Іван поїхав до Коломиї, а повернувшись, зайшов прямо до Опришка. Є вже наказ евакуювати установи, відступ триває. Треба збиратися в дорогу.
– Втікати?! – скрикнув Андрій. Він дотепер сидів згорблений за столом і ніби й не слухав Івана. – Від кого? Від своїх людей я, Опришко, втікати буду?
– Не втікати, а відступати. Кутузов теж відступав колись.
– Кутузов… Царська армія, генерали, запроданці! А ми, ми?
– Ви завжди були засліплені, Андрію. Тому не можете нічого бачити далі свого носа. І через те вам до паніки близько. А істериків і панікерів розстрілюють у воєнний час. Зрозуміло?
Опришко охолов. Важко сперся ліктями на стіл і прошелестів зшерхлими губами:
– Не буду відступати. Армія – інша справа. Є різні маневри, відступи й наступи. А я тут залишусь. Думай як хочеш. – Підвів очі, вони налились уперше світлом. – Ліси у нас, Іване, глибокі, слава Богу. Опришкувати буду! Жодного німака в село не пущу. – Він прояснів злою циганською посмішкою і колючим поглядом штрикнув Івана, мов двома розчепіреними пальцями межи очі. – Сина візьму, Павла Циганчука, тебе, партизанку створимо, гімназистику переляканий!
– Мені в райкомі наказали бути завтра в Коломиї, – спокійно відповів Іван. – І раджу вам також іти зі мною. Підпілля буде. Але для цього згуртуватись треба. А поодинці переб’ють. І вас… Тут-таки, в Загайпіллі.
– Дідька лисого! А втім… Роби як знаєш. Тільки я не піду нікуди.
Іван обняв Опришка і пішов прощатися з рідними.
Якимиха впала на коліна перед сином і благала не йти, люди ж свої, заступляться. Чи то ж одна влада тут була, і не вбивали таки нікого. А він, Іванко, що злого кому зробив?
Іван підвів матір, цілував її висохлі щоки.
– Я повернуся, мамо. Не вік же тут будуть німці.
– О, аж тепер ні, аж тепер за тобою слід рутою заросте, на твоєму похороні плачу нині, синку!..
Яким стояв посеред хати, і здавалося, не рушиться він, камінний, з місця, так і вийде син за отчий поріг і не візьме на важку дорогу батьківського благословення. Схлипуючи, дивилася Якимиха на чоловіка, тремтячі руки піднесла до горла і, завмираючи, чекала: невже отак розстанеться рідний батько з сином?
Наче в спину хтось штовхнув – кинувся Яким до Івана і затрусився від здавленого крику. Все, мабуть, тут – і прикрощі, яких завдав йому первісток, і втрачені надії, що їх колись плекав Яким, виводячи Івана в люди, і батьківська любов, яку таки не вбив жаль до сина, – збіглося зараз в один кривавий болісний згусток, і старий виплюнув його страшним словом:
– А будь цей світ навіки проклятий!
Тільки Василь холодно подав руку, не дивився в очі братові.
Учора ввечері він зустрічався з хімчинським Михасюком. Михасюк сам прийшов нагадати йому про той час, коли вони удвох вікна били комуністам. «Наша героїчна дає драла, ми будемо ще воювати за справжню Україну». Василь відмахнувся од нього, але крапля злоби впала і зашипіла на незастиглій ще образі… І тепер курилася десь там, глибоко в серці, їдким димком.
Вже на порозі обернувся Іван і, прискуливши очі, сказав з притиском:
– Бачу твій настрій, парубче. Тільки гляди… Зустрінемось – звіт даси мені. За добро, а чи за зло.
– Йди, йди, – визвірився Василь і з кулаками підступив до старшого брата. – З чужими ти прийшов і йдеш з чужими. Не було тобі тут рідні: ні в хаті, ні серед людей.
Позеленів Іван. Помутніло в очах від оскаженіння, він міг би тепер убити Василя. Але серед хати стояв батько, звісивши голову, і мати – з закляклими в розпуці руками, мов живий пам’ятник одвічному материнському стражданню.
Пішов. А коли проходив через Дідицьке, зупинився. На порозі Пантелової хати стояла та, яку кохав. На призьбі повзала дитина, плакала, але мати не звертала на неї уваги, дивилася на Івана.
– Куди ви?…
Він підійшов до тину, переступив перелаз і, не думаючи про те, що може побачити Семен, обняв її по-парубоцьки однією рукою, поцілував у щоку.
– Щасти тобі тут, Оленко…
– Хай вам Бог помагає, Іване. За все добро… За мене.
На тракті догнала Івана Ганна Сторожучка. Хустина сповзла з голови на шию, злом іскрились очі, дихнула йому в обличчя пекучим докором:
– Так легко все, так просто, як дитині цяцьку показати… Куди ідеш, голово сільради, начальнику? За себе боїшся? А ми як? Погрались діточки в свободу і досить їм? Пити разом, а розплачуватися окремо, Іване?
– Ой, Ганко, Ганко… Скільки такого цвіту, як ти, змарнується. Прости, Ганнусько… Перед тобою, як перед народом, благаю прощення.
Він нагнувся до її рук і заквапився по тракту, щоб не дивитися більше на горе, на тугу, що застигла сірим силуетом при битій дорозі.
Шинкарук повертався зі Львова. Йому пощастило доїхати до Станіслава товарним поїздом – це, мабуть, був останній, посланий для евакуації військових частин, – далі до Коломиї довелося йти пішки.
Не відчував ні втоми, ні голоду. Все, що не стосувалося його неймовірного горя, було далеким, чужим, ворожим.
Віри немає, донечки!
Люди ходять, працюють у полі, діти граються в поросі, хтось хихоче в сутінках за тином, навіть пісня, мов заперечення смерті, стрепенеться то тут, то там над стривоженою землею. Мирно стоїть крислатий дуб, розпростерши чепірнате гілля над хрестом край дороги, сонце досушує стомлене колосся, а воно хилиться й покірно жде серпа; вечори скроплюють росами прив’ялі трави, споліскують короткі грозові дощі смагу з землі; люди відчиняють двері й приймають подорожнього на ніч.
І все це живе поза його горем, байдуже до нього; світ існує, як і колись, не знає і знати не хоче, що він утратив дочку!
Дратували Шинкарука безжурні обличчя, ображали розмови про щось зовсім далеке від війни і смерті, святотатством здавався сміх. Він утратив дочку, над його сім’єю нависла страшна непевність, можливо, в нього немає вже дружини й сина, а світові байдуже до цього всього, байдуже!
Кілька днів тому Шинкарук, насилу діставши квиток на поїзд, приїхав до Львова. Тут він дізнався про відступ. Але тривожні розмови, голосні команди військових і лайка водіїв на вулицях ковзали повз його увагу. Він біг провулками, боячись, що заблудиться і не знайде будинку, в якому жила Віра. Знайшов. Господиня Слівінська скорботно розповіла про те, як Віра вранці збиралася йти в бібліотеку, була веселою і зовсім не сподівалася, бідна, що її схоплять енкаведисти. Бо, прошу я вас, за цих кілька днів скільки людей пересаджали! Ні-ні, вона нічого докладно не знає. Але казала пані Зарицька, а її чоловік працював кимсь там у міській раді – то хто вже буде краще знати, – казала, що був потайний наказ арештувати як можна більше, щоб німці не мали підтримки від свідомого місцевого населення. Але най добродій Шинкарук не падає у відчай. Можливо, Віра якось врятується, а може бути, що й не арештували, тільки дивно, куди б могла подітися? Першого дня, в неділю, бомби падали за містом і біля пошти. А бібліотека, куди ходила Віра, – осьдечки.
Шинкарук, німий і безвладний, сидів у кріслі і не міг тепер пригадати обличчя своєї первісточки, тільки виразно відчув, як крізь райдугу років простяглися до нього ніжні, теплі дитячі руки, обняли за шию, а віддуті рожеві губки прошептали: «Добраніч, татусю».
Глухий стогін вирвався з грудей і захлинувся в здавлених сльозах. Шинкарук схопився з крісла.
– Куди, куди мені звернутися? О Господи!..
– Пане добрий, – ламала руки Слівінська. – До кого звертатися? Таж то басурмени, азіяти, які не тільки людей – Бога топчуть!
– Що ви говорите? Люди ж вони…
– Людиська! Ви краще їдьте додому, поки не пізно. Хто знає, що там діється? Щиро вам раджу, бо я для своїх людей…
«Так! – стрепенувся Шинкарук. – Так. «Одного поля ягоди». І щоб не залишити ні однієї, Віру тут взяли, сім’ю, напевно, вивезли, а він залишився один. Один!»
Кинувся до дверей, вибіг у коридор. Слівінська втримала його за руку.
– Пане Шинкарук… Хоч то влада має змінитися, але ви заплатіть мені ще таки карбованцями.