Іван терпляче чекав. А я не хотів допивати каву одним ковтком.
Коли ми вийшли з кавярні, Іван повів мене у двір сусіднього будинку. У цьому закинутому дворі лежав каркас «жигулів», за ним смітник, а далі, за смітником, стояв виселений триповерховий будинок, що вже й не сподівався на капремонт. Самі лише зовнішні стіни, а усередині купи балок, цеглин і перегородок, що обсипалися.
Тут Іван зупинився.
Слухай, сказав він. Ми будемо тепер щовечора з пятої й до закриття в кавярні. За різними столиками. Якщо він зявиться, ти виходиш і йдеш ніби відлити. Сюди, у це місце між смітником і будинком. Він виходить за тобою, я за ним. Втямив?
Я кивнув.
І ще. Відразу на місці повний розрахунок, щоб я тебе вже не бачив. Носи бабки із собою.
Ця ідея, як, утім, і сам план, мені не подобалися, але було видно, що сперечатися з Іваном нема рації. Тепер він командував і, здавалося, знав, що треба робити, краще за мене.
Коли почнемо? запитав я.
Сьогодні. Нащо зволікати? Зайвий раз на електричці трястися! О пятій вечора в кавярні.
Я поїхав додому. Прийняв ванну і пообідав. Приліг відпочити.
Лежав і думав про вечір. Про цю ловитву «на живця». У самому виразі була відверта неповага до «живця», тобто до мене. Я був чимось дрібним, ніби хробачком, на який хотіли піймати велику рибу.
Час минав повільно.
О четвертій я вийшов із будинку. Вже сутеніло.
Моє місце в кавярні виявилося зайнятим. Я узяв свою звичайну подвійну половинку і сів за ближній до стійки бару столик.
Краєм ока помітив Івана. Він сидів біля входу. Перед ним на столі стояла склянка і відкрита пляшка пива.
«На роботі не пю», згадав я його ранкову фразу.
Охопивши поглядом першу залу, я зрозумів, що Кості тут нема.
Після другої подвійної половинки в роті згіркло. А до закриття залишалася ще година. Було нудно сидіти й нічого не робити. Я узяв сто грамів «Кеглевича». Тепер сиділося легше. Дрібні ковтки динної горілки миттю притлумили гіркоту кави в роті. Час минав трохи швидше.
Біля сьомої «кавниця» взялася вигетькувати відвідувачів.
Ми з Іваном виявилися останніми.
Йди у бік метро, прошепотів мені Іван у дверях. Я пішов. Вечірня темрява огортала вулицю. Мої черевики відлунювали на асфальті, і як я не намагався, а тихіше йти не виходило.
Повернув ліворуч і пішов уздовж білого муру Могилянської академії. Попереду, за пятдесят метрів, починалася Контрактова площа, освітлена і ліхтарями, і пливкими вогнями автомобільних фар.
Іван наздогнав мене вже біля входу до метро.
Завтра о пятій там же, сказав він і пірнув у підземний перехід.
18
Ішов третій вечір ловитви «на живця». «Живець» на цей час вже притомився. У роті гіркло на сам вигляд кави. Власне, каву я вже не пив вирішив зробити перерву, під час якої пив міцніші трунки. Так і чекати було легше, і якесь розслаблення огортало.
Автоматично я «фотографував» кожного, хто входив до кавярні. Зо два рази траплялися хлопці, за описом схожі на Костю. Один раз я навіть лаштувався вийти у двір, але той, кого я прийняв за Костю, взяв у Валі пляшку горілки й пішов до другої зали. За півгодини його, зовсім зачмеленого, уже виводили з кавярні два чоловяги пролетарського вигляду, й теж напідпитку.
За двадцять сьома до кавярні ввійшов ще один хлопець у шкірянці. Він на мить зупинився на порозі, озирнувся й пройшов до стійки.
У цей час дві жінки, що сиділи навпроти мене, підвелися й вийшли. Я занервував, скоса глянув в інший кут кавярні, де зі своїм пивом сидів Іван. Він уловив мій погляд і пограв пальцями по столі.
Малинін доспівав свою пісню, й касета закінчилася. У виниклій павзі з вулиці долинув гук дощу.
«Тільки цього бракувало», подумав я. Парасольки в мене із собою не було.
Закінчуйте! оголосила «кавниця» перед тим, як поставити Шуфутинського.
Останній відвідувач, що увійшов, сів навпроти мене. Він поставив чашечку кави на стіл перед собою і, немов граючись, повернув її за ручку навколо осі. На його шкірянці не було крапель. Видко, дощ тільки-но почався.