щоб віддати їй. І знову – думка про те, що треба роздобути грошей, аби заплатити повії; ця думка занурила мене в бруд, і я поморщився. Було, звичайно, від чого поморщитися.
– Агов! – донісся з кімнати неголосний солодкий голос. – Агов, ти де?
Я з’явився в дверях і спитав:
– Кави?
Вона потягнулася. На обличчі, всипаному ластовинням, заграла усмішка. І зовсім дитинно вона кивнула. Підвелася, рукою підсунула подушку під спину і так улаштувалася на ліжку – напівлежачи-напівсидьма.
– Тільки в мене розчинна, – устиг я сказати, зникаючи на кухні.
Окріп швидко підігрівся, і я вчинив для неї каву.
Вона була гарна, надто гарна для повії. І надто молода. Світло-каштанове волосся, трохи понівечене «хімією», дрібними хвилями падало на плечі, татарський розріз очей, маленький гострий носик. Тонкі, але яскраві губи – я їх цілував, напевно, уночі? Не пам’ятав, і було шкода, що не пам’ятав я дотику до цих губів.
– Ти йдеш?
– Іду, – відповів я.
Присів на край ліжка. Простягнув їй чашку.
– А в тебе є шоколад? – запитала вона.
Я з жалем похитав головою.
– Ну, нічого, – вона усміхнулася.
«Як же її звуть?» – муляло питання.
– Ти вибач, – мовила вона. – Ти гарний, але я не запам’ятала, як тебе звуть…
– Толя, – сказав я і відразу скористався нагодою, щоб перепросити за такий же гріх пам’яті.
– Олена… Це по-справжньому, тобто за паспортом… А там я – Віка…
– Нумо, краще будеш Оленою…
– Гаразд, для тебе буду Оленою…
Цей ранок закінчився надвечір.
– Я маю йти… – сказала Олена і стенула плічками.
Я було пробелендів про гроші, про те, що щиро шаную борги, і що зараз у мене грошей немає…
– Забудь, – усміхнулася вона. – Олена грошей не бере. От якби ти з Вікою познайомився – довелося б 20 доларів покласти… Бувай!
Ми поцілувалися на прощання.
– Захочеш – знайдеш, – сказала вона вже зі сходової площадки, і униз зацокали її підбори.
– Ліфт працює! – гукнув я.
– Ну й нехай працює! – відгукнулась вона.
А за вікном було темно. Осінній вечір стелився журбою, проте я не журився. Мені було радісно. Я думав, що це друге народження чи другий подих. Щось друге, щось, що дає надію на майбутнє…
11. Вечір
Біля сьомої вечора задзвонив телефон.
Дзвонив колишній однокласник Дмитро.
– Ти знаєш, там щось зірвалося вчора… До мене Костя заходив. Він просив вибачитися… У тебе є зараз час?
– Це єдине, що в мене є, – посміхнувся я в слухавку.
– Під’їжджай, хильнем по сто грамів.
Я охоче погодився.
У Дмитра ми засиділися до глупої ночі. У запнутому кіоску було тепло і затишно – працював потужний обігрівач, і з’являлось таке відчуття, ніби ми сидимо біля каміна.
Випивши для розминки пляшку червоного угорського, ми взялися за цитринову горілку «Микола». Вона чудово пішла під печінку тріски, і я подумав, що для відчуття повноти життя треба дійсно працювати в комерційному кіоску чи принаймні бути найближчим родичем продавця. Щоправда, мені вистачило бути колишнім однокласником, але – це талан. Багато хто не визнає своїх колишніх однокласників.
– Розумієш, – Дмитро повернувся до серйозної розмови, як трошки розігрілися цитринівкою. – У нього начебто годинник звихнувся. Тому він потрапив туди тільки на закриття… Узагалі він хлопець точний. Отож ти не смикайся, він далі вже сам усе зробить, – це, як кажуть, гонорово. У них із цим суворо. Годі, я сказав, і забули! Життя – лепська штука. У ньому всього багато. Я вчора з одним дівчиськом познайомився! – і Дмитро покрутив головою, мабуть, слів забракло. – Вона перукаркою працює. Іноді от так познайомишся – і одружуватися хочеться. Може, й одружусь колись. Треба спочатку квартиру прикупити…
– У мене вже є квартира, – втрутився я. – Дружина пішла.
– Повернеться! – хотів заспокоїти мене Дмитро.
– Краще не треба.
– Вона ж не виписалася?
– Ні.
– Отже, це ще не твоя квартира. Розумієш, коли в мене буде квартира, й у ній ніхто, крім мене, не буде прописаний – тоді я хазяїн.
З цим я погодився.
На прощання він подарував мені пляшку «Кеглевича». Ми зачинили кіоск і разом пішли до метро.
– Знаєш, – казав він дорогою. – Тут справа є невеличка – можна грошенят заробити. Хочеш?
– Кримінал? – запитав я.
– Ні, не зовсім. Хоча зараз усе – кримінал.
– Ну?
– Мій шеф розлучається, йому потрібен свідок.
– Свідок чого?
Дмитро почухав за вухом.
– Ну, як тобі це… загалом, ти ніби спав із його дружиною, розумієш? Треба бути в суді під час слухання, і якщо запитають – підтвердити. Мовляв, сам чоловік тебе запопав із нею, чи щось такого…
– Це ж неправдиве свідчення.
– Адже це не карна справа, а цивільна. Та й як хто доведе, що ти з нею не спав? Вона може відбріхуватися, але й вона не доведе… А заплатять тобі так, що рік зможеш по шинках ходити і не працювати. Га?
Я замислився. Пропозиція була не вельми приваблива, але, з іншого боку, грошей у мене не передбачалося, а тут начебто не жмикрути. Звісно, свідчити в такій справі, та ще брати на себе чиюсь дружину… Дідько його знає…
– Якщо хочеш, я тобі влаштую зустріч із шефом, і він тобі сам усе пояснить. Тоді й вирішиш.
– Гаразд, – я зрадів можливості відкласти рішенець. Та й те правда: Дмитрів шеф має краще знати, що йому потрібно.
– Я дам йому твій телефон, – сказав Дмитро.
Ми попрощалися.
12. Субота
Знайомство з шефом Дмитра відбулося наступного дня. Уранці він подзвонив мені, а вже о третій годині ми сиділи в мене на кухні. Власне, на моїй кухні він мене пригощав привезеною з собою горілкою й закусками. Було йому років сорок – високий, гладенько поголений, типовий державний службовець. Просивінь у короткому чорному волоссі. Вусики, акуратно підстрижені по лінії верхньої губи. Звали його Сергій.
– Вона шелихвістка, – розповідав він і помалу цідив горілку, немов не тутешній. – Допекла до живого – гірше не буває. Я знаю, з ким вона спить, але не хочу з ним зв’язуватися. Мені тут важливіше моральне питання – я ще маю плани на майбутнє, треба підтримувати репутацію, розумієш? Від тебе, може, нічого не буде потрібно, але як треба – встанеш, скажеш пару слів. Головне – запам’ятай: у неї на лівій груді під пипкою велика родима пляма, на паністарі теж. Це деякі деталі, про які можуть знати лише найближчі друзі, – він осміхнувся.
Я слухав мовчки. Кортіло заробити грошей, і дуже не хотілося вляпатися в якусь історію. Хоча я тямив, що грубі гроші без ризику не заробиш, тут очевидного ризику не було. Могло тільки виникнути кілька неприємних моментів. Але моменти – вони на те й моменти, щоб швидко забутися й поринути в минуле.