– І поки він бігав до туалету, – продовжує Професор, – я продивився його твори. Ви навіть не уявляєте, яка там деструкція!
– Та невже?
– Він пише (уявляєте?), буцімто проти Байрона, знаного класика світової літератури, воювали українські козаки! Навіть якщо це й правда – то такого писати ніяк не можна!
– Чому?
Моє запитання видається Професору наївним і недоречним. Він, піднявши вгору вказівного пальця, повчає:
– Будь-який інтерпретаційний дискурс має передбачати національний контекст. Це – аксіома!
– Авжеж, – погоджуюся я.
– Я знав – ви мене зрозумієте! Ми зобов’язані вести отой екзистенційний діалог з позиції національної самодостатності. Але це ще не все. Едічка (уявляєте!) глумиться над Шевченком.
– Футболістом?
– Яким футболістом? Нашим Кобзарем! Пише, що той у бордель ходив…
Хіба мало геніїв відвідували борделі? Ніцше, наприклад, любив там грати на фортепіано. Згодом, правда, схибнувся. Але ж не буду я говорити зараз про такі речі Професору…
– Жах та й годі… – киваю.
– Але ж треба щось робити. Рятувати теоретичні й прагматичні аспекти нашого дискурсу. Ви зобов’язані мені допомогти!
– Тобто – забрати в Едічки написане й спалити?
– Цього недостатньо. Треба видушити йому очі! Лише тоді Едічка не зможе писати.
(Ні, таки Професор – тип небезпечний…)
– Усе буде добре, – заспокоюю його. – Навіщо нівечити Едічку? Він же – талант!
– Талант, авжеж, – погоджується Професор. – Ядуча квітка на цнотливому полі нашої культури…
– Треба зробити так, щоб він писав правильні речі – про запорозьких козаків, героїв Крут.
– Скільки вовка не годуй… – песимістично констатує Професор.
Здається, пацієнт трохи заспокоївся. Я пропоную повернутися. Учений муж не заперечує. А біля своєї палати втаємничено каже: «Не підведіть…» Авжеж: не підведу…
– Братіку! – перестріває мене Вакуленко. Його очі світяться радістю. – Виручи! Вік дякувати буду… Почергуй сьогодні за мене. Тобі ж усе одно…
І благально дивиться.
Ну і як відмовиш ближньому? Може, і його колись доведеться просити.
…Настає вечір. Темно.
Ви знаєте українську ніч? Восени?
Тепло відійшло. Небо вкрили хмари. То вщухне, то знову зірветься вітер. Часом вигляне місяць, покажуться дві-три зіроньки. Неспокійно на душі. Хочеться заховатись. А тут ще дощ стукає у вікно. І так настирливо. Ніби каже: «Пусти!»
Цей стукіт будить мене. Пройтись – чи що?
Іду. Коридор порожній. Палати без дверей. При вході до них сидять (чи куняють) санітари. Хворі мирно сплять. (Принаймні так здається.)
Проходжу повз одну палату. Бачу: хтось різко встає з ліжка. Рухи рішучі. Має щось зробити – важливе, може, доленосне… Проходить повз кілька ліжок.
Тривожно забилося серце. Торсаю санітара за плече – щоб прокинувся. Той спросоння не зовсім розуміє, що діється. Та і я також…
Божевільний нахиляється над чужим ліжком. Дивиться, хто там лежить. Водить руками над головою. І раптом різко починає видавлювати очі лежачого… Той зойкає. Хоче вирватися…
Я з санітаром хапаємо того зловмисника. Пручається несамовито. Певно, всю силу зібрав… Нарешті валимо його на підлогу, скручуємо…
Це – Професор.
А чоловік, якому видушували очі, – Едічка… З переляку труситься, не може прийти до тями. Онімів…
Скрученого Професора кидаємо на ліжко. Колемо йому заспокійливе. Так само заспокійливе даємо й Едічці.
Деякі хворі прокидаються. Водять очима – дехто байдуже, дехто перестрашено. Дощ усе сильніше періщить у вікно.
І вітер, вітер, вітер…
Нарешті світає. Кукурікає півень. Як давно не чув я цього… (Та й де почуєш його на міському асфальті?)
Прокидається земля, очищена нічним дощем. І крізь хмари (важкі, темні) визирає сонце. Ніч позаду. Як і нічні жахіття. Мирно сплять хворі. Спить Професор. Усіх примирив сон…
Знову йду коридором. Відчуваю на собі чийсь погляд. Обертаюся. Зустрічаюся поглядом з Едічкою.
Підходжу до горе-письменника. Сідаю на краю постелі. Мовчу.
Він теж мовчить.
Щось треба сказати…
– Усе буде гаразд…
– Так, – погоджується Едічка. І раптом злісно, агресивно: – Чому цей нікчема, придурок, недоумок, ідіот, нездара-писарчук потрапив до нашого замку? Хто йому дав стипендію?!
– Про кого це ви? – питаю здивовано.
– Як про кого?… – дивується геній і показує очима на сповитого Професора.
– А-а-а, – доходить до мене. – Та це чиновники з Євросоюзу щось наплутали…
– Авжеж, – міркує Едічка, – Євросоюз – це добре. Але там проблеми. Особливо з бюрократією.
– Ми надішлемо запит в Єврокомісію. Чи, може, краще в Гаазький трибунал?
– …У трибунал! – заохочується Едічка.
– Обов’язково надішлемо! – запевняю генія. – А зараз вам треба поспати, відновити сили. Адже праця письменницька – важка.
– Лише ви мене розумієте… – тішиться пацієнт.
На нараді розбирають нічну халепу. Хитають головами. Кажуть, що з Професором подібні речі досі не траплялися… Він лише патякав усілякі дурниці. Але щоб таке чинити? У нього, певно, загострення. Треба хворого ізолювати.
Утомлений нічним чергуванням, іду додому. У коридорі зустрічаюся з Оксаною. Вона вже не така насуплена, як раніше. Навіть посміхається.
– Ви – інтерн? Мені про вас чоловік розповідав, – щебече вона.
Представляюся.
– Як вам тут, у глушині? Не хочеться до міста?
– Не місце красить людину, а людина – місце, – повчально нагадую.
Оксана зневажливо кривить губки.
– Знаєте, – каже, – хочеться, щоб життя буяло, щоб гриміло все. Ось учора ми в місто їздили, у ресторан…
Видно, любить Оксана повеселитися.
– Не хочете з нами? Через кілька днів знову поїдемо, розважимося. Чоловік мені обіцяв.
Чим би дитина не тішилась…
– Мені тут цікаво. Нове місце.
(Не буду ж я казати, що на ресторан катма грошей.)
– Жаль… – промовляє моя нова знайома.
З’являється Вакуленко.
– Ого, сусіда! – підморгує він. – До моєї Оксани клинці підбиваєш? Не оддам свій скарб…
Оксана кидає погляд на чоловіка – трохи зневажливий.
– Чого, жіночко, стоїш? Припрошуй до господи. У нас же є чим пригостити…
Справді, кімната у Вакуленків – повна чаша (порівняно з моєю). «Шибеник», себто Василько, десь ганяє на вулиці. Нового м’яча купили…
Грає у келихах вино. Червоне – аж темне.
– Пий, козаче! – припрошує Вакуленко. – Життя – швидкоплинне. Немає в ньому нічого певного. Сьогодні, скажімо, щось неначе важливе. Гадаєш – не проживеш без нього, ніяк. Ладен душу продати. А завтра – лише плюнеш. І думаєш: яким же дурнем я був!
– А чи є щось таке, заради чого варто продати душу? – питаю.
– Фауст зробив це, бажаючи спізнати прекрасну мить… – нагадує Оксана.
– Моя жона літературу викладає, – інформує Вакуленко. – «Зупинись, хвилино, ти прекрасна!» Дурня те все… І той Фауст зі своїм Гете. Нема прекрасної хвилини. Усе – омана! Сансара!
Виявляється, Вакуленко знається на буддизмі. Так і має бути. Українці – приховані буддисти здавна…
Оксана намагається захистити Гете. Вакуленко не дає:
– Ось мій предок, коваль Вакула, чорта осідлав. Він сотні Фаустів вартий!
Жона сердиться. Хіба можна прирівняти якогось Вакулу до героя безсмертної драми Гете?
– Душу однак не можна продавати, – завершує Вакуленко. – Усі це знають. Але продають. Бо сподіваються обдурити чорта.
– Душа людська – криниця, – кажу я. (Це на мене хвиля філософічності найшла…)
– Де ти такої мудрості набрався? – кепкує Вакуленко. – Криниці треба чистити. Бо замуляться. І не нап’єшся з них тоді води. А питимеш мертву воду з крана. Так зараз робить більшість. Бо легше. Й лінивіше.
– Хіба погано мати водогін? – питає Оксана. У її голосі чується відверте роздратування.
– Занепад настає тоді, коли перестають чистити криниці, – повчає Вакуленко.
Схоже, треба змінити тему розмови.
– Як там у лікарні? Що поробляє Професор?
Вигадане мною прізвисько до пацієнта вже приліпилося.
– Нічого. Заперли в ізоляторі. Хай там мудрує.
– А чого Професор і Едічка – як кіт із собакою?
– Та раніше були друзями. Навіть один одному писання свої читали.
– Що ж сталося?
– Сіє – тайна за сімома печатями… Взагалі психіка – річ незбагненна…
Здивовано дивлюся на свого співрозмовника. Він же посміхаючись підіймає келих з вином.