Юне тіло, яким я милувався в струменях місячного сяйва, враз стає для мене гидким… Конвульсійно здригається серед залежаних оселедців, ковбас, прострочених консервів. Котиться відкоркована пляшка кетчупу, яка стояла на прилавку. Виливається на підлогу. Біля дівчини з’являється червоняста калюжа…
– Отак! – реготнув Явтух. – Теж мені цілка…
Кілька різких порухів. З горла дівчинки виривається стогін. Від задоволення? Від болю?
– О-о-о! – стогне Явтух. Злазить вдоволений, – хвацько ляскає по сідницях. – Тепер порядок.
Дівчина (а чи дівчина? жінка не пошлюблена…) підіймається. На прилавку валяються долари – наче позеленіле цвіле листя.
Прокидаюся. На чолі – холодний піт…
Ще не розсвіло. Темно. У вікно зазирає місяць – ніби сміється наді мною.
Перевертаюся з боку на бік. Намагаюся заснути. Так і зустрічаю ранок. У кінці коридора – рукомийник. Хлюпаю водою на обличчя. «Нужник» – у дворі.
Там мене перестріває Вакуленко.
– Отак піклуються про нас, ескулапів, – бурчить. – І це двадцять перше століття… У такий сральник, мабуть, ще Гоголь ходив. Невже й Пушкін, та й усі класики золотого віку російської літератури?…
«Чого він сердитий? – думаю про себе. – Оксана в інтимі відмовила? Треба було з чортом договір укласти і принести їй те, що вона хоче».
Вакуленко рече далі:
– Зараз ще нічого. А взимку… Заметіль… Морозище… Сядеш, скоцюрбишся, то тебе так просифонить… Якось до нас делегація завітала – лікарі з Німеччини. Такі усі чепурні, чистенькі. Навіть плюнути біля них ніяково. Зайшли до нашого туалету – і у гостей мову відібрало. Якийсь німчик оступився та ледь не провалився у яму з лайном… Екстрим! Похитали заграничні ескулапи головами: як же так, мовляв, атомні електростанції будуєте, а пристойних вбиралень зробити не можете…
Тут і я вставляю свої «п’ять копійок»:
– А їхні Гете, Шіллер до яких туалетів ходили? Хіба не до таких, як Пушкін, Гоголь? Зате які твори писали! А нині набудували гарних вбиралень – зате література перевелася.
– Гм, – лукаво посміхається Вакуленко, – щось у цьому є…
І прямує до своєї кімнати. А я – до закамарка, свідчення нашої цивілізаційної відсталості…
Після ранкового туалету (зі звичними елементами екстриму) та склянки чаю вже йду на роботу. Мене доганяє Вакуленко.
– Знаєте, колего, ви таки маєте рацію… – звертається до мене. – Цивілізація – то лайно. Література – теж. І взагалі людині шкідливо жити в цивілізованих умовах.
– Це ж чому? – питаю.
– Бо коли чоловікові живеться добре, і у нього немає проблем – це шлях до божевілля. Німчики, які приїздили до нас, розповідали про своїх пацієнтів. Казали: у них їх чималенько. І вони до них гуманно ставляться. Не так, як ми. Переконували, буцімто психом краще жити серед здорових людей. Та, власне, й здорових у них не так густо… Якщо не психози, то неврози…
– Але і в нас божевільних, певно, не менше.
– Хіба що серед зверхників. А простим людям немає коли про дурне думати. І не дуже-то психи у нас по вулицях розгулюють… Самі втікають до лікарень. Легше їм тут…
Подібні речі я вже чув із вуст нашого головного, Рудика (Рудого Панька – так я його називаю про себе). Відчувається, вміє шеф баєчки оповідати. А підопічні й вуха розвішують. Зрештою, що їм залишається?
Біля воріт замку стоїть крутий джип. Такого в нашій провінції вдень зі свічкою не знайдеш. Яким це побитом занесло його сюди?
– То до комп’ютерного генія братки приїхали, – повідомляє Вакуленко.
На подвір’ї сидить на лавочці худорлявий юнак. У нього розумне, інтелігентне лице. Але в очах – відстороненість. Біля нього крутяться двійко смаглявих кремезних мужиків. Схоже, кавказців.
Хлопець їм просторікує:
– Є речі, які ми не можемо пізнати. Про них не говориться в книжках. Та й не треба знати книг інших, окрім книг святих. Наш розум – нікчемний. Він не відкриє справжні, великі істини. Тільки душа відчуває їх – між сльозами й молитвами. Як шукачі перлин занурюються у морські глибини, щоб відшукати скарби, так і я мушу зануритись у глибини душі, знайти перли правдивості й явити їх людям. У цьому – моє покликання. Відтепер я буду йти оцим шляхом – важким і тернистим…
Кавказці згідливо кивають головами. А юнак далі наставляє їх на путь істинну:
– Відкиньте суєту, щоденні турботи. Нічого не дадуть вони. Навчіться слухати душу. Піклуйтеся про рівновагу душевну – лише вона найбільше потрібна людині. І тоді ви зустрінете Бога, пізнаєте неземне блаженство…
Один кавказець схоплюється і говорить (звісно, кавказькою): «Щось подібне колись я чув уже від дервіша…»
Другий кавказець вторить йому (теж кавказькою): «Немає нічого нового в цьому світі…»
Чоловік глаголить далі:
– Бог подарував мені оте чуття – чути свою й чужу душу…
Побачивши Вакуленка, кавказці підводяться. Співчутливо поплескують свого молодого колегу.
– Крєпісь, брат… Ти нам нужен…
І наближаються до нас.
– Доктор, – це до Вакуленка, – пагаваріть нада.
– Ну, кажіть.
– Нє здєсь. Панімаєш…
– Чого ж – панімаю, – Вакуленко киває головою. Потім до мене: – Вибач. З самого ранку смикають. Робота…
Кавказці й Вакуленко відходять оддалік. До мене долітає кілька фраз:
– Доктор, памагі… Ми без Нікалая – как без рук. Компи нє работают. Торговля застопорілась. Каждий день тєряєм тисячі…
– Жадность фраєра згубіла, – підсміюється над крутими бізнесюками Вакуленко.
– Доктор, сдєлай что-нібудь! Вилєчі Ніколая паскарєй. В долгу нє астанємся.
– Обіцянка – цяцянка.
Отже, й Вакуленко став потрібен. Та не просто комусь – а «господарям життя»… Чому б і не «відігратися» на них?…По повній…
Мене перестріває Рудик (Рудий Панько).
– Щось ви знову блідий, юначе… Як і вчора. Та ще й синці під очима.
– Погано спав…
– Буває, – каже він, – особливо на новому місці. Знаєте, яке найкраще снодійне?
Запитально дивлюся шефові в очі.
– Жіночку би вам перед сном, – повчає начальник. І знову запитує: – Чому люди страждають безсонням?
– Тому що сплять самі.
– Правильно, – згоджується шеф. – Запам’ятайте: сон – то здоров’я, передусім психічне.
– А якщо сни погані?
– То зробіть їх добрими.
– Як? Ви знаєте?
– Ніхто цього не знає. Але треба прагнути…
Бачу, любить побалакати Рудий Панько…
Починаються будні. Знайомлюся із хворими. Едічка сидить на ліжку й, поклавши на коліна дошку, щось пише. Каже, оповідання про Гоголя…
– Дуже добре, – тішиться Рудик. – А може, й витворить щось путнє. Кажуть, від психа до генія – один крок…
Кілька разів зі мною намагається поговорити ще один хворий. Та щось його стримує. На вигляд цьому чоловікові близько тридцяти. Вважає, мабуть, себе професором, бо всіх повчає.
Підійшовши до мене надворі, нарешті починає:
– Ви – людина мудра. Мусите зрозуміти. Давайте відійдемо вбік. Нас не повинні бачити…
– Чому?
(Уважно споглядаю хворого – з голови до ніг. Що можна чекати від нього? На вигляд сумирний. Агресії не виявляє.)
– Це дуже важливо, – втаємничує пацієнт. – Мені ніхто не вірить. Надія лише на вас…
Виходимо за межі замку. Там нікого немає. Лише з пагорба махає вітами одинока катальпа.
– Про це я багато кому говорив… – рече Професор (так я про себе його назвав). – Люди цікавилися. Та відчуваю – не вірять…
(У деяких божевільних чудово розвинута інтуїція.)
– У чому ж річ? – намагаюся, аби питання звучало щиро.
– Едічка, – шепоче на вухо співрозмовник, – працює на іноземні розвідки… Його заслали. Він розкладає нашу національну екзистенцію.
– Здається, підозрілий тип, – буцімто погоджуюся з Професором.
– Він підсовує нам деструктивні смисли, – впевнено твердить пацієнт.
– Тобто?
– Пише оповідання, а в них, замість того щоб відновлювати національну ідентичність, нівелює її космополітизацією.
Це ж треба! От тобі й на! А Професор веде далі:
– Нам потрібно розробити теорію національної ідентичності як провідну методологічну ідею.
– Згоден, – киваю.
– Щоб дослідити герменевтичний горизонт нашого Едічки, я підсипав йому в їжу пургену…
(Гм, знову виникла ця тема: фекалії та література…)