Телефонний дзвоник не злякав затишну атмосферу вечора. Дзвонив Костя.
Довідавшись, що все готове, попросив наступного ранку покласти конверт із фото і «відомостями» в абонентську скриньку номер триста тридцять один у двадцять пятому відділенні звязку, що знаходилося на самому початку Володимирської, майже біля Андріївської церкви.
Після телефонної розмови я відчув сильну втому, що звалилася на мене раптово й несподівано. Кортіло спати. Звучання вечірнього дощу присипляло. Але перед тим, як покластися спати, я все-таки змусив себе взяти календарик і аркушик паперу. За календариком я вибрав день свого майбутнього вбивства: наступний четвер. До цього дня тижня я мав особливі почуття. Колись у четвер я познайомився з однією дівчиною і відразу запросив її до кавярні. Діялося це на Подолі; відтоді протягом щасливого року або й довше ми з нею називали цю кавярню «четверговою». Вона розташувалася за три хвилини ходи від Контрактової площі. Саме по трамвайній колії, що веде до річкового порту. Кавярня, що не мала й досі не має назви, похмура, з поганим освітленням і двома невеличкими залами. Звичайно, можна було б вибрати «місце злочину» і посимпатичніше, та й пристойніше. Але я зупинив свій вибір на цій кавярні.
На аркушику паперу я написав: «четвер 12 жовтня 18:00 кавярня по вул. Братській біля зупинки тридцять першого трамваю в бік Поштової площі». Поклавши фото й записку в конверт, я з почуттям виконаного обовязку ліг спати.
7. Вівторок
Вранці я знайшов на потрібній пошті кімнату з абонентськими скриньками і вкинув конверт у триста тридцять першу з них.
Жити мені залишалося два з половиною дні, і треба було вирішити, як їх прожити, бо час життя, що залишився, був уже настільки обмежений, що при незначному зусиллі обчислювався з точністю до секунд, не кажучи вже про хвилини й години.
Після пошти повертатися додому не хотілося. Погода випала гарна: настала, либонь, ненадовго, «золота осіння пора», жовте й червоне листя, стійка бадьорлива прохолода і відсутність вітру при зовсім блакитному небі. Якби до раю приходила осінь, вона була б саме такою.
Андріївським узвозом я поволі пішов на Поділ. Галереї й крамнички тільки-но відчинялися. Найгучніше на узвозі лунали цієї миті мої туфлі, гупаючи по бруківці дешевими пластиковими підборами.
Не думаючи особливо про конкретний свій шлях, я опинився, зрештою, на Братській, у тій самій «четверговій» кавярні. Добре, що вона вже працювала, і якийсь парубок, схожий на студента, забгався в куток і пив свою першу, мабуть, на сьогодні каву. Я теж узяв половинку і сів до столика в іншому кутку. І допіру тепер замислився про хвилини й години життя, що залишилися мені. Захотілося взяти аркуш паперу й ручку і скласти точний графік чи план справ і зустрічей. І щоб не так, як звичайно, аби хоча б половину з цього плану викреслити на ознаку виконання. Але паперу в мене із собою не було. Правда, у кишені піджака лежала ручка.
Я подивився на хлопця, побачив у нього дипломат.
Перепрошую, звернувся я. У вас не буде аркушика паперу?
Мовчки від дістав із дипломата загальний зошит і видер мені подвійний аркуш.
Я вже поклав аркушик перед собою, збираючи думки, а він усе ще порпався у своєму дипломаті серед книжок і зошитів.
«Вівторок 10 жовтня», написав я.
Потім поглянув на годинник. Пів на одинадцяту.
Що я можу зробити сьогодні? Зараз? Ранок здавався марним часом. Та й подумавши про знайомих і друзів, яких хотілося б побачити, я раптом збагнув, що бажання моє породжене сентиментальністю моменту. Не було нічого важливого в цих можливих зустрічах. Попрощатися? Але нащо адже я не повинен знати про свою загибель! А зустрітися як звичайно, щоб побалакати ні про що, такі зустрічі мені вже навіть набридли. Може, зустрітися з Ніною, з жінкою, яку я напівзалишив перед своїм весіллям? Ми, щоправда, вже тоді були більше друзі, ніж закохані, хоча це нам не заважало поводитися іноді так, як поводяться коханці. Це була якась затихла і загасла пристрасть, яку ні вона, ні я не хотіли забути. І, мабуть, тому, що ми памятали про неї, вона й прокидалася іноді, кидаючи нас в обійми одне до одного. Після цього ми спокійно обговорювали за чаєм ненормальність наших відносин і обіцяли спробувати надалі тільки дружити. Але усе повторювалося знову й знову. І зрештою ми вже не бачилися, а тільки передзвонювалися, хоча все рідше й рідше. Потім я бачив її випадково в обіймах з гарним і самовпевненим чоловягою. Вони виходили з угорської кавярні «Бон-Бон». Я тоді збагнув, що ця частина мого життя завершилася. І відразу зявилося якесь заспокоєння. Я заспокоївся за неї. І кинув дзвонити, гадаючи, що їй зараз це не треба. Вона теж більше не телефонувала.