Досидівши до закриття, я біля години тинявся Подолом, потім зайшов до Дмитрового кіоску.
Ну, як ведеться? запитав він.
Нормально, видихнув я.
Ти ніби штуку впорав, ге? сказав він, посміхаючись на кутні.
Так, я кивнув.
Клас! На дармовицю! Тож тепер заживеш!
Угу, мугикнув я.
Стривай, ти вже хильнув?
Небагато.
А зі мною смикнеш?
Я знову кивнув.
Він дістав горілку. Зачинив двері й запнув вітрини. Налив.
Тепер ти можеш борг віддати. Я б почекав, але якщо у тебе є бабки, то краще віддай зараз
Я спробував зосередитися, але в голові висів пяний туман.
Мабуть, і в очах моїх було нерозуміння. Дмитро гмукнув, випив горілки.
Ти, видно, чимало втнув сьогодні! Я про бакси, що Кості віддав за твого клієнта, який дружину у тебе умкнув. А взагалі, якщо по-чесному й по-діловому, ти мені ще десять відсотків із штуки винен. Це ж я тобі улаштував
Поступово я зрозумів, про що йшлося. Я теж випив горілки і рішуче кивнув.
Усе віддам, сказав я. Завтра. Бабки вдома.
Мені що, миролюбно стенув плечима Дмитро. Можеш завтра, можеш післязавтра. Як тобі зручно буде.
Було ще не пізно, коли мені стало погано, і Дмитро знайшов якогось приватника, котрий згодився відвезти мене додому і навіть допомогти ввійти у власну квартиру. Язик мій уже не провертався, але в очах час від часу зявлялася різкість, і в один із таких моментів я побачив зелену десятку, простягнуту Дмитром водієві.
15
Біля полудня мене збудив телефонний дзвоник.
Це Костя, сказав мені молодий голос. Усе буде гаразд. Я його знайшов.
Я кивнув. Насилу починав розуміти зміст слів крізь туман учорашнього пияцтва, що густо висів у голові.
Уже звучали в рурці короткі гудки, коли я збагнув, що Костя знайшов мене, адже гра, як виявилося, не скінчилася, і навіть коли я не думав про неї, вона тривала.
Після двох чашок кави й холодної ванни я відчув себе краще. Власне, я вже міг спокійно думати про те, що діється. Думав я на кухні. Кілька разів визирав у вікно і розглядав із висоти помешкання фігурки перехожих, вишукуючи серед них молодика в чорній шкуратянці. Але люди внизу йшли в своїх справах, і ніхто не викликав у мене підозри.
Навряд чи, я думав, він зявиться при денному світлі. І, далебі, не вбиватиме мене на очах юрби. Швидше за все, це буде вечір або ніч; тож удень можна почуватися в безпеці.
Мені вже не хотілося вмирати. Життя тривало, в ньому зявився маленький і нікому, крім мене, не видимий зміст. Зявилася свобода вибору дій, і те, що я вибрав два тижні тому, мене вже не влаштовувало. Я хотів жити далі.
Заспокоївшись і трохи отямившись, я витяг з-під ванни бакси. Відрахував пятсот пятдесят для Дмитра мій борг плюс десять відсотків. Тепер я набагато збіднів, але й на ці гроші можна було якийсь час жити, не замислюючись про майбутнє.
На вулиці знову було сонячно й прохолодно. Дорогою на автобусну зупинку я помітив, що на деревах не залишилося зеленого листя.
У Дмитровому кіоску біля прилавка стояла бабуся в довгому сірому пальті з облізлим коміром. Він їй показував китайський водяний пістолет.
Побачивши мене, Дмитро кивнув.
В онучка день народження бурмотала бабуся. А що на пенсію купиш
Ну, бери за двісті пятдесят тисяч, сказав нетерпляче Дмитро. Пятдесят тисяч я тобі вже скинув!
Спасибі, спасибі, синку.
Бабуся дістала з кишені пальта носовичок, розгорнула його і, виклавши на скло прилавка пачку десятитисячних, стала повільно їх перекладати й рахувати.
Дмитро закотив очі до стелі, потім глянув на мене.
Двісті тридцять сказала бабуся і відразу похопилася. У мене ще по тисячі є, тут, десь в іншій кишені
Не треба! майже крикнув Дмитро. Бери за двісті тридцять!
І він вручив їй водяний пістолет, як колись вручали радянський паспорт тим, хто досяг повноліття.
Спасибі, спасибі, синку, бурмотіла бабуся, задкуючи з кіоску.
Ну, дістала! зітхнув Дмитро. Що в тебе?
Я витяг пачку доларів і простягнув йому майже так, як він простягав бабусі водяний пістолет.
Тут пятсот пятдесят. З відсотками сказав я.
Дмитро знову зітхнув. Йому, видно, не сподобався мій тон.
Слухай-но, сказав він. Ти ще не при тямі, чи що, після вчорашнього? Похмелитися тобі треба. Та й винен ти мені менше.
Як менше?
Дмитро похитав головою і нормально, по-людськи посміхнувся мені через цю посмішку відразу стало незручно, хоча я й не розумів, де я схибив.