На основі черепа був реконструйований вигляд Інгігерди. І ми тепер знаємо, як виглядала дружина Ярослава Мудрого.
Восени 2016 р. українська телекомпанія «1+1 Продакшн» розпочала роботу над багатосерійним фільмом «Інгігерда». Цей серіал позиціонують як «Величне століття» по-українськи, де в центрі фільму є жінка, що визначає хід історії82. Також є проект створення спільного українсько-французького фільму «Анна Ярославна». Чи дійде справа до його зйомок – час покаже. А поки там що маємо нещодавно виданий видавництвом «Фоліо» роман Валентина Чемериса «Анна Київська – королева Франції»83.
Як бачимо, Ярослав Мудрий знову опиняється в тіні інших. Тепер переважно жінок.
У 2017 р. ім’я Ярослава Мудрого голосно прозвучало – до того ж на міжнародній арені. Правда, знову в тіні його дочки Анни Ярославни. 29 травня, під час візиту Президента Росії Володимира Путіна до Франції, цей очільник дозволив собі сказати таке: «Освічена французька публіка знає про російську Анну – королеву Франції. Молодша дочка нашого великого князя Ярослава Мудрого була дружиною Генріха І і зробила істотний внесок у розвиток Франції, будучи однією із засновниць щонайменше двох європейських династій – Бурбонів і Валуа, – одна з яких досі править в Іспанії». У цьому спічі російський президент вирішив «приватизувати» для російської історії не лише Анну Київську, але й її батька (адже він для нього – «наш великий князь»!), а також усю історію Русі. В принципі, нічого дивного немає. Подібні речі робилися задовго до Путіна. Він лише в черговий раз озвучив міфи російської імперської історіографії.
На це висловлювання майже блискавично відреагував Президент України Петро Порошенко. Наступного дня після згаданого виступу Путіна він, коментуючи ратифікацію парламентом Нідерландів угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі України й Євросоюзу, висловився таким чином: «Кремль, уражений хронічною українофобією, капостив нам на кожному кроці, і все це робилося з єдиною метою – унеможливити ратифікацію угоди, поховати її та, відповідно, зупинити курс України на возз’єднання з нашою європейською родиною (мається на увазі угода про асоціацію України з ЄС. – П. К.). Саме возз’єднання, бо історично ми були її частиною. До речі, з часів давньоукраїнського князя Ярослава Мудрого та його доньки Анни Ярославни, яку вчора Путін намагався на очах всієї Європи «вкрасти» до російської історії».
П. А. Порошенко
До цієї своєрідної дискусії про Анну Ярославну підключилися інші високі достойники як з українського, так і російського боку. Міністр закордонних справ України Павло Клімкін заявив, що коли Анну Ярославну вважати росіянкою, то тоді треба вважати Олександра Пушкіна українським поетом, «адже українські Одеса й Крим неодноразово надихали його творчий геній». Натомість заступник комітету Совєта Федерації Росії з закордонних справ Андрій Клімов в уже звичній для російських очільників грубій манері заявив, що своїм висловлюванням Порошенко виглядає «як ідіот» і таким чином намагається підтримати «хоч як-небудь антиросійську істерію». А відповідальний секретар Російського історичного товариства Андрій Петров відзначив, що твердження Порошенка про «викрадення» Путіним Анни Ярославни не відповідає історичній дійсності84.
Словом, маємо типову боротьбу історичних міфологем, яка відбувається у сучасному політичному контексті. За великим рахунком, середньовічна імперія, котра звично в нас іменується Русь чи Київська Русь, це не Україна, а тим більше – не Росія. Хоча вона мала історичний стосунок до становлення однієї й другої.
Міфологеми Київської Русі відігравали й відіграють помітну роль у сучасних національних дискурсах України й Росії. Якщо провести паралель, то Русь до Росії й України має приблизно такий стосунок, як Римська імперія до Румунії й Італії відповідно. Румуни взяли назву в римлян і вважають себе їхніми нащадками, хоча терени нинішньої Румунії були віддаленою, «варварською» провінцією Римської імперії, куди ледь сягали римські культурні впливи. Жителі Апеннінського півострова, який був осердям Римської імперії, зараз називають себе не римлянами, а італійцями. Так само з росіянами й українцями. Перші виникли на «варварській околиці» Русі, але, в силу різних історичних обставин, присвоїли собі назву Русі й Росії (остання – похідна від Русі). Українці, які зараз живуть на землях, що були осердям Русі (зрештою, у давні часи під Руссю розуміли переважно землі навколо Росії (остання – похідна від Русі). Українці, які зараз живуть на землях, що були осердям Русі (зрештою, у давні часи під Руссю розуміли переважно землі навколо Києва), хоча й втратили свою «руську назву», але саме з їхніх земель «пішла Руська земля». Відповідно, як італійці мають набагато більше прав претендувати на давньоримський спадок, аніж румуни, так само українці мають більше прав претендувати на спадок Русі, аніж росіяни.
Ніби арбітром у спорі президентів Росії й України щодо того, кому належить Анна Ярославна, став президент Франції Еммануель Макрон. Приймаючи 26 червня у Франції Петра Порошенка, він відзначив, що президент України вшанував Анну Київську, королеву франків (малося на увазі те, що той відвідав її місце поховання). І що це є дуже важливо для стосунків між Україною і Францією, які мають давню історію85.
Еммануель Макрон
Як бачимо, змагання між Росією й Україною за Ярослава Мудрого і його спадок триває. І, схоже, триватиме далі. Виявляється, занадто важливою фігурою для української і російської історії є цей князь – навіть коли він знаходиться в тіні інших.
Русь до Ярослава
Чи існувала Руська держава до Ярослава? А якщо існувала – то яка?
І в українській, і в російській історіографіях переважає однозначна відповідь: так, існувала. Розходження починаються, коли постає питання про природу цієї держави, зокрема про її етнічність.
У російській історіографії домінуючою є думка, що ця держава була російською, чи принаймні була предтечею Росії. При цьому акцентується увага на тому, що ніби, згідно з літописними даними, початки цієї держави в Новгороді. А Новгород – територія російська.
Натомість в українській історіографії акцент робиться на тому, що столицею Русі був Київ, центральні її терени знаходилися в межах нинішньої української етнічної території. Отже, Русь була державою українською.
Собор Святої Софії. Великий Новгород
Взагалі історія Давньої Русі ховається в «темряві віків». Головним її джерелом є літописні оповіді. На жаль, до нас вони дійшли не в первісному вигляді, а в пізніших списках. Найдавніші з них датуються кінцем XIV ст., основна ж частина – XV – XVII ст. Це – Іпатіївська група, до якої належать списки: Іпатіївський (початок XV ст.), Хлєбніковський (кінець XVІ ст.), Погодінський та Єрмолаївський (обидва з XVІІ ст.); Лаврентіївсько-Троїцька група зі списками Лаврентіївським (кінець XІV ст.), Радзивіллівським і Московсько-Академічним (обидва з XV ст.) та нині втраченим Троїцьким (XІV—XV ст.); окрему групу становлять списки Новгородського першого літопису86.
Проблемною є хронологія давньоруських літописів87. Нерідко в них спостерігається «зміщення дат» на кілька років, а то й на більш значні періоди88. Зустрічаються й такі випадки, коли літописець під однією датою записує низку подій, що відбувалися в різний час.
Звісно, окрім літописів, є інші писемні джерела, у тому числі зарубіжного походження. Але, на відміну від літописів, вони не дають цілісної картини руської історії. Переважно ці твори стосуються окремих історичних моментів. До того ж такі джерела мають на собі не меншу печать суб’єктивізму, ніж літописи. Та й писані вони часто авторами, які жили далеко від Русі, користувалися інформацією з других чи навіть третіх уст, а тому мали не зовсім адекватні уявлення про давньоруські реалії. А раз так, то рівень довіри до цих авторів і їхніх творів, як правило, не вищий, ніж до наших літописів.