Сердито спльовує.
– Їм, бач, ювілей Гоголя в дурці треба відзначати! Не мають чим зайнятися! А побудувати лікарям хоч якесь житло – грошей чортма. Скільки років у черзі стою… І ще стоятиму…
Вакуленко таки щось упустив. Завдяки отому ювілею хтось відмиє гроші, хтось розрекламує власну персону. А хтось просто нап’ється. Адже наше життя – суцільне свято під час чуми…
Гоголь же – персона цікава… Я про нього у виші реферат писав. З філософії. Професор, який читав цю дисципліну, казав, буцімто Гоголь – представник «філософії серця». Що воно таке – схоже, він і сам не знав…
У переліку рефератів була тема: «Гоголь як філософ». Я міг би такий реферат елементарно здерти з Інтернету – там цього добра навалом. Проте обіклався книжками, перечитав класика. Не так багато він і написав. Правда, я так і не зрозумів, чому Гоголя вважають філософом…
Повертаюся до розмови з Вакуленком.
– Давно тут працюєте?
– Десятий рік уже. Засмоктало, закрутило, як у вирі. Вшитися би звідси кудись… Хоч би й до дідька в зуби…
Вакуленко допиває пиво, спересердя жбурляє у кущі пляшку.
– Ну, все, – каже підводячись. – Піду до Оксани. Нічим її не порадував… Хоч слівце мовлю…
Іде до хати. Я залишаюся надворі. Треба таки сходити в магазин. Щось купити попоїсти. Вважай, цілий день ні крихти…
За кілька кроків від гуртожитку – нашвидкуруч збудована ятка. На ній яскрава вивіска – «Одеон». А збоку ще й англійською – «шоп». (Європа – нічого не скажеш…)
Біля того «шопу» кілька пластикових столиків. За одним – двоє п’ють пиво. У зубах – цигарки. Присмачують нашу солов’їну добірною лайкою. Схоже, хлопці хильнули горілочки, а тоді полірують пивком…
Крамничка тісненька, заповнена дешевим ширвжитком. На полицях – кетчуп, майонез, пляшки пива, мінералки. А ще – ковбаса, оселедці, тюлька («тюлечка» – як її любовно називають у народі). Збоку – буханці хліба. На іншій полиці – пральний порошок, зубна паста, туалетний папір…
Зі знудженим виглядом сидить продавщиця. Молода, і з себе – нічогенька… Свіже личко, брови шнурочком. Щось жує. На прилавку – пляшка кетчупу. Дівчина прибирає її. Повільно підводиться. Струнка, трішки випинає груденята. Мовляв: поглянь-но на мене, хіба я не хороша. На її устах з’являється посмішка.
– Галько, дай пива! – чується знадвору.
Мужик ввалюється до шопу.
– А платити хто буде? І так у борг дала…
– Ти ж мене знаєш…
– Авжеж. Уже місяць, як у борг товар береш…
– Жінка от-от з Італії доляри перешле… Тоді защебечеш, Явтуха Макогоненка згадаєш… І не тільки пиво давати будеш…
Дівчина буряковіє, люто зиркає на нахабу.
– Скажеш, я поганий? – продовжує Явтух. – Усе при мені на місці. А дівок як тельбушу?! Не знаєш?! Хіба?
І підморгує п’яно.
Дівчина ставить (ні, кидає) на прилавок літрову пляшку пива.
– Та хоч залийся!
– Отак би зразу. Без випендрьожу…
Дядько забирає пляшку, йде до напарника.
– Ви щось хочете? – чую запитання.
Дівчина не дивиться на мене. Ховає очі.
(Не склалося. Розмови не буде. А могло б…)
Беру буханець хліба, ковалок ковбаси, сир. З голоду не помру. І прямую додому…
Проходячи повз двері, за якими мешкають мої сусіди, чую збуджені голоси. Вакуленко, схоже, з’ясовує стосунки зі своєю половиною. Мабуть, не приніс їй черевиків… А суджена вже дметься, розмовляє на високих нотах…
У кімнаті заварюю чайок. На очі потрапляє чималенький талмуд «Керівництво з психіатрії». (Це, вважай, моя Біблія.) Відкриваю навмання. Там, де класифікація психопатій. Читаю – «нестійкий тип». Вони – неначе з глини (чи пластиліну?) – із них можна ліпити будь-що. Вони легко піддаються чужим впливам.
Ні, Едічка не такий. Він – самовпевнений, «тисне» на інших.
Може, отим нестійким типом був Гоголь? Чи його кумир – Пушкін? Яких тільки дифірамбів не співав йому Микола Васильович! Хотів уподібнитись до російського класика. Але глина була не та. Не великоросійська…
Вони (читаю далі про нестійких типів) симпатичні, ліричні, можуть бути приємними співрозмовниками, люблять компанії. Схоже на Гоголя. Не красень. Зате який симпатяга…
…Легко захоплюються. Але так само легко відходять від своїх захоплень.
Здається, і таке траплялося з класиком.
Часто не доводять до завершення розпочату справу. Авжеж, не став він ні чиновником, ні професором історії. А свої «Мертві душі» не дописав…
Вони (тобто нестійкі типи) переконані, що їхні вчинки – необхідні, єдино правильні.
Гоголь теж не сумнівався в правильності своїх дій…
Обманюючи, щиро вірять, ніби кажуть сущу правду.
Таки було це з класиком. І не раз…
Нестійкі психопатичні типи схильні до незвичайних захоплень, але ця захопленість має характер гри…
Ну-ну…
А ще вони «тиняються по життю», часто змінюють місця проживання.
Любив Гоголь їздити по заграницях та й просторами Росії-матінки. Сотворив образ «русской тройки». В «Избранных местах…» є лист під назвою «Нужно проездиться по России». Правда, хотів-таки блудний син повернутися в Україну, осісти на березі Дніпра. «Чуден Днепр при тихой погоде…» Та не склалося. Як і багато іншого…
Закриваю книжку. Чи мені до Гоголя зараз…
Краще думати про щось приємне. Молодому. І не уникнути спокусливих фантазій…
Зрештою, Гоголю, коли він писав «Вечори на хуторі біля Диканьки», було десь стільки, скільки й мені…
Заплющую очі. Чомусь перед очима постає… Галя. Та, що з «шопу». Мій погляд вже купається в її очах, торкається рум’яних вуст, повільно опускається до шиї і падає, як із водоспаду, в заглибинку між високих грудей… А навколо ніч… Божественна українська ніч. На небі – круторогий місяць, що залив своїм сріблом землю, величаючись серед зірок-сестер. Завмер ліс, наче плащем, огорнувся темінню. Неподалік, поміж луками в’ється річка. А на березі – Вона. Легке плаття, що прикриває груди, спадає на траву… Дівчина повільно пірнає у прохолодні води…
От і все. Фантазія скінчилася…
Моє грішне тіло (а чи грішне?) наструнчується. Колись у якійсь книжці про геніїв і божевільних читав, що Гоголь за все своє життя не пізнав жодної жінки. Невже? Боявся протилежної статі? Зате був естетом (як, зрештою, всі справжні українці). Кохався в жіночій красі. І… займався рукоблудством… Тьху, казна-що в голову лізе…
Невже таке можливе? Адже Гоголь – штукар, містифікатор. Умів водити за ніс. Є у нього, в «Невському проспекті», картинка походу в бордель… Може, він і не втік з дому розпусти (як це зробив герой твору), а залишився, щоб спізнати гріховних насолод?
Чому я не лишився в магазині? Подумаєш, дівчина якось віддалася підтоптаному залицяльникові за гроші, які тому висилає дружина з Італії. Ну то й що? Таке життя. І така у нас економіка… Суцільні гріховні спокуси…
Це ж не старі часи, коли за перелюб карали на горло!
Та й нині де знайдеш цнотливих дівчат? Цнота – не в пошані. Як і честь та гідність…
Дивись простіше на речі, хлопче…
Добре казати. Реалії – реаліями. А хочеться-таки чистоти…
Надворі темніє. Галі немає. Не звабив її. Доведеться самому лягати в ліжко…
Дрімаю. Що таке сон? Голос нашої підсвідомості? Вікно в прийдешнє? Чи магічне дзеркало, в якому бачимо себе… без прикрас?
Знову Галя. Чи Галька… Магазин. Шоп.
Заходить Явтух Макогоненко. Дихає перегаром.
– Чого треба? – зиркає дівчина.
– Ніби не знаєш… Іди сюди…
І на прилавок лягає зелений папірець із портретом якогось президента.
– Я не продаюсь…
– Ха! Це тебе сопляк Левко напоумив?
(Мене, до речі, звати Леонідом. Можна й Левком…)
– Синок!.. – це, певно, про мене. – Молоко на губах не обсохло. Думаєш, він має гроші? Стане лікарем? Багато зароблятиме? А ти будеш ходити біля нього панею? Ось що ти будеш мати! – Явтух підсовує під ніс дівчині дулю.
– Кажеш, не продаєшся? – продовжує п’яне белькотання. – А коли отак!
Жбурляє на прилавок ще одну купюру.
У Галиних очах – помітно вагання…
Явтух своїми міцними лапищами згрібає дівчину.
– Не випендрюйся!
Сукня опиняється на підлозі. Спідня білизна – теж…
Груденята – униз на брудний прилавок. Руки Явтуха ніби вростають у дівочі сідниці. Він налягає і важко хекає…