Шинкарук витяг з кишені кілька папірців і, не дивлячись на грушувате обличчя Слівінської, побіг сходами вниз.
…Розмовляв з людьми, кожний день приносив усе свіжі новини: німців відтиснули, німці йдуть і палять села, червоні війська вже за Збручем.
Якось байдуже було до всього. Ба ні, не байдуже. В проблисках тверезого мислення він розумів, що в своєму горі став егоїстом, що все на цьому світі вимірює лише благополуччям своєї сім’ї. «Думаєте, як Пушкар, тільки про себе». Так казав Опришко, і він мав рацію. Шинкарук картав себе, називав негідником і все-таки вище свого горя стати не міг. Ці тверезі думки були наче не його власні, а нав’язані звідкись зовні, як ота стара австрійська пісенька, що зовсім недоречно вривалася в свідомість і глузувала його батьківського горя:
«Геть, геть! Що мені до всього світу, в мене ж дочки нема, мене скривдили, знищили, то хай будуть вони прокляті!»
«Але ж, крім тебе, живе великий світ, океан людських доль! І твоя печаль чи радість – це лише крапля, а не зміст людського життя. Треба стати вище й глянути: може, твоє горе не збігається з людським? Яке ти маєш право проклинати те, чого не проклинає народ? А коли б у тебе була зараз сила виклясти для себе одного щастя – ти став би злочинцем. Адже чекаєш окупантів! Собі – мізерне добро, а лихо мільйонам? Стань вище, як ти смієш оцінювати життя людей своїм горем?»
«Дитини в мене немає… Ви розумієте? Вірочки моєї… О Господи, та невже це правда?»
Третю добу йде Шинкарук пішки. Обличчя заросле, очі спалені спекою і слізьми. Одяг просяк пилюкою, волосся злиплося у ковтуни, а сам він подібний до жебрака.
Остання подорожня ніч застала його недалеко від Коломиї. До Шинкарука довго приглядалася господиня, переморгнулася з чоловіком.
– Не бійтеся, гроші в мене є…
– Та ми не про гроші, – знизав плечима господар. – Різні люди тепер бродять.
– Я не з далеких. Загайпілля, може, чули?
Йому дали вечеряти, постелили на лавиці біля вікна. Прокинувся, коли сонце вже добре підбилося. З пасовиська втекла від ґедзів корова і мукнула під вікном, наставляючи до хати морду. Знайомий запах коров’ячого дихання обдав Шинкарука і до болю відчутно нагадав йому про рідний кут. Сьогодні буде вдома. Але як там, що?
Він одягся, подав господареві червінця. Той відхилив його руку, гірко посміхнувшись.
Зрозумів: уже нема тут радянської влади; забулося власне горе, тривожно запитав:
– Німці вже тут?
– Нікого ще не бачив. Кажуть, Україну проголосили.
– Україну?! Хто? Яку?
– Кажуть, якийсь Бандера.
Шинкарук замружив очі, продумував почуту новину. «Україна… Як це? А де військо, державний апарат? З неба впали? І Бандера… Що за один? Це якась фікція… Хоч, може…»
– А що люди на це? – спитав обережно.
– Люди – не знаю… А я… Пам’ятаю трохи Австрію, хлопчиком був. Перебідив Польщу… На Радянській Україні не набив оскоми. Жив добре. А на цю подивлюся… Хоч і її ми вже бачили. Ще у вісімнадцятому вона також ішла поперед німців чи то за ними. То була гонорова Україна, панська, як Польща… Подивимось…
– Хто знає, чи на цю Україну будемо дивитися…
– А що буде?
Шинкарук не відповів. Відчув, як його власне горе поступилося перед маревом страшного лихоліття.
У Коломиї прочитав відозву. Від імені проводу Організації українських націоналістів і її вождя Степана Бандери проголошував самостійну Україну прем’єр-міністр Ярослав Стецько. На ратуші лопотів жовто-блакитний прапор.
«Виходить, німецької влади не буде, – зітхнув полегшено. – Українська влада… Але як же це так? Хто її дав Стецькові й Бандері? Адже німці…»
Поринувши у суперечливі думки, повертався додому. Назустріч йому вибіг Богдан.
– Тато вернувся!
«Слава Богу! Не встигли…» – прошепотів Шинкарук і припав головою до синового плеча.
V
Чому так довго не можна розплющити очей? Ціла вічність проходить над Вірою, а їй несила глянути, що робиться довкола. Перед очима пересуваються якісь картини, немов коралі-вервечки в пучках набожної бабусі. Та нарешті світло вузькою смужкою прорізує мертво склеплені повіки. Стеля… Домашня, біла, і мухи зрідка мандрують вниз спинками, не боячись упасти. По боках – мальовничі стіни (ні, це не в мами), і запах постелі чужий… А-а!
– Пані Слівінська!
Гостра копичка кіс тінню відбилася на стіні, зажурене обличчя нахилилося над нею. Голубі очі серед віночка зморщок, ніби озерця між сухими берегами, заблищали втіхою.
– Я не Слівінська, я Марина… Але ти засни, засни…
Віра слухняно стуляє повіки. Їй не хочеться чи сили нема думати над тим, чому вона потрапила до незнайомих людей, чому не може ворухнути ні рукою, ні ногою. День зараз чи ніч? Вдома вона чи на своїй квартирі в господині Слівінської? Не цікавить її і те, хто ця жінка, яка назвала себе Мариною.
А може, таки вдома? Травневий ранок, набухлі росинки на осиці… «Я люблю тебе, Вірочко…» – «І я тебе, Мироне. Ти візьмеш мене з собою, бо я найкраща з квітів…» – «Ви мотлох, пані!» – «А чому, чому така сумна мелодія?» – «Сумним акордом скінчився день… Скінчився день?…»
Коралики безконечно довгого разка пересуваються в пам’яті, плутаються, губляться. Віра силкується ще раз розклепити повіки, але вони олов’яні й печуть, як перед добрим сном.
Заснула. А коли прокинулася, за вікном варився день, розпарене повітря вливалося духотою в маленьку кімнату й заносило багатоголосий гамір з вулиці, а серед гамору різко вирізнявся ритмічний тупіт сотень чобіт і уривки якоїсь рубаної пісні з уїдливим, одноманітним рефреном.
Не могла зрозуміти, що трапилося. Чужий дім, чужа пісня на вулиці, і нікого немає в кімнаті. Рвучко підвелася, та гострий біль у правому боці шпигонув аж до серця. Запаморочилася голова, нудка млість пройшла по тілу, і спина приросла до матраца. Боязко повела рукою по тілу – товстий шар бинтів туго опоясав її попід груди. Намацала пальцями зашкарублий круг – засохла кров?
Ага… Була неділя…
Здригалися будинки від гуркоту бронемашини, з-під коліс гармат злякано виривалися клубки куряви й стелилися тривожним маревом над промисловими кварталами, кричали сирени фабрик, і кричали люди на вулиці.
А Віра стояла на тротуарі, схопившись позад себе за дерев’яну огорожу біля ветхого будинку на Замарстинівській, і безпорадно дивилася в гаряче червневе небо.
Рожеві півонії сивіли за парканцем від пилюки й страху, трусився круглоголовий стрижений клен, хтось штовхнув Віру і грубо вилаявся: «Роззява!», пробігли з карабінами бійці, і гахнув вибух зовсім недалеко, біля шкірзаводу.
Що це? Війна?!
Неначе сама смерть зірвалася з ланцюга й завила, затанцювала на небі й понад землею в божевільній радості.
Не вірячи, що це таки війна, Віра підбігла до незнайомого чоловіка, що квапно проходив мимо неї, схопила його за полу піджака й переляканим поглядом благала заперечної відповіді:
– Що це, війна?
– Ні, забава! – різко звільнився чоловік з її рук, та, повернувши за будинок, зупинився й крикнув:
– Чого стоїш? Цяцю в небі побачила?
Вернувся, схопив її за руку, і обоє впали ниць. Металевий рев, пронизливий і кровожерний, пронісся понад димарями – розшаліла смерть гуляла безкарно над громаддями будинків і гасила хижу спрагу над Полтвою, вириваючи камінь і мерву у блакитне небо. Застогнала земля, просячи рятунку, така ж безпорадна, як і люди.
Піднялись, Віра побігла за незнайомим чоловіком. Де заховатись? Але в цю мить згадала, чого прийшла сюди раннім ранком аж з другого кінця міста, висмикнула руку і майнула на вулицю. Ще раз, зовсім близько, ригнула смерть полум’ям і димом, та Віра вже не бачила й не чула ні вибухів, ні зойку поранених, ні шроту цегли та каміння, що падали з неба й кришилися на бруку, ані свисту осколків.
Бігла, та не додому, а вниз, навмання, не втрачаючи надії, що таки зустріне його, адже він не міг злякатися. Впевнена була, що ні камінь, ані осколок не сміє її зачепити, поки не побачить вона Мирона, поки не скаже, що любить його так, як жодна жінка в світі не вміла любити, бо не тільки наснила, вимріяла його в дівочих мріях, а й сама доспіла після зустрічі з ним, як вишня в червні.