Вважається, що найдавніші записи, які використовувалися при укладанні літописних зводів, з’явилися не раніше ХІ ст. Отже, говорити, що літописці були свідками подій часів становлення Русі, не варто. Літописні повідомлення записувалися й переписувалися в різний час, зазнаючи іноді суттєвих змін. На літописців впливали різні чинники – ідеологічного, політичного й культурного характеру. Все це треба враховувати, використовуючи давньоруські писемні пам’ятки.
Певну інформацію нам можуть дати археологічні джерела. Проте вони допомагають у осмисленні загальних тенденцій історичного розвитку, «створюють фон» для історичних подій. Варто також враховувати, що «діапазон інтерпретацій» цих джерел часто є достатньо широким. Не слід забувати й те, що дані археології при відповідній подачі використовувалися й використовуються в ідеологічних цілях для доведення «правоти» певних концепцій історичного характеру.
Виходячи з вищесказаного, зрозумілим стає наше звернення до літописів, передусім «Повісті минулих літ» Іпатіївського списку. Це не значить, що ми будемо сліпо йти за цим джерелом. Однак вважаємо, що воно дає можливість простежити головні моменти в становленні Русі як державного утворення.
Історики, посилаючись на літописні джерела, витворили «канонічну» схему становлення Давньоруської держави. Якщо відкинути деталі, то вона виглядає таким чином.
Перший етап – закликання варягів.
У «Повісті минулих літ» під 6370 роком (862-м від Різдва Христового) розповідається: буцімто мешканці землі, де проживали ільменські слов’яни (пізніше ця земля почала іменуватися новгородською), спочатку платили данину варягам. Проте вони в якийсь момент вирішили не давати цієї данини і вигнали варягів «за море». «І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: “Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву”»89.
Археологічні дослідження ніби підтверджують цю версію. Стара Ладога, яку вважають столицею ільменської Славії, звідки закликали варягів, знаходилася на важливому торговому шляху, котрий вів із Балтійського моря через Волзький водний шлях до багатих мусульманських країн Азії. Саме цим шляхом у ІХ ст. поставлялося в Європу срібло, срібні монети, якісні ремісничі вироби із Середньої Азії та Персії, екзотичні продукти з тих країн та Індії. Значну частину цього шляху контролювали скандинави-нормани, котрих, вважається, на Русі іменували варягами. Нормани для здійснення прибуткових торгових операцій створювали корпорації, які мали військовий і водночас торговий характер. Варто враховувати, що в той час військова справа тісно була пов’язана з торговою. Здійснювати перевезення товарів (особливо на значні відстані) без належної військової охорони було неможливо. Водночас торгово-військові ватаги часто самі здійснювали напади з метою збагачення.
У Старій Ладозі, на урочищі Плакун, у 850—925 рр. існувало окреме скандинавське кладовище, де були й жіночі поховання. Правда, його матеріали загалом скромні. Тобто можемо говорити, що скандинави становили меншість у цій факторії. Проте це була активна меншість, яка в поселенні утримувала владу. Цілком могло статися, що більшість місцевих жителів постали проти цієї меншості й прогнали її. Але, як це часто трапляється у таких випадках, вожді повсталих не поділили отриману владу, почали воювати між собою. Тому з’явилися охочі закликати правителів зі сторони. У низці скандинавських «саг про давні часи» розповідається про вдалий напад норманів на Стару Ладогу й захоплення цього міста90.
Військово-торгові корпорації, очолювані варягами, створювали на торгових шляхах свої факторії. Однією з них і була Стара Ладога. Такі факторії, як правило, були «космополітичними» за своїм складом. У них проживало як прийшле, так і місцеве населення. Правителі цих факторій, маючи військові загони, намагалися місцевих людей, що жили в околицях, зробити данниками. Тому можна вважати правдивим літописне свідчення, ніби варягам словени, тобто ільменські слов’яни, та інші племена з цих земель платили данину.
У «Повісті минулих літ» під роком 6370-м (862-м від Різдва Христового) розповідається так про закликання варягів: «Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – русь, як ото одні звуться свеями, а другі – норманами, англами, інші – готами – отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: “Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами”»91.
Як бачимо, до варягів-русі звертається своєрідний «інтернаціонал». Це не лише представники слов’янських племен. Це також угро-фінські (точніше – прибалтійсько-фінські) племена.
Щодо слов’янських, то ними були словени й кривичі. Кривичі проживали на теренах верхів’я Волги, Дніпра й Двіни92. Ймовірно, це самоназва цього субетносу. Принаймні вона широко вживалася й використовувалася.
Певні питання стосуються походження назви словени. Схоже, вона не була «органічним етнонімом». Ця назва, радше, вказувала на те, що словени – це пришле слов’янське населення, яке опинилося в регіоні, де проживали угро-фіни93. Їм важливо було вказати на свою слов’янську ідентичність. А що така існувала, свідчить «Повість минулих літ», де багато говориться про слов’ян, їхній етногенез94.
Принагідно варто вказати, що, окрім ільменських слов’ян, існує ще два слов’янські етноси з подібними назвами – словени та словаки. Щодо перших, то вони опинилися далеко на Заході в оточенні германського й романського населення. Тому слов’янська ідентифікація стала для них важливим чинником етнічного самозбереження. Приблизно те саме можна сказати про слов’янське населення Центральної Європи, яке підкорили угорці. Певна його частина, чинячи опір мадяризації, ідентифікувала себе як словаків.
Під чуддю давньоруські літописці переважно розуміли прибалтійсько-фінські етноси, які проживали в районі Фінської затоки95. Поширеною є думка, що це були предки естонців96. Їх намагався підпорядкувати Ярослав Мудрий, про що буде вестися мова далі. Варто говорити про відносно високий рівень інтегрованості чуді в руське суспільство. Михайло Брайчевський відзначав, що «власні імена з коренем «чуд» мали велике поширення на Русі». «Так, в Києві, – писав цей історик, – відомий боярин Чудин мав свій двір на території київського Кремля (город Володимира). Цей боярин і його брат Туки відігравали помітну роль в суспільному житті Русі ХІ ст. Зокрема, Чудин був одним з укладачів так званої «Правди Ярославичів» – юридичного кодексу другої половини ХІ ст. Відомі топоніми з цим же коренем (Чудинцева вулиця і Чудинцева брама в Новгороді, село Чудин на Житомирщині, село Чуднів – там же, село Чудинівці – на Вінничині і т. п.). Все це свідчить, що вихідці з чуді відігравали певну роль в історії Русі не тільки на північно-західній її околиці, а на корінних руських землях»97.
Весь – це також фінське плем’я, що проживало на схід від Фінської затоки – у районі т. зв. Міжозер’я (озера – Нево, Онега та Біле). Власне, на цих теренах знаходилася Стара Ладога. Вважається, що весь дала початок таким етносам, як вепси й частково карели98.
Отже, незважаючи на міфічність літописної оповіді про «закликання варягів», маємо в ній відносно адекватне відображення ситуації, яка існувала на теренах, котрі пізніше почали вважатися Північною Руссю. Тут живе фінське й слов’янське населення. Але воно «закликає» до себе правити варягів. «Північна Русь» ніби була конгломератом трьох етнічних груп – варягів, які стали правлячою елітою, фінського й слов’янського населення.