«Суспільства Балтійського регіону… – писав Омелян Пріцак, маючи на увазі, зокрема, протодержавні утворення, що виникли на схід від Фінської затоки, – звичайно ж не національної культури в сучасному розумінні. Дани, фризи й руси були поліетнічною, багатомовною, безтериторіальною спільністю морських кочовиків та жителів почасти «східних», а подекуди полісних міст і торговельних поселень. Руси й фризи виступали міжнародними торговцями, що підтверджує теорію про створення ринку як економічної організації саме торговцями, а не селянами чи ремісниками. Цей тип спеціалізованого суспільства «нижчої» культури ще не знав літератури чи сакральних текстів – основи культури «вищої». У міських торговельних поселеннях користувалися кількома мовами залежно від функцій. Місцевою спілкувалися сім’ї чи роди, а дві чи більше linguae francae служили для професійного вжитку. Таким чином, оте професійне суспільство типу «нижчої культури» не було обмежене ні певною конкретною територією, ні «вищою» релігією (священний закон), об’явлення якої закріплюється письмом (писемна мова)»99.
В. Верещагін . Закликання князів варязьких
Але повернемося до «Повісті минулих літ». Під тим же роком 6370-м (862-м від Різдва Христового) читаємо далі: «І вибралися троє братів із родами своїми і з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, – на Білім озері, а третій, Трувор, – в [городі] Ізборську. І од тих варягів дістала [свою] назву Руська земля»100.
Цей уривок породив численну літературу. Він став одним із головних аргументів у т. зв. норманській теорії, суть якої зводиться до того, що Київську Русь створили скандинави-нормани101. Правда, якщо проаналізувати наведений фрагмент «Повісті минулих літ», то не все так однозначно виглядає. Русь, судячи з цього тексту, трактується як одне з племен варягів, яких ніби можна вважати північногерманськими народами. Туди літописець відносить шведів, норманів, англів та готів. Більше немає ніяких реальних згадок про русь як про скандинавське плем’я. Тому закономірно виникає питання, звідки воно взялося?
Князь ладозький
До того ж ще за десять років до закликання варягів-русі сам літописець говорить, що існувала Руська земля. І цю землю він пов’язує з Київщиною, там, де жили поляни. «В літо 6360 [852], індикта 15, – читаємо в «Повісті минулих літ», – коли почав царювати Михайло, почала прозиватися Руська земля»102. Тут же довідуємося, що при цьому цареві «приходила Русь на Царгород, про що пишеться в грецькому літописанні; так от від цієї дати почнемо і відлік зробимо…»103
Після цього запису дається детальна хронологія – скільки літ минуло від Адама до потопу, від потопу до Авраама, від Авраама до Мойсея, від Мойсея до Давида, від Давида до єрусалимського полону, від цього полону до Олександра Македонського, від Олександра Македонського до Різдва Христового, від Різдва Христового до імператора Костянтина, від імператора Костянтина до імператора Михайла.
Отже, згадавши основні події біблійної, античної та візантійської історії, літописець саме від імператора Михайла ІІІ (840—867) веде мову про руських князів, вписуючи їх у цей хронологічний ряд. І в цьому хронологічному ряду не знаходить місця для варязького князя Рюрика. А це показово!
Рюрик дозволяє Аскольду і Діру відправиться із походом на Царгород.
Радзивіллівський літопис
Першим руським князем він називає Олега104. Цей фрагмент «Повісті минулих літ», котрий важливий не стільки в плані історичному, як ідеологічному, вказує на те, що літописець, який писав свій гранд-наратив у ХІІ ст., не сприймав Рюрика як засновника Давньоруської держави. Це не значить, що в історичній пам’яті Рюрик не існував. Про таку пам’ять свідчить як Рюрикова легенда, наведена в літописі, так і те, що окремі князі «Володимирового племені» мали ім’я Рюрик. А якщо так, то це ім’я сприймалося як князівське, переходячи з покоління в покоління в представників руської аристократії.
Повідомлення «Повісті минулих літ» від 852 року суперечить Рюриківській легенді, про яку вже йшла мова. Якщо в першому випадку чітко сказано, що саме 852 року земля почала іменуватися Руською, то в Рюриківській легенді, яка зафіксована літописцем під 862 роком, маємо твердження, ніби якась частина варягів іменувалася Руссю і саме цю частину закликали княжити в Старій Ладозі.
Князь Олег.
Радзивіллівський літопис
Звісно, немає підстав заперечувати, що т. зв. варяги відіграли певну роль у економічних і суспільно-політичних процесах Давньої Русі. Особливо це стосується півночі, де вони намагалися контролювати торгові шляхи з Балтійського моря по Дніпру й по Волзі. Важливим осередком на цьому шляху, як відзначалося, була Стара Ладога, де ніби й став правити Рюрик. У цьому, а також деяких інших осередках землі ільменських слов’ян археологами знайдені свідчення про перебування тут представників скандинавських народів105. Хоча, з іншого боку, навіть прихильники норманської теорії змушені визнати, що скандинавського археологічного матеріалу на Півночі Русі не так і багато.
Літописні варяги – це не обов’язково скандинави (шведи, норвежці, датчани). З цього приводу варто звернутися до міркувань Омеляна Пріцака. Він вважав, що вікінги й варяги, які мало чим різнилися між собою, були професійними воїнами, котрі забезпечували охорону морської та річкової торгівлі. «Марно, – писав цей дослідник, – намагатися визначити національність вікінгів і варягів. Вони її не мали. Це були просто професіонали, готові стати на службу до будь-кого, кому потребувалося їхнє вміння і хто міг платити за роботу»106.
Звісно, таку точку зору можна сприймати як крайність. Все-таки вікінги й варяги були вихідцями з певних етнічних середовищ (переважно північногерманських), які хоча б частково продовжували зберігати свою ідентичність. Однак не можна заперечувати й того, що серед них було й чимало представників західнослов’янських етносів, які осіли на південному узбережжі Балтійського моря.
У цьому сенсі вартими уваги видаються міркування Петра Толочка: «Аналіз археологічних матеріалів показує, що в VIII—X ст. у балтійському регіоні сформувалася своєрідна культура, у створенні якої зробили свій внесок нормани, сакси, каролінги і слов’яни». Історик, посилаючись на археологічні матеріали міст, які були включені в балтійську торгівлю, показує, що в них, поряд з германським населенням, було представлене також населення слов’янське. Водночас, звертаючись до німецьких писемних джерел, він говорить, що середньовічні хроністи вели мову про слов’яно-скандинавський характер населення багатьох південнобалтійських торгових міст – Хайтхабу, Реріка, Старигарда, Воліна, Зеєбурга, Щеціна та інших. Тому, «тісна і тривала взаємодія скандинавів (датчан та шведів) і західних слов’ян неухильно вела до певного їх етномовного зближення, а, може, й до асиміляції на переважаючій етнічній основі. Вражаючий феномен вживання вже першого покоління варягів на Русі не може знайти задовільного пояснення, якщо не припустити, що іще до приходу на береги Волхова і Дніпра вони були вже значною мірою слов’янами»107.
Поширення серед вчених набула думка, що літописний Рюрик – це данський вікінг Рорік, який жив у середині ІХ ст. (помер орієнтовно в 876—882 рр.). Він мав різні володіння на теренах Данії, зокрема в 857 р. володів датським узбережжям Балтійського моря108. Саме в той час Рорік міг оволодіти Ладогою, прибувши сюди на запрошення місцевих жителів. Не виключено, що вони намагалися запросити «близьких» варягів, серед яких були б представлені й слов’яни.