Інґриді ж настрій приятеля не просто передався, а передався в обтяженому варіанті. Вона стояла на розі біля входу в магазин, скляні двері якого раз по раз розїжджалися та зїжджалися, щоразу при цьому викидаючи на вулицю потік теплого повітря. Інґриді було холодно та нудно, але найбільше їй було прикро за Клаудіюса.
Однак «Довгий» усе ж зявився. Відлічив Клаудіюсу тридцять фунтів по три за кожну годину роботи, і підказав, що тепер він може віднести щит-покажчик у китайський ресторанчик і його там безкоштовно погодують.
А її? поцікавився Клаудіюс, показавши рукою на Інґриду, котра стояла трохи віддалік.
Її? Нехай на вулиці зачекає! А ти візьми це, він передав хлопцеві маленький пластиковий пакет. Поклади його в кишеню куртки і потихеньку накидай туди всього. Краще шматочки свинини та курки!
Китайці юнак і дівчина, що прибирали з вільних столиків посуд, побачивши рекламний щит-покажчик у руках Клаудіюса, привітно закивали. Кинули погляд на Інґриду, котра зайшла з ним. Старший китаєць забрав із його рук щит, відніс у підсобку. Потім показав рукою на буфетний прилавок, на якому під склом у металевих прямокутних контейнерах ще залишалася всіляка їжа. З кожного стирчала ручка великої ложки.
Клаудіюс показав китайцеві пальцем на Інґриду. Той зрозумів безсловесне запитання і, чемно всміхнувшись, кивнув.
Вони взяли по тарілці, наповнили її кисло-солодкою свининою, овочами, куркою, підсмаженою з ананасами і горіхами кешю. Сіли за чистий столик і почали наминати смачну, екзотичну вечерю.
Коли захотілося пити, Клаудіюс підійшов до холодильника зі скляними дверцятами. Але тут знову зявився китаєць і пояснив, що за фанти і кóли треба платити. Клаудіюс повернувся на місце, і тут же їм принесли літрову фігурну пляшку з водою та дві склянки.
Ну що, ми тут виживемо? спитав роблено бадьорим голосом Клаудіюс.
Інґрида подивилася на нього сумно.
Мусимо вижити, сказала вона. Треба тільки знайти нормальну роботу! І знайти її самим!
До Іслінґтона їхали на другому поверсі автобуса, на передніх сидіннях. Вечірнє місто, що пропливало повз із висоти «даблдеккера», діяло як заспокійливі ліки. У Клаудіюса трохи паморочилося в голові. Язик ще відчував кисло-солодкий соус. Ноги продовжували гудіти, але водночас настало умиротворення і навіть десь поруч із його думками ховалася радість від того, що через хвилин двадцять вони повернуться в свою кімнатку, де буде майже тепло та затишно і де вони зможуть відпочити й, якщо залишаться сили, потеревенити, поміркувати вголос про наступні кроки з пошуку власного місця, власного життєвого простору в цьому величезному та дуже зайнятому самим собою місті.
Сходинки, що спускалися до дверей, були освітлені кухонним вікном. За столиком хтось сидів.
Добре, що ми вже поїли, промовив Клаудіюс, витягаючи ключі з кишені.
У кімнатці вони зняли куртки, роззулися, прилягли на ліжко, накрите старим пледом.
Чимось пахне, Інґрида підняла голову.
Клаудіюс принюхався.
Сусіди на кухні курять, сказав він. Нахилився, зазирнув під ліжко і раптом зареготав.
Ти чого? здивувалася Інґрида.
Минулі мешканці свій антикваріат забули! Він підняв із підлоги червону гумову грілку, наповнену холодною водою.
Може, залити окропом? спитав весело в Інґриди.
Не треба, відмахнулася вона й усміхнулася. Ти будеш моєю грілкою!
Розділ 10. Париж
Рю де Бельвіль котилася вниз у напрямку площі Републік, як мячик по схилу пагорба. Крокувалося весело, та й небо, синє та легке, як ситець, що проглядає через тонку павутину хмар, бадьорило та додавало оптимізму.
Барбора й Андрюс йшли, тримаючись за руки, але раз по раз відпускали один одного, щоб обійти жінку з візочком, котра йшла назустріч, або пенсіонера з продуктовою торбою-візком.
Все у них вийшло напрочуд швидко та безболісно. Нехай торочать, що інтернету довіряти не можна. А ось вони ще до відїзду познайомилися у фейсбуці з литовцем, котрий уже десять років живе в Парижі. Він їх через соцмережу познайомив із поляком, а той підшукав для молодої симпатичної пари маленьку однокімнатну квартирку поруч із метро «Жардан», на вируючій життям вуличці з десятками крамничок, цукерень і дешевих перемовних пунктів. Половина привезених грошей пішла на заставу й аванс за цю «кавалерувку», як називав її поляк, зате квартирка була чистенька, а кухня, хоч і мікроскопічна, вміщала в себе все необхідне для нормального життя. На низькорослому холодильнику стояла мікрохвильовка, на ній електрочайник. Праворуч від холодильника мийка. Власне, ось і вся кухня метра зо два завширшки і стільки ж углибину. Довжини тут не було. Зате не було і дверей, просто кухонна ніша, в яку заходиш безпосередньо з кімнатки з одним вікном, одним столиком під цим же вікном, широким ліжком під стінкою і дивною шафкою в закутку. Дивовижа її полягала в тому, що шафка застібалася на блискавку і зроблена була з білої тканини, натягнутої на прямокутний металевий каркас. Практично й сучасно.