Сідаю біля генія. І чую:
– Ви приїхали на стипендію?
(Не можу второпати, про що йдеться.)
– Бо я – стипендіат Євросоюзу… – втаємничує мене Едічка. – Хоча стипендія ні до чого не зобов’язує. Хочу – пишу, хочу – просто живу в цьому замку. Він – гарний, правда ж? Навіть думав, чи не придбати його?
Геній нахиляється і шепоче на вухо:
– Маю багатого дядечка в Швейцарії… Він дасть гроші…
Розуміюче киваю головою.
– А ви? – питає мене. – Які умови вашої стипендії?
– Бачите… – розгублено замовкаю я.
– Ви з обслуги замку?
– Так… – невизначено киваю.
– Жаль, – розчаровано промовляє Едічка, – я гадав, матиму колегу. Бо тут така публіка…
– А що публіка? – починаю «входити в роль». – Вони чекають ваших творів. Причому з нетерпінням!
– Справді? Якось не думав над цим… Стільки часу я вже не пишу! Сьогодні, мабуть, треба почати писати…
– Візьметесь за новий варіант «Тараса Бульби»?
– «Бульба» – то загалом попса…
– Невже?
– Справжній Гоголь – постмодерніст. Сучасники його не розуміли. Він сидів на грантах і писав попсу…Для царя. Істинний Гоголь – інший. Я мушу його показати…
Едічка повертається до мене.
– Може, ви допоможете?
– Чом би й ні?
– Гаразд, – каже пацієнт і піднімається з лавиці. – Буду думати. Потрібні нові ідеї.
– Нове – це забуте старе… – повторюю машинально…
– Нове – інша модифікація старого, – підняв пальця пацієнт. – Ну, ще… Зустрінемося…
Едічка тисне мою руку й кудись замислено бреде.
Я починаю знайомитися з лікарнею.
Через кілька годин у коридорі перестрів головного. Він запрошує до свого кабінету. Киває на крісло.
– Як вам наш геній? – питає.
– Що казати… Хвора людина…
(Здається, я сказав не те, бо Рудик зверхньо посміхається.)
– Запам’ятайте: здорових людей немає, є лише досі необстежені…
– Ну і який діагноз у цього обстеженого?
– Загалом – маніакально-депресивний психоз.
– Отже, Едічка – неадекватний? У нього загострення?
– Ні.
– То чого ж його тримають?
– А куди ж йому подітися? Родичі відцуралися. Доглядати за собою не зможе. Взагалі восени до нас хворі косяками йдуть.
– Як це?
– Не кожен з них хату зуміє обігріти, піч натопити… А тут – дах над головою, теплі батареї, їжа. Вижити можна. Адже головне в цьому світі – виживання. Хіба ні?
– Отже, ваша лікарня – притулок для бідних і знедолених?
Рудик кривить губи.
– «Наша», молодий чоловіче, наша… – підправляє він.
Винувато посміхаюся.
– Може, так і треба, – розмірковує шеф, – чим менше божевільних на волі, тим здоровіше суспільство…
– А хіба таке суспільство не є жорстоким?
Головний кидає погляд, сповнений іронії.
– Жорстокість в даному разі – це благо.
– Хіба? – намагаюсь опонувати.
– …А м’якотілість губить людей.
Мій начальник відкорковує пляшку мінералки.
– Хочете?
Киваю головою. Шеф повільно наповнює склянки. І продовжує:
– Звісно, в усьому має бути міра. Жорстокість – так само. Бо інакше не витримаєш. Збожеволієш.
– Цікава теорія, – чемно коментую сказане.
– Нічого цікавого. Це – банальщина.
Головний відпиває ковток.
– Знаєте, – каже, – це чудово розуміють сильні світу цього. А для плебсу розповідають баєчки про гуманізм, мораль…
Але ж ми начебто збирались поговорити про нашого літературного генія… Отож повертаю розмову в попереднє русло.
– А що робив Едічка раніше? – питаю. – Тоді, коли був нормальним?
– Сумніваюсь, чи був він колись таким…
– Власне, чимось же займався він до того, як потрапив сюди?
– Журналістом працював. А ще – бавився у літературу. Сподівався заробити на цьому великі гроші. Наївняк!
– То він – письменник?
– А ви як гадали?… Наша лікарня – оаза для інтелектуалів. Нещодавно привезли комп’ютерного генія. Перепрацював. І розум скаламутився. А подивитися – нічого хлопцеві начебто не бракувало. Усе було. Та не хотів чоловік жити у злагоді з собою й природою. Тепер про Бога просторікує. Каже, що той відкрив йому «вищу істину». Може, й відкрив… Та в кожного вона – своя…
Я не дивуюся. Знаю: лікарі – циніки. Адже мають справу з такими, що хитрують, обманюють, видають бажане за дійсне, декотрі говорять про високе… Хоча все, якщо подумати, зводиться до простого існування білкових тіл – і то бажано в якомога комфортніших умовах… (Чомусь раптом пригадався гоголівський Пацюк, якому вареники самі пхалися до рота…)
Пауза затягується. Рудик допиває водичку.
– Я, певно, піду…
– Ідіть, – милостиво киває начальник. – Та більше не грішіть.
Із подивом витріщаюсь на нього. Він скептично посміхається.
– Усе гаразд. То я так… Після спілкування з комп’ютерним «проповідником»… До зустрічі…
Підводжуся з крісла. Отже, я – вільний? Принаймні на сьогодні…
То чому б не обстежити замок? Тепер це моє тимчасове пристанище…
Навпроти вежі, через яку я заходив сюди, є й інша вежа. Бічна. Вона без брами. Всіх впускає і випускає.
Опиняюся за мурами. Перед очима – величний краєвид. (Знали кляті пани, де будувати свої твердині…)
За кілька кроків – крутий спуск. Упадеш – голову зламаєш. Унизу рівнина. І ріка із заплавою…
Замок – на пагорбах. Неподалік неждано-негадано вибуяла екзотична катальпа. Звідки взялася ця красуня в нашому північному краї? Стоїть незахищена – ламають її буревії, обсипає зусібіч снігом, періщать дощі… Та вона стоїть. Бач, прижилася…
Ось сонячні промені упали на катальпу, позолотили листя, яке почало жовтіти. І вона стрепенулася, зашуміла… Я посміхнувся. Хотілося доторкнутись до неї. Послухати, що вона шепоче. Колись я таки це зроблю. Видеруся на горб і порозмовляю із нею.
А зараз уже чую – кличуть… До мене підходить санітарка – дебела жіночка років п’ятдесяти. (У психлікарні персонал має бути міцним. Мало який бешкет хворі можуть вчиняти…)
– Ви – новенький? Я вас проведу, покажу, де ваша кімната.
Жіночка назвалася Пульхерією Іванівною і виявляє до мене неабияку цікавість. Я не дивуюсь. Це притаманне жінкам із глибинки… Вони ж на убогому інформаційному харчі – не так багато подій відбувається в їхньому світі…
Найперше тітоньку цікавить, чи жонатий я?
Кажу: рано ще…
– Це ж чом? – дивується вона. – Саме час. А дівчина хоч є?
– Ну… – тягну невиразно.
– Значить, нема, – констатує вона. – Негаразд. Такий видний хлопець… Та й лікар.
Як не задерти носа?
– У нас тут гарні дівчата є. Добрі, роботящі… – повідомляє турботлива жіночка. – А от хлопці – непотріб. Як не п’яниця – то гультіпака…
Цілком звична картина.
Отже, можу стати місцевим донжуаном…
Та тітка Пульхерія зовсім інше має на умі. Ось цей молодий парубійко наплодить купу діточок… Та ще й догляне їх. Бо я (так їй здається) хлопець порядний…
Уявляється такий собі «гепі-енд» у гоголівській «Ночі перед Різдвом», коли Оксана з дитятком на руках стоїть біля розмальованої Вакулою хати. А високоповажний архієрей, побачивши це, каже: «Ліпота…»
Пульхерія Іванівна приводить мене до хатинки, мабуть ще за царя Гороха збудованої. На жаль, не вражає вона хоч якоюсь естетикою… Ніхто її не розмалював, не прикрасив. Стіни облуплені. Двері – темні.
Каже:
– Це гуртожиток для лікарів.
Зітхаю. Зате в мене окрема кімната! (Уперше в житті!)
Тітонька пішла собі. Розпаковую свій наплічник, витягую звідти свій убогий скарб. Щось розкладаю, роззираюся: треба обживати кімнату.
Десь через годину-другу виходжу в коридор. Назустріч іде жінка, десь так за тридцять. Гарна. Але краса вже прив’яла. (Та й як не зів’янути у цій глушині?!)
– Оксано! – чується знадвору. – Ану забери того шибеника. Хай телевізор дивиться. Ну, немає спокою – ні на роботі, ні вдома.
Голос наче знайомий.
Оксана виходить і через хвильку повертається з хлопчиком, ведучи його за руку. Той насуплений. Не хоче дивитися телевізор. Надворі ж гарно…Золота осінь.
Покидаю свою нову обитель. Бачу: на лавиці сидить Вакуленко. Біля нього – недопита пляшка пива.
– Сідай, колего, – запрошує він. – Розслабся. Ось іще один трудовий день позаду.
– Ви тут живете? – питаю, вмощуючись біля нього.
– А де ж іще? – криво посміхається. – То на Заході лікарі мешкають у віллах. У нас же – в розвалюхах…
Відпиває ковток.
– Якщо розібратися… – продовжує мій сусід, – всі ми живемо, щоб працювати…Невідомо на кого. Робимо проблеми на порожньому місці. А потім їх розв’язуємо. І тішимося.