«П’ятихвилинка» затягується. Спочатку велемовний монолог шефа, який зрідка переривається згідливими репліками підлеглих. Вони демонструють свою благонадійність і багатослівність, пильно відстежуючи, як на їхнє говоріння реагує головний. Я ж нуджуся: ну коли це скінчиться? Бо ще не звик до таких ритуалів. А присутні вже й поглядами й жестами припрошують до розмови. «Ну чого мовчиш?» Певно, від цього говоріння колеги-психіатри отримують насолоду – такий собі гуртовий оргазм… Особливо це шефа стосується. Обличчя у нього світлішає, вогники в очах загоряються. Я починаю совгатись. А дехто блаженно поглядає на мене. «Чого ти? Розслабся. Життя ж – штука прекрасна… Хоча й абсурдна…»
Шеф уже показує на мене:
– Ось наш молодий колега. Він ще не влився в колектив, та ми йому допоможемо. Він буде в нашій згуртованій команді. Обов’язково!
Враз Рудик переводить розмову на інше.
– Ледь не забув – геть із голови вилетіло… Надійшов один припис від обласного керівництва. Зараз прочитаю. Та, власне, просто нагадаю. Невдовзі – ювілей Гоголя. Отже, до ювілею треба готувати різні заходи – ну, літературні читання чи конкурси, конференції.
– А ми тут до чого? – лунає питання.
– Помилилися з адресою, – висловлює здогад хтось.
– Ніяка це не помилка! – рішуче відрізає шеф. – Нам адресовано!
– Думаєте, божевільня лише тут? – усміхається якийсь лікар, високий, плечистий. – Телевізор не дивитесь? Погляньте на політиків, яких нам показують. Це ж наші пацієнти!
– Докторе Вакуленку! – головний ставить на місце плечистого лікаря. – Припиніть! Ми – державна установа. Хоча… Якщо подумати, дехто з наших підопічних міг би бути в політиці, а декотрі політики – нашими пацієнтами… Таке життя: одні божевільні нами керують, а інших ми лікуємо…
– Вакуло, ти не правий, – фамільярно звертається до високого й плечистого лікаря худий і миршавий ескулап. – Наші обласні начальники знають, що роблять.
– Невже? – в’їдливо посміхається Вакуленко.
– А ти не смійся, – зблискує очима опонент. – У Гоголя ж є «Записки божевільного»…
– Панове! – озивається ще один лікар, досить огрядний і статечний. – Я недавно читав: Гоголь був психічнохворим. У нього приступи творчої активності змінювалися депресіями. Часто паморочилася голова, він навіть втрачав свідомість. Та й поводив себе класик неадекватно: палив рукописи, через дрібниці сварився з друзями, ображав їх. Або візьміть хоча б його заповіт…
– І що там такого? – запитують зацікавлено колеги.
– А хіба може нормальний чоловік застерегти, щоб його поховали лише тоді, коли почне розкладатися тіло? Це ж манія!
– Клініка, – чути чиєсь.
– До речі, шизофреніки бувають напродив раціональними, – ділиться своїми спостереженнями худий ескулап. – Особливо коли йдеться про гроші…
– Так-так, – погоджується ерудит. – Гоголь непогано вмів добувати кошти. До царя-батюшки вмів підкотитись, та й до власної матінки.
– Які ще думки? – запитує Рудик, намагаючись припинити стихійний консиліум.
– …Поставимо Гоголю діагноз.
– Ну і що? Встановимо, що у нього була шизофренія або хоча б маніакально-депресивний психоз? – питає Вакуленко. – Уявляєте, який ґвалт підніметься? Бо ж із гоголівської «Шинелі» – усі знають – література російська вийшла… Вона що – теж шизофренічна? Чи маніакально-депресивна? Та окрім того, ми Гоголя вважаємо своїм…
– Еге ж, росіяни про це давно пишуть! – добродушно киває огрядний і статечний лікар. Певна річ, він має на увазі психічну неврівноваженість класика, а не те, що Гоголь – наш, себто українець.
– Авжеж їм можна, – бурчить Вакуленко, – а нам – зась. Ще й наші патріоти збунтуються. Мовляв, піднімаємо руку на святе…
– Колеги! – сердиться шеф. – Прошу поставитися до ювілею зі всією серйозністю. І не чіпати російську літературу. А тим паче – росіян. Щоб не було чогось такого.
– Є у нас один пацієнт, – бере слово миршавий ескулап, – ви всі його знаєте – Едічка-письменник. Молиться на Гоголя, як на ікону…
– Так, Едічка… – задумливо потирає підборіддя Рудик. – Цікавий екземпляр. То нехай щось сотворить…Під свого кумира. Адже писати вміє. Я навіть один його опус читав. Загалом скажу – цікаво. Можна йому щось пообіцяти. Скажімо, що дадуть премію. Ну, не Шевченківську, а…
І тут, ні сіло ні впало, чую:
– А що як молодому колезі поспілкуватися з Едічкою? Чудову матиме практику…
Усі витріщилися на мене. А я й не знаю, що казати…
– Ну що, козаче?! – плескає мене по плечу Вакуленко.
Звісно, я таки козак, але…
– Едічка непоганий, – заспокоює шеф. – Раніше водилися за ним усілякі дивацтва. Тепер сумирний…
Далі нарада йде своїм ходом. Ще якась година пустопорожніх розмов – і я вільний!
Виходжу на подвір’я. У голові – шарварок. Глибоко вдихаю повітря. Підпираю стіну – стару, масивну. Піднімаю голову, і ніби пливу в океані небесної синяви. Так триває кілька хвилин. Чи й більше?
Повз мене, наче сновида, проходить жінка. Це та, що їхала сюди із сином, Марія. Згорьовано-сумовита. Озиваюся до неї:
– Пані, у вас проблеми? Чимось допомогти?
Жінка дивиться мені в очі.
– У кожного свій хрест… – проказує з болем.
І ніби втішає себе (чи мене?):
– Щасливий той, кому Бог посилає нещастя, різні випробування. Це очищає нас. А щастя? То – примара. Прийшло й пішло…
Жінка віддаляється від мене. Бачу її постать на фоні замкової брами. Ще кілька кроків – і вона зникає.
«Свій хрест…» – повторюю її слова. Отож, який він у неї?
Мабуть, так: була молода, нерозумна… Зустрічалася з хлопцем. Хвилинне щастя – примара…
Завагітніла. Нікому про це не казала. Хотіла позбутись дитини. Пила якусь гидоту. Думала – поможе. Не помогло…
А той хлопець побавився і втік – розбирайся з дитиною сама. Батько-мати хмарою ходять…
Народила хлопчика. Невдовзі виявилося – тяжко хворий. І хвороба та – на все життя…
Чому життя карає? Не слухалася батька-неньки? Втратила цноту? Дитину в утробі хотіла вбити?
На руках тепер у неї воно… Хай недорікувате. Але ж вона його любить… Бо нікого у неї більше немає…
Лише материнська любов підтримує життя цієї істоти, на яку інші дивляться як на помилку природи.
Хлопчик виростає, стає дорослим.
Але не може без мами. Та й вона – без нього. І так виживають в цьому світі, байдужому до їхніх нещасть.
Але нині вони мусять розлучитися. Чому?
Батьки, вочевидь, померли. Чоловіка немає, бо хто захоче жінку з таким спадком? Грошей у селі не заробиш. Сяка-така пенсія на сина-інваліда. Одне слово, злидні…
Хтось, певно, намовив жінку на заробітки закордонні. Поїдеш, мовляв, за границю, там гроші як з неба сиплються. Але сина з собою взяти не можна. Треба його на когось полишити. На кого?… Кому він потрібен?
Отже, психлікарня? Хлопець же розумово відсталий. Там принаймні доглянуть.
Отака історія. (Чи плід моїх домислів?)
– Ви тут? – чую голос Рудика. – У вас кепський вигляд. Певно, не снідали?
– Студенти зазвичай не снідають. Ще донедавна так і було…
– Звички можна й міняти…
– То вже як змінити натуру.
– Нічого, змінитесь… До речі, – киває головний, – оно на лавочці сидить Едічка.
Біля купи вугілля, що псує замковий пейзаж, прилаштована лавиця – проста, примітивна: два стовпчики, дошка. І на ній – чоловік.
Дивний якийсь. Шия обмотана шарфиком. Довге немите волосся аж на плечі. Борода неголена. Одяг зіжмаканий. Він гордовито тримає голову: мовляв – я не такий, як усі. Навіть у зношеному спортивному костюмі він видається представником богеми…
Дивиться кудись удалину. Медитує – чи що?
– Як справи, Едічко? – питає його Рудик.
– Нічого… – лунає безсторонньо.
– Чим займаєшся?
– Пізнаю суть буття…
Почуте стає вже начебто змістовнішим.
– Едічко, а як ти ставишся до Гоголя?
– Ми з ним – генії. Навіть однакову хворобу маємо…
– Он як?
– Авжеж, і в мене, і в нього бували депресії.
Едічці в самокритичності не відмовиш.
– Познайомся, – представляє мене головний лікар. – Ось цей юнак допомагатиме тобі творити…
Едічка байдуже киває головою.
– Ну то поспілкуєтесь? – пропонує шеф. – Я піду, бо робота чекає.