– У що?
– Приглянься до життя. Ти мусиш дорожити своєю землею і знати, за що нею дорожиш. Це справа не одного дня, Богдане. Любити рідний край, пити рідну мову, як джерельну воду в спеку, поважати працю людей, ненавидіти тих, хто чинить зло, а любити тих, хто добро творить, – це велика, добра віра.
Богдан заворожено слухав батька. Він не міг одвести від нього очей і відчув, як вірить цій людині, що є його батьком. Примруживши від щастя очі, притулився до його грудей. Шинкарук давно не схилявся до синового чуба, що пахнув сонцем і суницями. Крадькома витер зрадливу сльозу.
Легко пройшли батькові слова через призму конкретного життя, яке оточувало Богдана. Він бачив тільки добро на землі і людей, які творять добро, і любив їх. Не питаючи дозволу матері, вступив до піонерської організації. Обурювався, коли вона забрала в нього галстук, сказавши: «Індиків лякати будеш», не розумів, чому мовчав батько, коли він похвалився, що за рік стане комсомольцем. Адже тато мусить вірити в те саме, що й Богдан. Бо ж у що інше?
Богдан ліг долілиць на землю. Вчора підгортав картоплю, ще трохи мліє поперек. А земля пахне листям кульбаби, чорнобилем, пахне свіжим молоком, немов на цьому місці тулилась до трави корова повним вим’ям, пахне вощиною і житнім хлібом. І здається Богданові, що сьогодні він, як ніколи дотепер, відчуває, як міцно можна любити свій край.
«Ні, хто вірить у богів, той не може по-справжньому вірити в людей».
Над потічком співали хори беріз. Він завжди їх чув. Ще в ранньому дитинстві будився серед ночі від співу беріз за вікном. Тоді він вірив, що це співають ангели. А тепер вчував у цій мелодії пісню всієї землі, прекрасної, чистої, повної світла, зелені й добра.
Далеко, в тому боці, де Коломия, почулися глухі вибухи. Густо – один за одним. Богдан підвівся, вибіг на леваду. Що це? На небосхилі висіли білі м’ячики дивних хмаринок. Вони з’являлися густими зграйками то в одному, то в іншому місці і розпливалися в повітрі.
A-а, летунські вправи…
Але до струмка вже не повертався. Перейшов сіножать і подався стежкою додому.
Ще здалека почув голос батька. З кимсь розмовляв у хаті.
Богдан зупинився біля кущика бузку неподалік од вікна. Чий це голос?
– А я не прийшов вас перепрошувати, – впізнав Опришків густий баритон. – Тільки ото за Пушкаря тоді, немов спросоння… Та ви, вчителю, таки трохи мене здивували.
– У нас з вами ніколи не було зовсім однакових поглядів. Проте якщо подумати, ми завжди змагалися за одне: щоб краще люди жили на землі. І коли я поділився з вами своїми сумнівами, то це ще не означає…
– Су-умніви! Ви, інтеліґенти, надто багато сумніваєтесь. Не привезли мануфактури в кооператив – за Польщею банно, не доплатили колгоспникові за роботу – погана влада, брата вашого скривдили – давай іншу. А я люблю радянську владу, як добрий господар землю, хоч вона між пшеницею і будяка часом сплодить. Бо вірю, чуєте, вірю в справедливість нашого ладу!
– Щодо загальної справедливості, себто доцільності соціалізму, я не маю ніяких застережень. Та що тут говорити. Самі бачимо… Але мій брат – комуніст. І не один він такий. Буду відвертим перед вами. Це злочин…
Скрипнуло крісло.
– Ну, знаєте… – прошипів Опришко. – За такі розмови…
Не докінчив. Вийшов з хати, грюкнувши дверима. Богдан одсахнувся від парканця. За хвилину почувся мамин плач.
– Ти що наробив, чоловіче, що наробив? Таж він погубить нас усіх!
Богдан ще дихав пахощами землі, з душі ще не спливло зачарування красою світу – і раптом… Та що це таке? Батько не вірив у Бога і втаїв це перед ним, батько нe вірить… А стрийко Михайло, виходить, не помер? Його… що з ним зробили? Навіщо батько обманював удруге? «Опришко погубить нас усіх». Хто погубить? Радянська влада, в яку він повірив, як колись у Бога?
Богдан утікав геть від хати. Він боявся, що буде плакати, кричати, образить тата.
Блукав цілий день по царинах. Повертався додому з серцем, затроюдженим зневірою. Тепер він не мав чого покласти в душу. Любов до рідної землі… До України. Не радянської. А якої? Якої іншої України?
Застав у хаті незрозуміле сум’яття. Вчителька Марта Яківна збирала гамузом свої речі у валізку, плакала, прощалася.
– Що сталося? – спитав тривожно Богдан.
– Війна з німцями, – відповів зажурений батько.
Богдан здригнувся. Білі м’ячики хмарок на небі… Боляче вдарилось у мозок жахне, він скрикнув, здавлюючи ридання:
– А Віра, Вірочка?
Мати згорбилась над столом, обхопивши голову руками. Батько лаштувався в дорогу. Він поїде разом з Мартою Яківною до Львова і забере звідти дочку.
IV
Різноголосою тривожною луною линули над Загайпіллям вістки про війну. Бої котилися стороною, над Прут долітав далекий фронтовий гул, і лише зенітки десь далеко час від часу пугукали, і прожектори розрізували вночі чорне небо вогняними перехрестями.
Не збиралися біля читальні ґазди «на політику», як колись під час польсько-німецької війни, було не до того. Наче сніг у травні, звалилося на голови людям зовсім несподіване, і люди сторопіли. У тремтливому чеканні справжнього жаху, пожеж, голоду і сирітства жив народ у ці дні і не сходився гуртами, і не співали вечорами дівчата на вулиці.
На Пруті, нижче броду, лежав дивовижним мостом збитий німецький бомбардувальник, але й біля нього не збиралися. До літака прийшли тільки батьки двох хлопчиків-пастухів, щоб забрати останки своїх дітей. Їх розірвала бомба, коли вони хотіли помацати продовгувату блискучу диковинку.
На Дідицькому сталася також подія – помер старий дяк Пантела Бобик. Перед смертю сказав, що він не може більше дивитися на злигодні – бачив за свій довгий вік досить. Хату й поле заповів Семенові й Оленці. Коли піп Бабиняк прийшов сповідати Пантелу, він підвівся й промовив:
– Йде велике горе, отче. Будьте людиною і потіште народ хоч раз розумним словом.
За домовиною Пантели йшло півсела. Зловісною була смерть сільського патріарха.
Клим Запоточний ходив по селу, щоб відвести балачкою душу. Всюди повторював одне:
– Червона армія – не польські улани. Гаратнуть, із німця – дим та й нитка. Будете видіти.
Але його слова не втішали загайпільчан. З дня на день чекали мобілізації, не одна мати тихо піднімалася вночі з постелі, щоб постояти в узголів’ях синів, не одна дружина здавлено хлипала всю ніч на грудях сонного чоловіка.
Та мобілізації не було, і це дивувало людей. Газети приходили до Загайпілля реґулярно, в них щодня повідомлялося про успішні бої, про збиті літаки і полонених німців.
Партприкріплений Скакунов поїхав до Коломиї таки в перший день війни і не повертався, а Опришко чекав його і чорнішав з кожною годиною. Ніс ще більше витягнувся, Андрій щоранку приходив до сільської ради і запалими очима дивився на Івана Ковбанюка.
– Що це робиться, Іване?
Голова сільської Ради нічого не міг відповісти Опришкові: він також чекав розпорядження з райкому партії. Його блідувате марне обличчя почало останнім часом наливатися здоров’ям, а тепер зжовкло, як після перепою.
Бували в Опришка хвилини, коли він з жахом відчував, як до його мозку приходять зовсім чужі думки і палять, шпигають зневірою:
«Як це так? Виграти громадянську війну, а через двадцять років хитнутися від першого удару? Що сталося?…»
Та це були секунди сумнівів. Опришко йшов тоді між люди, кричав на тих, хто впадав у безнадію, підозріливо вглядався в Пушкареві очі, намагаючись вловити в них вогник зрадницької втіхи. Пушкар заклопотано поглядав на голову колгоспу і запитував про наряд на роботу, бо війна, мовляв, війною, а хліб треба буде збирати – жнива на носі. Нічого не міг прочитати Опришко на непроникливому обличчі свого бригадира, як і не знав, що вечорами виходить Пушкар у поле, пробує на зуб воскове зерно, гладить молоді листочки на вербових прутиках на межі – їх повтикав крадькома ще ранньою весною, – а тоді в його горлі клекоче злобний сміх, і він здіймає вгору кулаки: «Чекай, жеброто… Прутик деревцем стане. Два ряди головатих верб, мов жовніри на варті. Вішати вас буду на тих вербах! Щоб і внуки сотому заказували переступати межу!»