Над ліжком у гарній рамці висіла кольорова фотографія симпатичної, але дуже нафарбованої білявки.
Оце й по всьому, мабуть, сказав він і зітхнув. Суд наступного понеділка, о десятій ранку. По тебе приїде мій приятель. Сиди вдома й чекай.
Потім він відвіз мене додому, і я довго сидів на кухні. За вікном було темно, можна було б уже і спати лягти, але почував я себе занадто бадьоро й збуджено. Тому вечір тривав довго, може до другої чи третьої ночі.
13
Дні після моєї смерті, що не відбулася, тяглися неймовірно довго. Важко було повірити, що лишень два дні тому мене мали вбити: кожний день був безрозмірний і не піддавався опису. Вечір у Дмитровому кіоску і зустріч з його шефом скидалися на заповнені чимось секунди в широкому й марному плині часу. Ще й раніше я полюбляв відраховувати час, орієнтуючись на якусь очікувану подію. Чийсь приїзд, побачення, просто лист, про який я знав. Звичайно, я дуже любив і несподівані листи, але вони відносилися до розряду випадків, які гарні тим, що незаплановані. Зараз мені треба було чекати на понеділок, аби вперше у житті бути свідком. Точніше, лжесвідком; цікаво виконувати вперше у житті не саму роль, а її протилежність. У цьому було щось майже природне для мене, немов так мені й роковано виконувати протилежні нормальним ролі. Коли ж вирішив зіграти повноцінну роль роль жертви замовного вбивства випадок, чи Хтось інший, розпорядився інакше, не давши мені виконати задум. Що це було? Чому? Може, є якась цензура Долі, що дає чи не дає нам дозвіл на вчинок?
У понеділок я прокинувся з полегшенням нарешті настав день, коли щось мало статися. Я сів на кухні не було ще й восьмої ранку. Запарив чай і сидів, чекав на машину, що її Сергій обіцяв по мене надіслати.
Голосно цокав дзиґар на стіні.
За вікном мжичило.
Тривав мій найнелюбіший місяць жовтень. Революція тут ні до чого. Я не любив вогкість.
Біля девятої внизу просигналила машина. Я визирнув у вікно і побачив біля свого парадного «девятку». Зрозумів, що це за мною. Швидко одягся й вийшов.
Мовчазний водій років пятдесятьох привіз мене до суду. Там уже підійшов Сергій. Сказав: «Стій тут і чекай. Коли усі зайдуть, стоятимеш за дверима, поки не покличуть».
Я кивнув.
Двері суду відкрилися хвилин за тридцять, і звідти висипала під мжичку юрба з неусміхненими обличчями. Одна жінка була підкреслено в чорному. Після цього хтось зявився у відкритих дверях, зробив жест, і Сергій, а слідом за ним і інші, зайшли. Я зайшов останнім. Зупинився перед дверима до зали засідань.
Проходьте! сказала мені дівчина, вбрана під літню секретарку в усе довге й картате сірого кольору.
Я свідок, пояснив я. Мені сказали чекати тут. Вона раптом посміхнулася.
То якби кримінальна справа, а тут можете заходити просто сядьте ближче.
Я зайшов і сів на другу лаву біля дверей.
Засідання минуло швидко і для мене безболісно. Щоправда, я встиг збагнути, що дружина Сергія розлучатися не хотіла. Але Сергій на самому початку заявив, що людина, з якою вона його зраджувала, знаходиться в залі і в разі потреби засвідчить. Я довго потім спостерігав, як його дружина нервово бігає очима по рядах присутніх.
Після засідання Сергій підійшов до мене і передав конверт. Вигляд у нього був утомлений, але вдоволений.
Легко заробив, сказав він і посміхнувся. Потім, не попрощавшись, відійшов.
Я повернувся додому і перелічив гроші такої суми в мене досі не було. Тисяча доларів у купюрах по пятдесят і по двадцять. Я кілька разів перелічував, розкладав їх по сотнях на столі в кухні, потім знову складав в одну пачку. Тремтіли руки, але, напевно, тремтіли вони з радості. Тепер я був із грошима і міг віддати борги. Щоправда, борги мої були дрібязкові: за «Кеглевича» у кавярні на Брацькій, потім треба чимось потішити Олену-Віку з Хрещатика. І ніби все.
Я витяг з пачки двадцятку, а решту грошей загорнув у кульок, потім у газету і сховав під ванною адже в моєї дружини, що пішла, є ключі, й залишати такий «сюрприз» для неї я не хотів.
Увечері я вже їхав на Хрещатик. Насамперед просто в метро розміняв долари, потім подався шукати Олену-Віку. Минулого разу я знайшов її на лавці біля кінотеатру «Орбіта». Я двічі пройшов до «Орбіти» й назад, але так і не побачив її. Пачка купонів гріла в кишені долоню правої руки, і я теж зайшов погрітися до кавярні-ґриль по той бік від метро. Зїв півкурки, щедро политої кетчупом. Випив сто грамів горілки. Відчув себе достатньо уповільненим і спокійним. І знову пішов гуляти по Хрещатику в пошуках дівчини, з якою було легко в усьому.