Такий сталінський «Ярослав Мудрий» не користувався великою популярністю. З часом про цю п’єсу забули. На сьогодні вона цікава переважно фаховим літературознавцям.
Загалом ідеологічний проект радянського агітпропу «Ярослав Мудрий» виявився не дуже ефектним. Проте події, пов’язані з вийнятими із поховання останками князя, були досить цікавими.
1940 р. вивезені кістяки із саркофага Ярослава Мудрого були повернуті до Києва. Існують про це офіційні акти. Останки зберігалися у фондах музею Софії Київської. Тут вони перебували й під час німецької окупації міста.
Собор Святої Софії Київської
У післявоєнний період у середовищі української діаспори набула поширення версія, що кістяк Ярослава Мудрого вивезли з Києва в 1944 р. 1954 р. Іван Огієнко (митрополит Іларіон) надрукував у Вінніпегу замітку під назвою «Де останки великого князя Київського Ярослава Мудрого?». У ній він писав про те, що в 1944 р. «німці, виходячи з Києва, дозволили забрати – на прохання декого з українців – і останки великого князя Ярослава. Ці останки разом з Чудотворним образом св. Миколая т. зв. Мокрого (пам’ятка ХІ віку) опинилися в руках однієї особи. Коли цю особу 1952 р. запитано, де вона поділа останки великого князя Ярослава і де Чудотворний образ святого Миколая, відказала: «Сховані на еміграції в добрих руках». Особа ця живе тепер у Нью-Йорку, і зовсім не ясно, чому вона ховає великі й святі пам’ятки всеукраїнського значення… Це ж пам’ятки всього українського народу, а не окремої особи».
Радянські спецслужби уважно слідкували за українською еміграцією. Тим паче в полі їхнього зору була така фігура, як Огієнко. Його повідомлення про перебування останків Ярослава Мудрого в Північній Америці виглядало аж ніяк не фантастично. Адже ікона Миколая Мокрого опинилася в Сполучених Штатах. Там могли опинитися й останки князя Ярослава Мудрого, вивезені українськими емігрантами. Зараз ця ікона знаходиться в церкві Святої Трійці в Брукліні (Нью-Йорк). Можливо, тут перебувають і останки київського князя.
Окрім публікації Огієнка, з’явилися й інші повідомлення в українській еміграційній пресі про те, що кістяк Ярослава Мудрого знаходяться в Америці. Це питання широко обговорювалося в середовищі української діаспори.
Очевидно, щоб припинити ці «інсинуації українських буржуазних націоналістів», було вирішено кістяки, які свого часу були забрані із саркофага Ярослава Мудрого, повернути з фондів на місце. Сталося це в 1964 р. Тоді були складені відповідні документи. А туристам, що відвідували Софію Київську, екскурсоводи говорили, що в саркофазі є останки Ярослава Мудрого. Говорилося про це й, звісно, представникам зарубіжних туристичних делегацій, котрі спеціально відвідували Софійський собор.
І. І. Огієнко
Якраз у цей час, у 1962—1968 рр., Павло Загребельний почав писати роман про Ярослава Мудрого «Диво»52. У 1968 р. твір побачив світ. Загребельний, як відомо, мав добрі стосунки з вищим компартійним керівництвом України, зокрема Володимиром Щербицьким. Зрештою, він сам належав до високих функціонерів Спілки письменників України – організації, яка прискіпливо контролювалася компартійними структурами.
П. А. Загребельний
У романі три сюжетні лінії, які часом пересікаються. Це – лінія сучасна, де діють професори Гордій Отава та його син Борис. Під час німецької окупації Києва Гордія хоче використати штурмбанфюрер Адальберт Шнурре. Пропонує йому реставрувати фрески Софії Київської.
Друга сюжетна лінія – історія будівничого Софії Київської Сивоока, який був таємно похований під плитами побудованого ним храму. Мимоволі тут простежується паралель із похованням Ярослава Мудрого в саркофазі в Софії Київській.
Ця лінія протиставляється княжій лінії – історії Ярослава Мудрого. Не князь створює Софію Київську, а Сивоок. Проте Ярослав наказує знищити пергамент, у якому було написано про Сивоока, і написати новий, де говорилось би, що саме він, князь, заклав храм Софії. У цьому ж храмі після його побудови Ярослав стає уже не князем, а кесарем.
Не виключено, що Загребельному порекомендували написати «правильний» роман про Ярослава Мудрого, де би проводилася думка, що цей князь створив цінні культурні реліквії, які хотіли забрати німецькі окупанти, але їх все ж вдалося врятувати.
У романі «Диво» маємо типове протиставлення в дусі народництва еліти, представником якої є Ярослав Мудрий, та народу, яскравим репрезентантом котрого є робоча людина, будівельник Сивоок. Це протиставлення простежується навіть на «містично-сакральному рівні». Прах Сивоока (позитивного героя, «праведника») таємно схований у Софійському соборі, де вінчався на царство князь (персонаж, радше, негативний), який часто творив недобрі й негідні вчинки. Це ніби натяк на те, що останки Ярослава Мудрого, заховані в саркофазі Софії Київської, не мають великої цінності. Цінність має прах простолюдина під плитами храму-дива.
Сама ж Софія Київська представлена в романі не стільки як християнське культове приміщення, а як витвір народного духу: «Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога – він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі, може, тому й не боялися звинувачень у богохульстві усі ті хани, князі, королі, що налітали в різні часи на Київ і найперше плюндрували собор Софії, і кожен намагався зітерти його з земної поверхні, але собор стояв уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрої київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою»53.
У контексті історії зникнення останків Ярослава Мудрого із Софії Київської для нас цікаві не стільки сюжетні лінії Ярослава Мудрого й Сивоока в романі «Диво», скільки сюжетна лінія батька й сина Отав. У одному місці твору Адальберт Шнурре говорить професору Гордію Отаві:
«Так от: Україна повинна буде стати для нас постачальником хліба, сировини і рабів. Життя аборигенів, які тут вціліють, буде зведено до однозначності, до примітиву. Ніякої історії, ніяких спогадів про минулу велич. Тільки гонитва за шматком хліба щоденного, тільки праця».
Далі цей герой роману розповідає про план вивезення культурних цінностей з Києва: «Вашого народу вже немає. Україна вся завойована військами фюрера… Може, я навмисне згустив фарби, щоб вас налякати. Може, занадто далеко зазирнув у майбутнє. Нас ждуть справи невідкладні. Саме провидіння послало мене, щоб не тільки порятувати вас од простого фізичного знищення, а ще й дав можливість реабілітації духовної. Відкрию вам ще одну велику таємницю, про яку тут не може знати ніхто. Ми організовуємо небачено великий музей світової культури на батьківщині фюрера, в місті Лінц. Там буде зібране все, створене в високостях германського духу, і всі ліпші здобутки варварів. Дві або три найпоказніші фрески Софійського собору ми теж вмістимо в музеї…»54
Як бачимо, в романі «Диво» робився відвертий натяк на те, що німці планували вивозити із Софії Київської цінності. В іншому фрагменті твору маємо твердження, що вони дещо із собору таки вивезли:
«– Так от, – сказав Отава, бо Шнурре мовчав, вдавав, ніби весь заполонений музикою, насправді ж вистежував кожен Отавин порух і, весь внутрішньо напружившись, ждав, що той скаже, – я оглянув собор…
– І! – не витерпів усе-таки Шнурре.
– В самому соборі нічого не поруйновано і не зачеплено, але пропали…
– Ви про деякі речі, що там зберігалися? – перебив його Шнурре. – Ми їх просто заховали в надійному місці…