Як менше?
Дмитро похитав головою і нормально, по-людськи посміхнувся мені через цю посмішку відразу стало незручно, хоча я й не розумів, де я схибив.
Дивись! сказав Дмитро. Чотириста пятдесят це борг.
Я кивнув.
Після цього в тебе залишається пятсот пятдесят. От із цих грошей десять відсотків, розумієш?
Я стенув плечима.
Дмитро гмукнув.
Я завжди був проти подвійного оподаткування, сказав він.
Потім витяг з-під прилавка почату пляшку угорської «Палинки» і дві кришталеві чарки. Розлив.
Ти що, ображаєшся на мене? запитав він, дивлячись мені просто в очі.
Ні. Зі мною щось коїться останнім часом. Вибач.
Ну, будьмо, він підняв чарку. Щоб усе в тебе було гаразд.
Ми випили, і я відчув, як усередині в мене щось почало упорядковуватися, приходити до ладу. Я ніколи ще так виразно не відчував внутрішні зміни, як у цей день.
Хочеш пораду? запитав Дмитро. У тебе тепер є бакси. Треба їх розкручувати. Ти ж не збираєшся завтра вмирати, а щоб жити завжди потрібні бабки. Розумієш? Є кілька варіантів. Найледачіший з них віддавати бакси під місячні відсотки. Тільки не в усякі там трасти й фонди ці дременуть із твоїми баксами через місяць. Є люди, я тебе познайомлю, нормальні люди. Вони беруть у тебе бакси під десять відсотків на місяць, а самі віддають лохам під заставу нерухомості під пятнадцять відсотків. Розумієш? Якщо лох платить відсотки, то тобі десять, а їм пять. Якщо лох не платить, то його хату чи гараж забирають і продають. І тоді тобі однаково десять, а їм двісті. Але це їхня робота, а ти ні біса не робиш. Сидиш тільки й книжки читаєш. Га?
Я кивнув і пообіцяв подумати.
Коли ти вже почнеш жити по-людськи? цілком миролюбно зауважив Дмитро і налив по другій чарці.
Ще до вечора я повернувся додому. Витяг із кишені баксову «решту», отриману від Дмитра, і залишив на кухонному столі. Потім уже роздягся.
Мені тепер треба було боятися темряви. Це я вже розумів. У ситуації, котру я сам же й створив, був якийсь прикрий гумор. Через випадковість я продовжую жити, але за мною триває мною самим організоване полювання. І я не знаю, як його скасувати. Та й чи можна скасувати? Чи можна розповісти Дмитрові про все? Тоді, може, він сам доплатить Кості чи комусь, щоб довели справу до кінця, бо виходить, що я його дурив з коханцем дружини, дурив Костю, грав із ними, як із шаховими фігурами. Ні, треба знаходити інший вихід чи просто затягувати гру та в такий спосіб продовжувати день у день своє життя. Але й це мені не подобалося. Хоча тепер я дорожив кожним днем свого життя.
На вулиці вечоріло. Мені кортіло поїхати на Хрещатик, знайти Олену й привезти її додому. Але більше хотілося жити, і я просто сів у крісло біля телефону й почав чекати на її дзвінок.
Вона й справді подзвонила приблизно за півгодини. І навіть погодилася приїхати, тільки попросила зустріти її біля виходу з метро. Я пообіцяв, і лише потім, коли вже рурка лежала на апараті й до зустрічі залишалося півгодини, подумав, як легко я дав цю обіцянку. Мабуть, діяла ще інерція відчуття безпеки життя. Ще й була вона така сильна, що, навіть одягаючись, я не відчував страху перед виходом на вечірню вулицю, де мене за будь-яким деревом чи рогом міг чекати парубок у чорній шкірянці.
Але, вже йдучи до автобусної зупинки, я цей страх відчував шкірою. І вуха вловлювали найзвичайнісінькі вечірні шуми з якоюсь підкресленою підозрою до них. Якісь двісті метрів від парадного до автобусної зупинки позбавили мене енергії, й чоло зросило потом, ніби я не пройшов цю відстань, а насилу пробіг. В автобусі я відсапнув. До метро було десять хвилин їзди.
Повертаючи підруч з Оленою з автобусної зупинки додому, я почувався впевненіше. Іти вдвох було не так страшно.
Усю ніч ми кохалися з перервами на розмови в темряві. У цій темряві мені було дуже затишно, навіть коли ми обоє мовчки лежали, пригорнувшись одне до одного.
А ти зі мною побрався б? запитала раптом Олена з іронією в голосі.
Ні, відповів я. Я б тебе краще удочерив.
Тоді б тебе посадили, засміялась Олена.
І її дзвінкий сміх, ледве приглушений темрявою, звучав солодко й заспокійливо.
Я довго думав уже проти ранку, коли вона дитинно скрутилася калачиком і мирно спала, думав про причину повернення до мене самовпевненості в ті миті, коли Олена була поруч. Напевно, я сприймав її як своєрідного янгола-оборонця або суміш цього янгола з охоронцем. Її добре почуття боронило мене, створювало навколо мене якийсь захисний невидимий шар. Ніби вона була моєю біосферою. Видко, вона почувала те саме щодо мене.