Чорна діра ця Велика Європа, промовив він. З неї не повертаються, не відгукуються
Рената замовкла. Вона і до вечері знала, до чого призведе ця розмова. Але що було вдіяти? Казати щось треба!
Як звали твою матір, мою доньку? Йонас перейшов на шепіт.
Юрате, відповіла також пошепки Рената.
А твого батька?
Римас.
Ти їх памятаєш?
Рената мовчала. Вона заплющила очі. Не хотіла, щоб дід бачив сльози.
Кого ти памятаєш? продовжував шепотіти запитання дід Йонас. Бабусю Северюте памятаєш?
Онучка кивнула.
Моя Юрате та Римас залишили тебе з нами, коли тобі ще й шести не виповнилося. Поїхали на півроку в Англію на заробітки І де вони? Де їхні зароблені фунти? Куди вони зникли? Що з ними ця Європа зробила? Вона їх просто вбила!
Рената піднялася з-за столу, розмазала сльози долонями по щоках.
Я зараз, вибач, діду! сказала і вийшла.
Повернулася через кілька хвилин, умита.
Якийсь час їли мовчки. На кухні у діда було тепліше та затишніше, ніж у Ренати. Вона раз по раз зиркала на всі боки. Здавалося, все тут із дитинства знала, кожен вбитий у стінку і загнутий цвях, на якому висіла то каструля, то друшляк. І все одно оглядатися тут було цікаво. Думки легко підпорядковувалися цікавості, лишаючи в спокою теми важкі, що викликають смуток й іноді сльози.
Одягнися, підемо на зірки подивимося! запропонував дід Йонас, коли чай уже допили.
Вони вийшли на поріг. Дід у накинутому на плечі старому сірому драповому пальті, внучка в китайському пуховику.
Зірки палали яскраво на темно-синьому небі. Здавалося, що вони віддзеркалюються на білій скатертині снігу.
Он там і там років із десять тому по вечорах світилися вікна, дід показав рукою в бік занедбаних сусідніх хуторів. Цей помер, він затримав витягнуту руку, потім повів її далі, цей потонув, цей спився, ці поїхали на заробітки Я тут останній Якщо ти поїдеш
Я ще не знаю, зізналася Рената.
Хочеш, я тобі пальто пошию? У мене десь сувій драпу лежить, сіро-блакитний, йому зносу не буде! запропонував раптом старий.
Ти вже років десять голку в пальцях не тримав!
Вічний «Зінгер» працює, та й пальці ще міцні Пальто, природно, до кольору машини не підійде, він усміхнувся. Під нього доведеться купувати ще одну машину, антикварну
Згода, Рената кивнула. Тільки потім пришиєш під петлю лейбик «Зроблено в Китаї».
Ні, дід захитав головою. Пришию: «Зроблено в Литві. Фабрика Йонаса»!
Розділ 9. Лондон
Мяка лондонська зима спочатку втішила Клаудіюса. Все місто святкувало Різдво, гамірно та весело. По Оксфорд-стрит вешталися юрби туристів. Суцільна молодь. У лівому вусі дзвеніла іспанська мова, в правому польська. А Клаудіюс стояв на розі Оксфорд-стрит і Бервік-стрит, встромивши свою жердину з рекламним щитом в асфальт тротуару. Напис на жердині справді привертав увагу перехожих: «Буфет за 5.99, їси, скільки заманеться!» І стрілка, що вказувала на бічну вуличку, де розмістилася та сама китайська забігайлівка, яка забезпечила його першим лондонським заробітком. У першу годину Клаудіюс навіть лічив, скільки людей його щит звернув із дороги і відправив підкріпитися до китайців, але потім перестав.
Інґрида волочилася крамницями, час від часу навідуючись до свого коханого. Раз принесла каву в паперовому горнятку з пластиковою накривкою. Другий раз ситний пиріжок із картоплею.
Може, підемо посидимо в кавярні? запропонувала вона, підійшовши до Клаудіюса вже десь о четвертій. Я всі магазини в окрузі обійшла! Більше нічого робити!
До восьмої не можу, втомлено видихнув хлопець. «Довгий» сказав, що якщо прийде і мене не застане, то за день не заплатить!
Цікаво, а тут можна отримати роботу напряму?! пирхнула Інґрида. Так, щоб не за когось працювати, а за себе?
Треба шукати, впевнено промовив Клаудіюс. Ще кілька днів тут простою, а більше ні! Вже ноги гудуть!
А мені що робити? спитала розгублено Інґрида.
Піди в національну галерею! Вона безкоштовна та велика!
Гаразд, дівчина покірно кивнула. Піду закохуватися в світові шедеври!
«Довгий» зявився тільки о чверть на девяту, коли Клаудіюс, опустивши щит-покажчик догори дриґом, притулив його до стіни кутової крамниці одягу між вітринами, а сам сидів навпочіпки, спираючись спиною об ту ж стінку. Настрій був гидкий. Він уже думав, що його просто кинули, як якогось розтелеху.