Також своїм завданням Демиденко бачить те, щоб розвінчати різні публікації, в яких компрометується Ярослав Мудрий64. І справді, останнім часом як в Україні, так і в Росії з’явилися публікацій такого типу. Це не лише згадувані роботи, в яких «доводиться», ніби Ярослав Мудрий вбив Бориса й Гліба, а публікації, де піддається сумніву те, що цей князь наказав побудувати Софію Київську. Одним із таких «розвінчувачів» був скандальний проросійський публіцист Олесь Бузина65.
П. П. Толочко
Цікавим, на нашу думку, є погляд на Ярослава Мудрого відомого українського вченого-сходознавця, професора Гарвардського університету Омеляна Пріцака (1919— 2006). Він не присвятив постаті цього князя якогось спеціального дослідження. Але в його фундаментальній праці «Походження Русі» висловлено низку важливих концептуальних положень щодо діяльності Ярослава Мудрого. Саме цього князя (а не Рюрика, Олега чи Володимира) вчений вважає творцем Руської держави.
Оскільки міркування Пріцака видаються нам дуже важливими, звернемо на них більше уваги. Передусім вчений вважав, що держава, як організаційна структура, може запозичуватися народом у інших народів, де вона існує. Він писав: «Держава є однією з найвизначніших ідей і найвищих досягнень розвинутої урбаністичної цивілізації. Вона виникає не спонтанно, а запозичується у народів, у яких уже існує. Переймання такої ідеї народами, які не витворили власної держави, обумовлене розумінням її важливості й доцільності, тому ті народи добровільно піддаються під провід досвідчених іноземних навчителів»66. Русь, судячи з міркувань Пріцака, це якраз такий випадок, коли відбувалося «державне запозичення».
Учений розглядає Руську державу як кагант, вказуючи на східні, хозарські запозичення «державної ідеї». «Історія каганату Русів, – пише він, – складається з трьох фаз: волзького періоду (бл. 839—930), дніпровського (бл. 930—1036) та київського (1036—1169). Протягом двох перших – руси володіли переважно торговими шляхами й племенами, а не територіями. У разі потреби вони знищували суперників (таких як полоцькі Ільфінґи), збирали данину й контролювали торжища уздовж двох основних торгових шляхів: волзько-двінського, важливого протягом ІХ і першої половини Х ст., з його двома відгалуженнями до мусульманських торговельних центрів – Булгарії та Ітиля, і дніпровського торговельного шляху Х ст., з варяг, через Київ, до грецького Константинополя, згодом міжнародного економічного центру. Третій, київський, період знаменував собою початок культурної консолідації Русі й спробу її “націоналізації”»67.
Із цієї схеми випливало, що Ярослав Мудрий започаткував період «культурної консолідації Русі», власне, коли Русь стала державою. Пріцак дав таку характеристику діяльності цього князя:
«У 1036 році Ярослав…, новгородський правитель, який щойно затвердився в Києві, розгромив печенігів (кочових спадкоємців хозарів) і утвердив свій варіант Римської імперії, ідеологічним центром якої був Софійський собор у Києві, а підґрунттям – система новгородських законів. Безперечно, що це певною мірою підштовхнуло його до введення як сакральної (священної) й законної мови його володінь саме церковнослов’янської, яка після занепаду Дунайської Болгарії знову втратила свого власника.
Ярослав також почав перетворювати Русь у територіальну спільність шляхом осадження княжої мандрівної дружини на київській, чернігівській та переяславській землях. Як результат таких дій назви «Русь» і «Руська земля», що засвідчені в другій половині ХІ ст. і побутували в ХІІ ст., вживалися тепер у новому значенні, а саме виключно щодо Південної Русі (нинішня Україна). І лише тоді почала відбуватися культурна революція. Відштовхуючись від поліетнічної, багатомовної й безтериторіальної спільності з культурою «нижчого» рівня, Київська Русь почала досягати рівня нової, «вищої» культури, оволодівши писемною й правовою слов’янською мовою.
Зростання Київської Русі як політичного і релігійного центру – закономірне, бо, якщо зважити, занепад незалежної болгарської держави на Дунаї залишив церкву і слов’янський обряд, з його відносно цілісним зведенням духовних і державно-політичних текстів, без господаря; саме це дало можливість Київській Русі оволодіти цією культурою без загрози втрати власної самобутності. Таким чином руський обряд, руський «язик» впровадився через слов’янську священну мову й кирилицю. Слов’яно-руська духовність стала основою для злиття слов’янських полян і неслов’янських елементів Русі у єдину «Руську землю». Територія київського, чернігівського й переяславського князівств, які пізніше утворили Центральну Україну, була обрана місцем постійного заселення досі мандрівної Русі.
Доти «Русь» представляла собою іноземну правлячу верхівку з примітивною соціально-політичною організацією, складену із морських і річкових кочовиків, котрі періодично збирали данину (полюддя) для своїх князів, однак не були пов’язані ні з якою конкретною територією. Для висвячення династії Ярослава у християнській легітимності потрібно було створити культ його двоюрідних братів Бориса і Гліба, синів болгарської княжни. Вони були канонізовані київським митрополитом Іоанном, болгарином за походженням, відразу по їхній смерті (бл. 1020 р.), хоча й загинули вони у звичайній боротьбі за владу. Властивий фундатор руської династії, Ярослав, успішно створив собі образ доброго брата, який помщається за смерть безвинно забитих (хоча, можливо, й сам був причетний до їхньої загибелі), а також присвоїв собі й своїй династії харизму святих Бориса й Гліба».
Далі Пріцак веде мову про значення борисоглібського культу, Києво-Печерського монастиря, укладання літописів у релігійно-культурній консолідації Русі. «Саме тоді, – робить висновок вчений, – під час Київського періоду, з появою власної історичної свідомості й почала поставати Русь як законна історична сутність»68.
І. Білібін. Святі Борис та Гліб на кораблі
Можна не погоджуватися з окремими міркуваннями Пріцака, вказувати йому на деякі неточності, однак, на нашу думку, він вірно вказав основні тенденції державотворення Давньої Русі. Варто з ним погодитися і в тому, що саме за часів Ярослава Мудрого Русь відбулася як повноцінна держава.
На жаль, міркування Пріцака щодо формування Руської держави практично «не були помічені» в українській історіографії, представники якої в переважній більшості й далі дотримуються поглядів Михайла Грушевського, розглядаючи Київську Русь як українську державу.
Після розпаду Радянського Союзу не лише в Україні, а й в Росії з’явилися наукові й науково-популярні роботи про Ярослава Мудрого. Зокрема, це монографія Олексія Карпова, що вийшла у відомій серії «Жизнь замечательных людей», витримавши кілька видань69. У 2012 р. «Императорским Русским историческим обществом» видана нова книга про великого князя аматора-історика Віктора Торопа70.
У незалежній Україні маємо певне шанування пам’яті князя Ярослава. У низці українських міст є вулиці, названі на його честь. Є така вулиця в Києві, де вона, як уже говорилося, існувала з царських часів. У 1955 р. у цьому місті ще з’явився провулок, названий іменем цього князя. Вулиці Ярослава Мудрого є у Львові, Харкові, Білій Церкві, Василькові, Жидачові, Мостиськах, Борщові, Тлумачі, Кам’янці-Бузькій, Лубнах, Петропавлівській Борщагівці, Роздільній. У 2007 р. у Харкові на його честь названий був навіть майдан. Також Національний юридичний університет, який є в цьому місті, носить ім’я Ярослава Мудрого. Національна парламентська бібліотека України змінила свою назву і від 14 грудня 2016 р. іменується «Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого». У деяких українських містах поставлені пам’ятники цьому князю. Це – Київ, Харків і Біла Церква. Також йому встановлений бюст у Полтаві.