Знайшов я її лише біля одинадцятої. Вона виглядала трохи втомленою, але, помітивши мене, зраділа. Ми взяли дві пляшки «Амаретто», кілька шоколадок, шмат салямі й поїхали до мене.
Пили, їли, балакали відверто й легко, кожнен про своє. Я розповів про дружину, що пішла, і про кавове минуле. Вона про свою любов до волі й про ненависть до батьків і брата. Нам було гарно й уночі, і вранці. Довго не хотілося вставати. Потім я все-таки підвівся й приніс їй каву та шоколад. Ми обоє нікуди не поспішали, але в якусь мить виникла павза-втома, і вона, як молода, але все-таки жінка, відчула її й почала збиратися.
Якщо хочеш, я тобі дзвонитиму, сказала вона, погладивши рурку, що мирно лежала на старому чорному апараті.
Я радо погодився й написав їй на папірці свій номер.
Я б на твоєму місці поміняла замок у дверях, сказала вона, уже виходячи з помешкання.
Знову бралося на ранній осінній вечір. Але тепер у житті зявився приємний момент чекання чекання на її дзвінки.
14
Телефон задзвонив уранці. Але телефонувала не Олена. Це був Дмитро з настійною пропозицією завітати до нього ввечері. Знехотя я пообіцяв.
За вікном світило кволе сонце. Було сухо й, мабуть, прохолодно.
Порахувавши купони, що залишилися від двадцятки, я поліз під ванну й витяг наступну двадцятку.
Життя тривало. На сніданок у мене був чай із шоколадкою. Правда, хотілося мяса. Я знайшов стару господарчу сумку, витрусив її в коридорі на підлогу востаннє носив у ній картоплю з базару понад місяць тому потім підмів пісок віником у куток біля дверей.
У найближчому гастрономі я легко витратив решту купонів. Цієї решти вистачило на кіло яловичини, буханець свіжого хліба й пачку кефіру. Уже вдома, додавши до яловичої кісточки знайдені на кухні двійко картоплин і три цибулини, я зварив свій найлегший суп. Зварив і пішов до кімнати. Переглядав старі часописи, чекаючи на появу апетиту. Він зявився біля третьої, й тоді я із задоволенням зїв дві тарілки супу, заїдаючи товстим свіжим окрайцем. Знову практично з нічого, з нескладного супу зі шматком хрусткого хліба виникло відчуття щастя.
І настав ранній жовтневий вечір. Прийшов не так, як приходив раніше. Без палаючих вуличних ліхтарів. Тривала чергова кампанія заощадження електрики.
Я їхав на Поділ, до кавярні на Брацькій. Просто на Контрактовій площі поміняв долари і знову з теплою пачкою купонів у кишені куртки прямував уздовж трамвайної колії.
З дверей і вікон кавярні виливалося на вулицю тьмяне осіннє світло. Разом із світлом долинав із закритих дверей сміх і гомін відвідувачів.
Черги не було, хоча в першій залі всі столики були зайняті. Я зазирнув до другої там було де примоститися.
Підійшов до стійки, замовив подвійну каву повну чашку. І нагадав про сто грамів «Кеглевича», відпущених мені в кредит.
Тебе тут один хлопець розшукував. Начебто твій однокласник між іншим сказала «кавниця».
Я кивнув. Потім подумав про те, що «кавниця» не знає мого імені.
А відкіля ви знаєте, що мене? запитав я після хвилинної паузи.
А в нього твоє фото було. Він тепер не в Києві живе, проїздом тут; тож хотів знайти
Сівши в другій залі з чашкою кави, я збагнув хто мене шукав. Знайоме почуття німоти нагадало про себе. Затремтіли руки. Я вже забув про все, хоча пройшло лише кілька днів. Відсунувши чашку, я залишив на столі шарф і повернувся до стійки.
Сто грамів «Кеглевича», замовив я.
Сподобалося? посміхнулася «кавниця». Тобі цитринового чи динячого? Бери краще динячий смачніше.
Гаразд, динячий, я кивнув. А який він був з себе, цей однокласник?
Звичайний, вона стенула плечима. Невисокий, у темній шкуратянці. Ти не турбуйся, він тебе знайде. Йому хтось чи адресу твою дав, чи сказав, де тебе шукати
А він що, фотографію усім показував?
А скільки тут «усіх» буває? знову стенула плечима барменша. Три душі було, він їм і показав. Він і сьогодні заходив, але так просто, кави попити. Сьогодні про тебе не запитував.
Я повернувся до свого столика. Випив динячого «Кеглевича». Сто грамів здалося обмаль, і взяв ще двісті.
Досидівши до закриття, я біля години тинявся Подолом, потім зайшов до Дмитрового кіоску.
Ну, як ведеться? запитав він.
Нормально, видихнув я.
Ти ніби штуку впорав, ге? сказав він, посміхаючись на кутні.
Так, я кивнув.
Клас! На дармовицю! Тож тепер заживеш!