– Гуральські говірки, пане професоре, – Владек зрадів, що Мохнацький включив і його в розмову. – І ще про мову Міцкевича.
– Ага… Так, були такі теми. Але ця… Ця дала б трохи інший ефект, пробачте за відвертість, пане Кузьмінський… Кривдо, ви не чули нічого про професора Траутмана? Шваб, так. Не чули? От бачите. А він також працює над цим питанням. Він у Празі, а ви у Львові… Вас тільки два. І обидва ви нічого не зробили… А ось маєте ці дві книжки, візьміть. Також ще не бачили? Єгоров, «Слов’янсько-німецькі відносини в середніх віках». Візьміть, я позичаю. Тільки зважайте, вони досить пошарпані. А взагалі вам треба поїхати в Сілезію. Тут не допоможуть ніякі книги.
Антін уважно слухав професора, а при останніх словах задумався. Погляд його зупинився на мережаній портьєрі над дверима, що вели з вітальні в другу кімнату. Розглядав лапаті гуральські візерунки на простому полотні й думав над словами професора: «Вам треба поїхати в Сілезію».
Владек нудився. Професор тарабанив пальцями по столу. Враз візерунок на портьєрі зморщився, хитнувся, потім чиясь рука, зовсім маленька, дитяча, відхилила його, і в дверях з’явилася маленька, темноволоса і чорноока, як циганка, дівчина. Вона таки дуже нагадувала циганку. Смагляві щічки зашарілися, коли вона вийшла до гостей, а вуста склались лукаво, ніби от-от відкриються і скажуть: «Дайте руку, я вам поворожу».
Антін, збентежений її несподіваною появою, не знав, як повестися. Вірніше, й не думав над цим – з першої хвилини не міг одірвати від дівчини погляду. А Владек, зробивши елегантний реверанс, низько вклонився, вмить забувши про нецікаві теревені професора. Вона по-учнівськи привіталася.
– Ага, ви вже знайомі! – повернув голову Мохнацький. – Дивіться, Кривда, ваш приятель скрізь устигає. Але знайомтеся і ви. Це моя крихітка Юлія. Також абсольвент, матуру[4] склала.
– Мохнацька, – шепнула вона, почервонівши до мочок вух.
– Кривда, – незграбно подав руку Антін.
Служниця накривала стіл до вечері.
– Відколи я повдовів, живемо дуже скромно, панове. – Мохнацький наливав у келихи вино. – Але чим хата багата. Прошу.
Владек з надмірною увагою випитував у Юлі про гімназійні успіхи. Антін теж хотів що-небудь сказати, навіть придумав якесь запитання, але одразу ж забув його, зустрівшися з поглядом темних очей «циганочки». Тому розгублено мовчав. Вона з цікавістю розглядала його худорляве костисте обличчя і скупо відповідала на Владекові запитання.
– Я чула, що ви з татком говорили про якусь наукову працю, пане Кривда. Ви її пишете, так?
– Ні-ні, – заперечив Антін, – я не пишу, хто вам сказав? Вірніше, я писав, але… але не працю… тобто магістерську… але взагалі, я нічого не писав…
Антін благально глянув на Владека, проте той не поспішав товаришеві на допомогу. Дівчина тактовно не помічала Антонової розгубленості.
З незручного становища виручив Кривду Мохнацький.
– Це, доню, так би мовити, книжкова міль, яка швидко стане людиною, розумієш? – Він поглянув на Антона і всміхнувся до Юлі.
– Як так можна, татку! – зніяковіла дівчина.
– Нічого, доню, нічого. Ми всі книжкові молі. А цей, – показав на Владека, – людина, яка також, кінець кінцем, мусить стати вченою міллю.
Всі засміялися, навіть Владек.
– Це татко натякає на те, що мене призначають асистентом на кафедрі, – пояснив він Юлі.
Після вечері Мохнацький сказав дочці:
– Розваж гостей.
Юля енергійним жестом показала на двері своєї кімнати.
– Прошу до мене, панове!
Тепер вона здалась Антонові зовсім не такою маленькою. Ні, їх запрошувала до себе владна господиня.
– Прошу.
І сама першою увійшла в кімнату.
Ліжко, поличка з книжками, фортепіано і знову ті ж гуральські вишивки на стінах.
– Граєте? – спитав Антін.
– Трохи… Хочу вступати на музикологію до університету.
– О, чудово! – сплеснув Владек у долоні. – Виходить, до нас, на філософський! Очевидно! Що там консерваторія. Тут здобудете теоретичні знання, а гра… Ви, напевно, граєте бездоганно?
– Так собі… – Юля недбало повела пальцем по клавішах.
Владек приклав руку до грудей.
– Заграйте нам, ощасливте!
Окинула хлопців грайливим поглядом і сіла за фортепіано.
– Що вам – Моцарта, Бетховена?
– Серенаду Шуберта, змилуйтесь, – благав Владек. – Ви знаєте, я не можу спокійно її слухати.
заспівав м’яким тенором, а Юля підхопила мелодію на фортепіано. Грала і замріяно дивилася на хвилясте Владекове волосся.
впивався Владек мелодією і замріяним поглядом піаністки.
Але Юля несподівано обірвала гру, ковзнула пальцем по клавішах, і… Антін стрепенувся від знайомої ще з дитинства пастушої пісні. Колись давно-давно мугикав її біля корів, не свою, польську, та рідну:
Звідки вона знає цю тужливу мужицьку пісню? Дивився на неї, зворушений, – непрошена сльоза затуманила зір. Звідки знає цю пісню, звідки знає? А вона глянула на хлопців, тільки чомусь грайливий блиск зник з її очей, зустрілася поглядом з Антоном, і останній акорд схлипнув на клавішах.
Владек став прощатися.
– Чому так швидко?
– Пора, панно Юлю, пора. І так… Дякуємо за увагу.
– Я проведу вас.
По дорозі Владек увесь час забавляв товариство розмовами. Він знав мало що не кожного вчителя з Юлиної гімназії, знав багатьох її товаришів. І тому в них були спільні теми для розмови. Антін ішов мовчки. Та й про що було говорити? Владек розважає Юлю чимсь зовсім банальним. Ось розповідає про вчителя, що завжди забував у канцелярії окуляри. Антін міг би також включитися: «Справді, був у вас такий учитель?» Але він хотів би стиснути її рученята й спитати: «Звідки ви знаєте цю пісню? Чому ви грали її сьогодні?»
А вражень, стільки незвичайних вражень приніс цей вечір! І професор – дивний, розумний, і його слова: «Тут вам не допоможуть ніякі книги» – і Юля, що йшла поруч дрібненькими кроками і часто повертала до нього кругле личко з німим запитанням: «Чому мовчите?» – і вечір, цей розгойданий далеким шумом міста вечір…
Владек, здається, вже про все переговорив. Ще згадав чомусь про сузір’я Андромеди й Козерога. Антін міг би теж взяти участь у цій розмові. Владек згадав про музику, і про музику міг би поговорити Антін сьогодні…
Владек підмовляє Юлю зробити подорож у Карпати.
«Це його коник, – подумав Антін. – Раз тільки був, а скільки вже нарозповідався».
Дівчина захопилася романтикою такої подорожі.
– Пішки, з шатрами? Ах, як чудово! Або ніяких шатер, у чабанів ночувати! – Юля в захопленні повертала до хлопців голівку, перепитуючи:
– Правда?
Антін суворо насупив брови. Всі ті почуття, що нахлинули, щезли, залишилось тільки роздратування, яке завжди виникало в розмовах з обожнювачами гуцульської романтики.
– Вас там воші заїдять, панянко, – сказав Антін грубо й жорстоко.
Юля ахнула. Вона ще не чула, щоб хтось так розмовляв у товаристві. Але грубість, що вихопилася з уст скромного Антона, прозвучала так, немов він вирвав шматок власного тіла. Саме це вразило дівчину якось боляче, і вона спитала:
– А ви… ви були там?
– Був.
– Разом з Владеком?
– Я бував і сам.
Владек, почервонівши від сорому за таку нетактовність товариша, процідив, глибоко обурений:
– Ти просто некультурний.
– Можливо. Тільки… тільки п… прошу тебе, б… лагаю, перестань бавити дівчат б… брехнею про Карпати! – Антін від хвилювання затинався.
Юля зупинила великі здивовані очі на сердитому обличчі Антона.
– Ви не любите Карпат? – спитала наївно.
– Так. Не люблю. Може, тому, що не можу нічим допомогти. Та й зрештою…
Юля зупинилася. Замовкли на хвилину.
– Я вертаюся, – сказала пошепки, не підводячи голови.
Владек сердито глянув на Антона: «Зіпсував такий вечір своїми ідеями. Фанатик!» – і спробував обернути все на жарт.
– Тепер ми проведемо вас, а потім ви нас, а потім…
– Ні, я сама піду.
Антін винувато стояв, схиливши голову. Він шкодував, що вирвалися ті слова. Але вони грубі, та правдиві. Юля подала Владекові руку.