Так, вираз Іванового обличчя був уже поважним і діловим. Утямив. Можу взятися.
За скільки?
Іван пожував губи, зміряв поглядом мене, мій одяг видно, рахував, скільки з мене можна заправити.
Ну, якщо без підстрахування пятсот зелених.
Багато, сказав я.
Ну, чотириста прохрипів він, дивлячись мені просто в очі.
Можу триста пятдесят, запропонував я голосом украй втомленої людини.
Торгуватися я навчився на приватниках, що підвозили мене від метро до будинку.
Гаразд, погодився Іван. Розповідай.
Я не втомлював його всією передісторією. Навпаки, сказав йому, що то давні порахунки, які вирішив зі мною звести один колишній партнер по справах. Описав його зі слів барменші.
То що, він у кавярні на тебе чекав, виходить? задумливо закивав Іван. Авжеж. Добре. Аванс буде?
Я заперечно крутнув головою.
Це його не вельми засмутило.
Він сидів, погладжував рукою свою неголену праву щоку і думав.
Хвилин за пять його худе обличчя ще дужче витяглося, він задумливо зсунув брови, подивився на стелю. Поліз рукою під тільник, почухав ліву ключицю.
Усе ясно, прохрипів він.
Що? запитав його я.
На живця треба.
На якого?
Ну, ти йому потрібний? Виходить, на тебе його й брати треба
Логіка в його словах була, але зміст мені не подобався.
Розумієш, якщо він десь сидить і причаївся, то на мене він не вийде; я для нього аніщо. А на тебе він вийде. Ти йому потрібний.
А якщо він устигне?
Це моя турбота, урвав мене Іван. План готовий. Завтра покажеш цю кавярню, й на місці усе вирішимо.
Ми домовилися зустрітися на Подолі об одинадцятій ранку й на цьому розсталися.
17
Іван, попри свою зовнішність і місце проживання, виявився пунктуальним. Рівно об одинадцятій він підійшов до мене. Сам я міг його й не впізнати: одягнений вів був у джинси й зелену пухову куртку, що робила його грубшим. Навіть його обличчя виглядало свіжим, може, через поголеність.
Ну? спитав він замість вітання.
Я кивнув.
І ми пішли на Брацьку.
Кавярня щойно відчинилась, і «кавниця» попросила почекати хвилин десять, поки нагріється кавоварка.
Може, по сто грамів тим часом? запропонувала вона.
На роботі не пю, відрубав Іван.
Я присів за «свій» кутовий столик. Іван пройшов у другу залу, повернувся. Сів поруч.
Угу, пробурчав собі під ніс.
Потім подивився на мене.
Я незабаром повернуся, сказав він і вийшов.
Я залишився один у кавярні. «Кавниця» пішла у внутрішні лабіринти. Неголосно гула, нагріваючись, кавоварка.
Двері на вулицю були зачинені. У цій тиші й сам я намагався тихіше дихати.
Раптом розчинилися двері; я втиснувся в стіну і до кавярні зазирнув пикатий чоловяга у брудній бежевій куртці та з вязаною чорною шапчиною на голові.
Валю! гукнув він.
«Кавниця» випливла з підсобки.
Тобі горілку завозити сьогодні?
Ні, ще є. Привези ящик «Амаретто».
Чоловяга кивнув і вийшов.
«Кавниця» перевірила кавоварку.
Тобі подвійну? запитала мене.
Так.
А приятелеві твоєму?
Я стенув плечима.
Прийде, тоді вже
Я взяв із стійки свою каву.
Тиша дратувала. Я почувався напружено, і ця напруга сковувала мої мязи, мої руки, моє обличчя, немов наставало обмороження.
Над чашкою диміла пара.
Чогось тут бракувало. Не було того, що я не любив, але до чого звик, бо це щось було складником кавярні, як водень є необхідною складовою частиною води. Нарешті я зрозумів, що це.
Валю! вперше гукнув я «кавницю» на імя.
Дивно, що протягом стількох років вона була для мене безіменною.
Валю! Постав музику!
Шуфутинського? запитала вона зовсім по-домашньому.
А що ще є?
Вона нахилилася до магнітофона. Я почув, як вона взяла кілька касет.
Алеґрова, читала вона, не піднімаючись над стійкою. Альона Апіна, Кіркоров, брати Гадюкіни
Набір був дуже патріотичним. Я вибрав Апіну. Мені подобалося її телевізійне ластовиння.
Тільки не дуже голосно, попросив я.
«Два кружальця ковбаси» завела співачка, й мені відлягло.
Я надпив ковток кави. Відлягло.
Знову відкрилися двері кавярні, але я вже не зазнав такого переляку, як уперше.
Повернувся Іван. Сів навпроти.
Каву будеш? запитав я.
Ні. Ходімо!
Зараз, допю