Отава не став уточнювати, яке те «надійне місце», бо й так добре знав, та й не про це йому йшлося»55.
Діалог занадто промовистий. Особливо вказівка, що з собору німці вилучили деякі речі й сховали в «надійному місці». Звісно, все це можна списати на авторську фантазію: мовляв, чого лише не здатний вигадати письменник. Однак складається враження, що Загребельний знав: останків Ярослава Мудрого в Києві нема, їх вивезли. На це він «передбачливо натякав». А сам твір, схоже, писався, щоб «реабілітувати» їхнє зникнення. Принаймні це могло бути одне із завдань роману.
Цікаво, що «Диво» писалося в той самий час, що й «Собор» Олеся Гончара. Ці два романи навіть побачили світ одного й того самого року – 1968-го. Загребельний та Гончар, будучи «літературними генералами» в Україні, спілкуючись, могли знати творчі плани один одного. Так, на перший погляд, твори мало схожі між собою. Однак основний «персонаж» і «Собору», й «Дива» – храм. І в одному, й другому творі маємо дещо схожу апеляцію до минулого. В певному сенсі, це були твори-конкуренти, як і конкурентами на ниві літератури були Загребельний і Гончар.
Незадовго після публікації «Дива», в 1973 р., в СРСР був опублікований ще один історичний роман про часи Ярослава Мудрого. Це – «Анна Ярославна – королева Франції»56 Антоніна Ладинського (1896—1961). Твір з’явився після смерті автора. Сам же роман був написаний (чи дописаний) у 1960 році.
Взагалі постать Ладинського доволі цікава. Про його життя можна писати авантюрний роман. Учасник Білого руху, денікінець, який опинився в Греції, потім на Близькому Сході, зрештою у Франції, де жив у міжвоєнний період і пізніше, аж до 1950 р. Писав поезію, історичну белетристику. Під час Другої світової війни став членом організації «Союз російських патріотів», яка створена була не без підтримки СРСР. Імовірно, Ладинський співпрацював із радянськими спецслужбами. Тим паче, що його молодший брат, який жив у Радянському Союзі, став полковником КДБ. У 1946 р. Ладинський прийняв радянське громадянство. У 1950 р. його змусили покинути Францію, запідозривши в роботі на радянські спецслужби. У 1950— 1955 рр. він жив у НДР, в Дрездені, а пізніше до самої смерті в Москві. Причому там втрапив у пікантну інтимну історію: переманив молоду дружину брата-кегебіста, на квартирі якого мешкав.
Ладинського прийняли до Спілки письменників СРСР, що можна сприймати як визнання його письменницьких заслуг. В останні роки життя він працював над великою історичною трилогією про Київську Русь. До її складу ввійшли романи «Коли впав Херсонес…» про князя Володимира Святославича (цей твір письменник опублікував, перебуваючи ще на еміграції), згадуваний роман «Анна Ярославна – королева Франції», а також «Останній шлях Володимира Мономаха».
Звісно, у «Анні Ярославні…» Ладинський не міг обійти постать Ярослава Мудрого. Останній постає як книжник-інтелектуал, який розумно здійснює управління своєю державою. У романі князь пригадує про свої діяння при читанні книжок. «Ярослав, – пише Ладинський, – не міг спати і, щоб скоротити нічні години, читав книжки, лежачи в постелі, і це ввійшло для нього у звичку. Адже скільки хотілось довідатися з повістей, що на це не вистачало би часу вдень, коли треба було радитися про державні справи, розбирати судові справи, бути присутнім на богослужіннях, виїжджати на лови звірів. Так він полюбив книжне читання більше життя…»57 Ці слова можна сприймати як вільну інтерпретацію автором літописного тексту, де говориться, що Ярослав Мудрий багато читав, у т. ч. і вночі. Правда, цей князь не є головним героєм твору. Тут він «губиться» в тіні своєї дочки.
Те саме можна сказати про радянський фільм «Ярославна, королева Франції», при написанні сценарію якого використовувався згадуваний роман Ладинського. Фільм був знятий на кіностудії «Ленфільм» і вийшов на екрани в 1978 р. Автором сценарію був Володимир Валуцький, головним режисером – Ігор Маслєнніков. Фільм не розповідає ні про Русь, ні про давню Францію. У ньому йдеться про далеку дорогу, яку довелося здолати Анні Ярославні від Києва до Парижа58.
Якщо в цьому фільмі князь Ярослав фактично є епізодичним персонажем, то цього не скажеш про інший радянський фільм – «Ярослав Мудрий», знятий на Київській кіностудії імені Олександра Довженка та кіностудії «Мосфільм». На екрани він вийшов у 1981 р. Сценарій фільму написали Павло Загребельний, Михайло Вепринський і Григорій Кохан. Останній же був і головним режисером. Фільм замислювався як епічний твір, що мав на меті показати велич Русі. Подібні епічні твори були притаманні радянському кінематографу епохи «застою».
Хоча у фільмі ніби показується Київська Русь, насправді ця Русь виявилася занадто русифікованою. Одяг дійових осіб був стилізацією одягу московітів допетровського періоду. Мовою фільму була мова російська, де поняття руський і російський звучали ідентично, наприклад, «русская земля». Російською мовою цитувалися й руські літописи. Глядач, дивлячись цей фільм, мимоволі сприймав Київську Русь як Росію.
«Ярослав Мудрий» мав дві серії. У першій розповідалося про дитинство, молодість і непростий шлях князя до влади. У другій йшлося про діяльність Ярослава, коли він оволодів київським престолом.
Завершується фільм епічним гепі-ендом: під стінами Києва русичі, чи то – «русские», вщент розбивають печенігів. Після чого Ярослав виголошує патріотичну промову про могутність Русі59.
Складно говорити про захоплюючий динамічний сюжет фільму «Ярослав Мудрий». Чимось він нагадував барвистий патріотичний лубок – особливо це стосувалося другої серії. У ній показано, як князь Ярослав займається державними справами, розбудовує свою столицю – Київ, переймається питаннями культури, приміром, відвідує школу, де суворий вчитель, що не жаліє для своїх учнів буків, змушує їх писати «Печеніг – ворог русича». Ну, чим не радянська контрпропаганда часів «застою»!
Фільм «Ярослав Мудрий» так і не став помітним явищем у радянській кінематографії. На це була низка причин. Художньо фільм вийшов слабким. Не мав він чіткої сюжетної лінії. Чимало сцен виглядали як надумані. Зрештою, надуманим була й епічність фільму. Сумнівно, що він міг пробудити тоді в радянських людей сильні патріотичні почуття. Адже вийшов цей кінофільм на екрани у пік «застою», коли відчувалася невідповідність декларованих «партією й урядом» цінностей і життєвих реалій. Тому апеляція до «величі в минулому» на фоні соціальної й економічної деградації не викликала захоплення – радше, байдужість чи навіть роздратування.
Цікаві метаморфози з образом Ярослава Мудрого відбулися в пострадянський період, коли Росія й Україна стали окремими державами. Можна говорити, що між цими країнами було і є змагання за князя Ярослава Мудрого та його спадок. І відбувається воно в різних формах.
Зокрема, це змагання знайшло певний вияв у сфері наукової та науково-популярної літератури. Так, книг, які б широко висвітлювали біографію Ярослава Мудрого, ні в царській Росії, ні в Радянському Союзі не було. Але вони почали з’являтися останнім часом і в Україні, і в Росії. Передусім варто відзначити видані в 1996 та 2002 роках монографії Петра Толочка, де він подав наукову біографію князя60. У 2009 р. з’явилася науково-популярна книжка про Ярослава Мудрого, випущена видавництвом «Фоліо» в серії книг про видатних українців61. Науково-популярною є книга професора Національного юридичного університету Григорія Демиденка «Ярослав Мудрий – великий князь Русі»62, яка мала кілька видань. Автор цієї книжкивважає, що в існуючих «життєписах великого князя авторська увага зосереджена головним чином на аналізі різних джерел, відображенні в них окремих біографічних фактів, спірних питаннях їхнього трактування, що безперечно важливо, але за якими губляться факти життя, особистість, задуми й вчинки великого київського князя, його політика, законотворчість, без чого наші уявлення про нього залишаються неповними та спрощеними». Ці грані його образу Демиденко вважає визначальними і намагається їх осмислити63. Автор ставить перед собою надзавдання – створити «справжній» образ Ярослава Мудрого. Питання, правда, в тому, наскільки ця «справжність» сприймається читачами, зокрема фахівцями-істориками.