Соню, зайдімо туди на хвильку, попросив він. Може, там нам про пінгвінів розкажуть?
Ходімо! погодилася Соня.
В одноповерховому будиночку вони постукали в єдині двері. Зайшли.
Даруйте, звернувся Віктор до сивої, але не старої жінки, що читала якийсь часопис, сидячи при столі.
Слухаю, вона відірвала погляд від часопису. Ви до мене?
Розумієте, звернувся Віктор. Трохи більше року тому я взяв у вас у зоопарку пінгвіна У вас, часом, нема ніякої літератури про пінгвінів?
Нема, відповіла жінка. Пінгвінами у нас займався Підпалий. Коли їх роздали, його звільнили, і він усю літературу забрав із собою. Затятий був дід
Підпалий? повторив Віктор. А як його знайти?
Запитаєте у відділі кадрів! сказала жінка і знизала плечима.
До речі, вам змії не потрібні? запитала вона з цікавістю розглядаючи Соню. Ми з січня ліквідуємо тераріум
Ні, спасибі, відповів Віктор. А де знаходиться відділ кадрів?
Ліворуч від центрального входу, за туалетами.
Попросивши Соню почекати біля виходу, Віктор зайшов до відділу кадрів і ублагав їх дати йому адресу Підпалого. Згорнувши удвічі аркушик із записаною адресою і сховавши його в гаманець, Віктор узяв Соню за ручку і рушив з нею до метро.
26
Наступного ранку Віктор вирішив зїздити до головного. По-перше, давно вже збирався відвезти нові тексти, а по-друге, хотілося покаятися, навіть не те, щоб покаятися, а просто пояснити головному, що і чому відбулося з Якорницьким.
Ти вмієш сама вдома сидіти? запитав він після сніданку Соню.
Так, мене тато вчив, сказала вона. Двері нікому не відчиняти і по телефону нічого не говорити. До вікон не підходити. Правильно?
Правильно, сказав Віктор і зітхнув. Але до вікон сьогодні можеш підходити.
Справді? зраділа Соня і відразу підбігла до балконних дверей, пригорнулася носом до скла.
Ну, що там бачиш?
Зиму! сказала дівчинка.
Я незабаром прийду, пообіцяв Віктор.
Тричі йому довелося показати свою «кірочку», перш ніж він потрапив у кабінет до головного.
Як життя? запитав Ігор Львович.
Нівроку не зовсім упевнено вимовив Віктор. Ось, нові «хрестики» приніс
Давай, простягнув руку головний. А це тобі від Федора, він простягнув йому грубу течку.
Ігоре, наважився Віктор. У мене Тобто Виявляється, я винний у смерті Якорницького
Отакої! посміхнувся головний. Ти справді гадаєш, що ти такий крутий?
Віктор подивився зі здивуванням на головного.
Не переживай, я усе знаю сказав той уже приязніше.
Усе? перепитав Віктор.
Ні, не все. Набагато більше. Ну, а Якорницький однаково туди збирався То й заспокойся! Звичайно, було б краще, якби ти лише своєю справою займався.
Віктор ошелешено дивився на головного, його достоту збентежили слова шефа, щось заважало йому їх зрозуміти.
Отож, нічого страшного немає проговорив він нарешті.
У чому? У тому, що одним кланом з виходом на уряд поменшало? Заспокойся. Ти тут ні при чому, а якщо при чому, то лише крайком. Давай-но кави напємось!
Головний по телефону замовив у секретарки дві кави. Потім, пожувавши замислено губи, знову пильно подивився на Віктора. У тебе ж ні дружини, ні подруги нема? запитав він.
Нема, зараз нема визнав Віктор.
Це погано, півжартома похитав головою головний. Жінки зміцнюють нервову систему чоловіків. Тобі саме час зайнятися своїми нервами!.. Гаразд, жартую.
Секретарка принесла каву.
Віктор поклав півложечки цукру, але кава однаково була занадто міцна і гірчила на язиці. Гіркота кави знову нагадала про недавню поїздку в Харків.
А в Одесу мені треба буде їхати? запитав рантом Віктор, згадавши про розмову з головним щодо поїздки до Харкова.
Ні, не треба, відповів шеф. Хтось дуже не хоче, щоб ми займалися провінцією Ну в нас і отут справ вистачить. Тож бо не переживай! У мене он водія недавно вбили і то я спокійний, як танк, бачиш! Життя не така штука, щоб за неї боятися. Повір мені.
Віктор подивився на головного здивовано. Ігор Львович сидів у своєму директорському кріслі, у розкішному костюмі, французька краватка, важка золота шпилька на ньому. «Це він не дорожить життям?» засумнівався Віктор.
Нам треба буде з тобою перед Новим роком посидіти за пляшечкою, га? Не проти? запитав він.