Данці стали найближчими сусідами північно-західних слов’ян і підтримували з ними постійні контакти. Наприклад, вони були пов’язані зі слов’янським князівством руян на острові Рюген, що знаходиться поряд із сучасною Данією. Руянські князі, які відомі ще з Х ст., брали участь у політичній боротьбі Данії109. На острові Рюген існували топоніми з коренем «рус». Чи не звідти в Східну Європу «примандрував» цей етнонім?110
Король Рорік
Правда, щодо походження етноніма «рус» чи «русь» існують різноманітні теорії. Сумнівно, що це питання буде розв’язане. Адже відсутність належного комплексу джерел не дає змоги це зробити, породжуючи найрізноманітніші інтерпретації.
Існують певні археологічні матеріали, керамічні комплекси т. зв. балтійського типу, які засвідчують зв’язок Новгородської землі з північно-західними слов’янами. На цей зв’язок також вказують дані лінгвістики, що фіксують західнослов’янські елементи в новгородському діалекті111.
Князі, які приходять з Новгородської землі й підкорюють Південну Русь, здебільшого, приносять із собою язичництво. Наприклад, це стосувалося князів Олега й Володимира. Також з великими труднощами в Новгороді утверджується християнство. Новгородські волхви піднімають повстання, противлячись християнізації112.
Звісно, Новгородська земля і економічно, й культурно була пов’язана з Балтійським регіоном. На жаль, ці моменти не є належним чином вивчені й осмислені. Особливо це стосується релігійно-культурної сфери. Якщо прослідкувати історію Новгородської землі дохристиянського періоду, то бачимо, що вона виступала як один із найпотужніших осередків язичництва.
Чи випадково це? Не забуваймо, що в північно-західних слов’ян існувало авторитетне язичницьке святилище на мисі Аркона острова Рюген. Там знаходилася статуя бога Святовита, якій приносили жертви. Згадане святилище проіснувало аж до 1168 р., коли Аркону захопили данці й насильно хрестили місцеве населення113. Мимоволі напрошуються паралелі з Новгородом, де так само хрестили місцевих жителів «мечем і вогнем». Можливо, язичницький вплив Аркони давав знати про себе на Новгородській землі – що й пояснює її «язичницьку стійкість».
Розповідаючи про закликання варягів, літописець лише пунктирно описує діяльність Рюрика: він починає княжити в Ладозі й посилає своїх братів у інші важливі стратегічні пункти своєї землі. Щодо якихось ідеологічних заходів Рюрика, то тут повне мовчання. Це й зрозуміло. Адже твір писав християнин. І в нього не було ніякого бажання говорити про язичницьку діяльність князя.
Чи можна вести мову про існування держави Рюрика в Північній Русі в ІХ ст.? Принаймні «Повість минулих літ» на це не вказує. Про діяння Рюрика нічого не розповідається – окрім того, що він осів у Старій Ладозі, а його брати в інших факторіях, Білому озері та Ізборську. Напевно, Рюрик стояв на чолі військово-торгової корпорації, яка, з одного боку, займалася торгівлею між країнами Сходу й Балтикою, а, з другого боку, користаючись військовою силою, визискувала місцеве населення, вимагаючи від нього данину, частина якої йшла на власні потреби варягів, а частина пускалася в торговий оборот. Ведення торгівлі вимагало письмової фіксації даних. Тому у варягів Рюрика мала б існувати писемність – хай навіть примітивна. Певно, завдяки цій писемності й збереглася пам’ять про цього варязького князя. У корпорації, на чолі якої стояв Рюрик та його родичі, можна при бажанні побачити «початки державності». Однак ця протодержава, здійснюючи управління певною масою людей, мала на собі помітну печать тимчасовості.
По-перше, вона зберігалася до того часу, поки існував торговий інтерес. Його зникнення вело до деградації цього державного організму.
По-друге, ця протодержава «не мала території». Тобто, звісно, певна територія, яку контролював Рюрик та його брати, була. Але для них вона не мала великого значення. Для Рюрика і його клану важливим був торговий шлях, на якому вони мали свої факторії. Землі, які знаходилися навколо цих факторій і з яких збиралася данина, мали, радше, другорядне значення. Великих доходів вони не давали. На них панувало натуральне господарство – у той час як у факторіях бачимо відносно інтенсивні товарно-грошові відносини.
Із навколишніх земель варягами бралася хіба що певна продукція, що користувалася попитом на ринку. Як правило, нею були мед, віск, хутро, а також раби. Але щоб це взяти, треба було застосувати військову силу. Це не завжди давало належну віддачу – особливо, коли доводилося здійснювати походи на значні відстані. До того ж місцеве населення нерідко чинило протидію варягам, які збирали данину.
Ім’я ruRikr на фрагменті рунічного каменя, використаного для будівництва церкви Норрсунде (Norrsunda), Уппланд, Швеція
По-третє, така протодержава мала «розмите етнічне обличчя». У факторіях жили представники різних племен-етносів. Часто це були активні елементи, які відривалися від свого етнічного коріння, такі собі космополіти епохи Середньовіччя. Цих людей єднав «голий інтерес», нажива. Відсутність етнічної єдності, а, відповідно, й спільних світоглядних, передусім релігійних, уявлень робило таку протодержаву нестійкою.
Хоча проблемно вести мову про «державу Рюрика», все ж російська історіографія та й загалом російська «історична пам’ять» ведуть початки своєї державності від цього князя. Чому так? Щоб зрозуміти це, необхідно звернутися до реалій становлення Російської імперії.
Батьком цієї держави був Петро І, який став на шлях модернізації Росії. Він зробив ставку на залучення іноземних, передусім німецьких спеціалістів. Вихідці з Німеччини зайняли вищі державні посади в імперії. Особливо засилля німців спостерігалося в часи правління імператриці Анни Іванівни. Онімечилася навіть правляча династія Романових.
Такий стан речей потребував ідеологічного виправдання. У Російській академії наук почала розроблятися так звана норманська теорія. Вперше її оприлюднив для широкої публіки офіційний імперський історіограф, німець Ґергард Фрідріх Міллер (1705—1783) у 1749 р., виступивши з доповіддю «Походження племені та імені російського». Основна думка, що прозвучала в цій доповіді, така: початки держави російської сягають 862 р., коли предки новгородців закликали варягів Рюрика, Синеуса й Трувора114. Щоправда, Міллер не був тут першим. Певні напрацювання в цьому плані були зроблені його попередником Готлібом Зігфрідом Байєром (1694—1738). Певно, далеко не випадково ця теорія була оприлюднена саме за часів правління Єлизавети Петрівни. Ця імператриця обмежила вплив німців при царському дворі. Натомість тут все більшу роль почали відігравати слов’янські елементи, в т. ч. вихідці з України. Відповідно, німцям треба було захистити свої позиції, зокрема в плані ідеологічному. Адже норманська теорія «науково доводила» значення германського елемента в російському державотворенні. Якщо спроектувати цю теорію з минулого на імперські реалії Росії XVIII ст., то випливало, що без німців російським самодержцям аж ніяк не обійтися. Однак теорія Міллера про норманське походження Русі викликала вкрай негативну реакцію тодішніх російських вчених. Тому «батькові норманістів» довелося відступити.
І все ж у російській історіографії з часом утвердилася норманська теорія. Вона фактично стала офіційною. Її так чи інакше визнавали стовпи російської історіографії – Василь Татіщев, Микола Карамзін, Михайло Погодін, Сергій Соловйов, Василь Ключевський та інші. Хоча ця теорія мала антислов’янський і, зрештою, антиросійський характер. Адже з неї випливало, що слов’яни нездатні створити свою державу. Для цього їм треба закликати варягів, сиріч німців.