– Іноді мені здається, – продовжує, – що шизофренія, психози – зовсім не хвороби, а певні ступені досконалості. І хто відає, чий ступінь кращий…
– Яка нудота, – зітхає Оксана. – Усе про роботу та й про роботу…
– Не будемо ж ми у твоїй присутності розпатякувати про жінок, – резонно зауважує Вакуленко.
– Та ні, кажіть, – пожвавлюється вона. – Це вже цікавіше… Ось ви, Леоніде, як уявляєте майбутню подругу життя?
– Дай спокій чоловікові, – подає голос її чоловік. – Воно йому треба?
Та Оксані – хоч би що. Хміль ударив у голову…
– То ви скажете, – не відстає, – який ваш ідеал жіночої краси?
При цьому слово «ідеал» звучить загадково, навіть звабливо.
– Ну… Жінка має бути красивою, – незграбно починаю я.
– Аякже! – погоджується Вакуленко. – Жінок треба брати гарних. Інакше рід переведеться.
– Тобто? – не дуже розумію його думку.
– А отак. Українські пани одружувалися з багатими, але часто негарними панянками. І де вони? Нема, вигибли. А мужики шукали собі гарних дівок. І збереглися. Бо цього природа вимагає, – просторікує Оксанин чоловік. – Від гарної дівки шаленієш. Діточок хочеться – гарненьких, як мама. А від потвори кожен…
– І навіщо таке говорити? – заступається за жіноцтво Оксана. – Буває, дівчина хоч і не красуня, зате душа у неї…
– Гарна душа у потворному тілі – помилка природи! Себто мутант, – відрубує Вакуленко. – У людини має бути все красиве. Хто це, Оксано, казав?
– Чехов.
– Певно, хохлом був. Бо ж – естет, – констатує він.
До кімнати заглядає «шибеник». Гарний – як і мама. Але розкуйовджений, замурзаний.
Ну, пора і честь знати, підіймаюсь. Дякую за гостину.
– Не забувайте, заходьте, – припрошує Оксана. І ці слова проказує з натяком, не як данину ввічливості…
Наступного дня до лікарні прошкуємо із Вакуленком.
На подвір’ї нас зустрічає комп’ютерний геній.
– Як життя? – питаємо мимохідь.
– Життя? – замислюється пацієнт і починає міркувати вголос: – Що я раніше знав? Нічого. Бо віртуальний світ – то ніщо. А зараз я серед людей. Живу їхніми радощами, печалями. Але бачу – людство іде не туди, куди має йти. А в мене особливий шлях. І на ньому я маю зустрітися з тим, хто найбільше вивчив глибини душі людської…
– Чудово! – підтримує Вакуленко. – Але, йдучи цим шляхом, не треба надто напружуватись. Хто знає глибини (себто, людської душі), прийде сам коли захоче.
– Мабуть, – згоджується хворий. – Той, на кого чекаю, завжди чинить незбагненно.
Вакуленко каже, що для вікопомної зустрічі треба готуватися. Зокрема тілесно. Себто пройти процедури.
Пацієнт не заперечує. Покірно слідує за лікарем.
Я теж беруся до роботи. Обходжу палати, спілкуюся з хворими. Зустрічаюся з Едічкою. Він заспокоївся. Сидить на ліжку й, поклавши на коліна дошку, щось пише.
– Добре, що ви того психа позбавили стипендії.
(Це він щодо Професора.)
– У Євросоюзі право – понад усе, – підтримую розмову.
– Знаю, – каже Едічка. – І раптом запитує: – Вам не здається, що канонізований образ Шевченка зужив себе?
– Якось не задумувався над цим… – зізнаюся щиро.
– Лисий, змарнілий Тарас, та ще й з обвислими вусами, у кожусі – це неправильно! Він інакший – молодий, драйвовий. Справжній козак! Козарлюга! Чхати Тарас хотів на долю! У горілці лихо топив… Дівкам голову крутив… Був вільний – як вітер…
– А Гоголь?
– Що – Гоголь?
– Теж був козаком?
– Е ні, то – козацький виродок… І геній. Бо генії – виродки…
(Треба щось сказати.)
– Генії бувають різні…
– Ну так, як і виродки, – уточнює Едічка.
– Як вам працюється? Скоро дасте почитати свій твір?
Пацієнт уважно дивиться, зважує.
– А мій рукопис не зникне?
– Як він може зникнути? – заспокоюю. – Я ж цінитель вашого таланту.
Едічка озирається.
– Тільки нікому не показуйте.
І підсовує кілька дрібно списаних аркушів.
– Це буде наш секрет, – змовницьки підморгую невизнаному класику.
Читаю заголовок – «Memento mori».
– Ви тримаєте бомбу, – упевнено шепоче Едічка. – Вона підірве нашу літературу…
– Читатиму з нетерпінням…
«Зірка нашого письменства» тисне руку.
Прийшовши до кабінету, кидаю аркуші на стіл. І… забуваю про них. Робота…
Через кілька днів класик запитує:
– Які ваші враження?
Спочатку не второпав, про що навіть ідеться. Нарешті згадую: тож він про свою писанину…
– Цікаво, – кажу. – І головне – глибоко, оригінально…
– Радий, що вам сподобалося.
– Сподобалося?… Не те слово. Такі твори – безсмертні…
Ці слова – як мед на душу для Едічки. Правда, він намагається стримувати почуття.
– Ви переоцінюєте мій твір.
– Переоцінюю?… Та ви самі не знаєте, що сотворили! Це не просто шедевр, це – революція, переворот!
– А в яке видавництво віддасте моє «Memento mori»?
– Гадаю, його треба відразу на Нобелівську премію висувати!
– Он як? – червоніє геній. – Гадаєте, «Memento mori» сподобається членам Нобелівського комітету?
– Стовідсотково! – кажу впевнено. І йду до дверей.
Та чую за спиною:
– Заждіть!
Це знову він. Чого йому треба?
– Тільки не висовуйте на Шевченківську… – просить він.
– Яка там Шевченківська!.. – махаю рукою. І шепочу йому на вухо: – Тс-с… Це таємниця. Я – член Нобелівського комітету…
(Треба було побачити обличчя нашого генія!)
– Ми недавно збиралися… – веду і далі. – Обговорювали: як це українським письменникам досі не дали Нобеля? Це несправедливо. І найбільш імовірною кандидатурою, мені здається, є ваша…
– Ото було б добре… – не може натішитись Едічка. – От би купити землю біля Дніпра-Славути… Побудувати хату… Я писатиму в ній романи. А не тинятимуся на заграничні стипендії…
– «Поставлю хату і кімнату…» Це, здається, Шевченкове… – пригадується мені.
Враз геній зиркає невдоволено:
– Ви що – в плагіаті мене запідозрили?
– Боронь Боже! – заспокоюю його. – У вашій хаті, певне, буде камін. Цього в помешканні Шевченка аж ніяк не передбачалося.
– Авжеж, – згоджується майбутній нобеліант, – маєте рацію.
– Я лише хотів сказати: ви продовжувач кращих Шевченкових традицій!
– Недооцінив я вас, – зізнається Едічка. – Забув, що ви член Нобелівського комітету…
На цьому розмова й завершується. Повертаюся до себе в кабінет. Рука мимоволі тягнеться до рукопису, який вже кілька днів лежить у моїй шухляді. Починаю читати.
Холодний зимовий вечір. Брудний пітерський трактир. У кутку сидить чоловік, довге волосся майже по плечі. Перед ним пляшка вина. На обличчі – меланхолія. Час від часу торкається хустинкою свого довгого носа – ніби перевіряє, чи на місці той…
Відчиняються двері. До трактиру завалюються двійко веселих молодиків. Один – чепурун. Достоту – лондонський денді. (Не одна панянка з ним у гречку ладна була б скочити…) Другий трохи інакший. Підтягнутий, зосереджений. Німець чи що?
Молодики вдягнені зі смаком. Естети… Можливо, художники. Правда, петербурзькі пейзажі навряд чи надихають. Бо що можна малювати в краю снігів і фінів, де все мокре, рівне, сіре та ще й туманом оповите…
– О-о-о! – вигукує чепурун. – Очам не вірю! Земляк, батько наш.
Його товариш робить круглі очі. І запитує по-українськи (правда, з ледь помітним акцентом):
– Що се за чоловік?
– Темна ти, Віллі, людина. Це ж – Гоголь!
– Тарасе, я не такий п’яний. Ще птаха від чоловіка відрізнити здатен…
– То наш великий шріфтштеллєр. Як у вас Гете, Шіллер. Я тобі навіть вірші про нього читав:
Не заріже батько сина,Своєї дитини,За честь, славу, за братерство,За волю Вкраїни.Не заріже – викохаєТа й продасть в різницюМоскалеві. Це б то, бачиш,Лепта удовиціПрестолові-отечествуТа німоті плата.– Брате, по-перше, що тобі поганого зробив Віллі Штернберг, себто я, а також Шмідти, Фітцуми, Йоахіми?… Чого ти нас, німців, так не любиш? А по-друге, міг би відразу сказати, що до цього протараненого трактиру забрів Микола Васильович – гордість і надія малоросійського письменства…
Тарас жваво підходить до столу, за яким сидить патлато-носатий Гоголь. Не питаючи дозволу, всідається. Те саме робить Штернберг.
– Гаспада… – невдоволено промовляє гордість письменства малоросійського.
– Тю! – дивується Тарас. – Чого це ти по-московськи?
– …нє імєю чєсті знать.
– Миколо, ти ж наський! То й балакай по-нашому. Навіть німець, – киває Тарас у бік Віллі, – по-нашому навчився…
Гоголь піднімає голову, дивиться мутними очима:
– Душа моя роздвоєна. Це я ще Залеському в Парижі казав. Часть її – малоросійская, а часть – вєлікоросская…
– Дурень ти, Миколо… – дружньо поплескує по плечу Тарас Гоголя. – Натуральний дурень. То в москалів печатаєшся, то з ляхами по заграницях вештаєшся. А про неньку-Україну й геть забув…
– О, Україна! – млосно промовляє Штернберг. – Золоті ниви, блакитне небо.
– А ти, німчуро, мовчи! – Важкий кулак Тараса гепає по столу, аж пляшка підскакує. – Ви вже на нашій Хортиці картоплю садите. Побоялись би Бога!
– Правду кажеш, земляче, – киває головою Гоголь. – Німці в нашій Украйні вже горілку курять, та не дровами, а парою. Не по-людськи це, не по-християнськи…
– Та з них християни – як із мене католик! – сердиться Тарас. – Тільки чого ти, Миколо, цюю гидоту цмулиш? – показує на пляшку з вином. – Видать, по Італіях такого навчився? Геть зіпсували козака. Добре, що я туди не поїхав. Щось підказувало: не їдь, бо буде тобі капець. Малярійні ґедзі покусають. Тебе ж, Миколо, покусали? Бо ти гарячку мав. Слухай, брате, – Тарас обіймає Гоголя, – в Україну треба їхати…